Навіжена - Нечуй-Левицький
«Не вдалося…» - подумав Ломицький.
І йому стало шкода, що не вдалось.
«Але я зате тепер спокійніший»,- подумав Ломицький, виходячи з вокзалу і сідаючи на дрожку.
Дрожка застукотіла по довгій без кінця італьянській вулиці, що йшла од вокзалу до самого моря й бульвару. Два довгі без кінця густі рядки газових ріжків, неначе два разки вогневого намиста, ясно горіли в темряві і своєю одноманітністю ще більше заспокоювали роздратовані нерви молодого хлопця.
Другого дня він приїхав на Великий Фонтан. Маруся ждала його в парку коло монастиря і, очевидячки, виглядала його.
- Чом не приїхали на вокзал? Шкода й жалко було вам покинути матір. Еге? - сказав до неї Ломицький.
- Ви вгадали мої думки,- обізвалась Маруся.
Я вгадаю усі ваші думки, бо знаю ваше серце. Піду ж я на пораду до Христини Степанівни та пораджусь. Може, ми хоч іншою стежкою, а таки дійдемо до свого талану. Прощайте, та в тугу не вдавайтесь! Ваша мама кремінь, а не людина. Піду зараз до Христини. Висватаємо маму, тоді й наша справа піде до ладу. Зараз поведемо підступ,- сказав Ломицький і засміявсь.
VIII
Ломицький пішов тихою ходою наниз вулицею і звернув в глибокий яр, схожий на провалля, зарослий колючками. Вузенькою стежечкою він швидко дійшов до горбика недалечке од моря, де стояла Христинина дача, попросту сказати,- рибальська невеличка хатинка.
В душі Ломицького неначе випогодилось. Він був спокійний і думав, як приступити до діла.
От і дачку вже видно. На ґанку під напнутою полотняною покрівлею сиділа Христина і махала до його білою хусточкою: вона його вгляділа здалека. Ломицький вступив в ґанок і привітався до Христини.
Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.
- Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину? - спитала в його Христина.- Були там? - кивнула вона вгору.- Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?
І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.
- Ваша правда. Знов не вдалось! - обізвався Ломицький.
- Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! - сказала Христина.- Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.
- Цього мені не можна зробити. Гм…- сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.
- Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! - сказала Христина.
- Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його,- сказав Ломицький.
- А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А ну-те! Що ви мені на це скажете?
- Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема,- говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.
- Але, але…- передражнювала його Христина,- вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?
- Ой, так воно є! - обізвався Ломицький, важко зітхнувши.- Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?
- Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Постривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю,- гукнула Христина.- Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.
- Будьте ласкаві, поможіть мені, бо Маруся сохне, в'яне, і я ходжу, мов з-за угла прибитий,- сказав Ломицький.
- Тривайте!.. Поїду, зараз поїду в Бендери до Бичковського! - обізвалась Христина.- Це мій і мого брата давній приятель; з нашої, бачте, компанії. Я потягну його з собою сюди, на Великий Фонтан, на карти. Поманю його добрим могоричем; запросю до себе й Марту Кирилівну. Поведемо їх гуляти над море. Посадимо в купці в човен та повеземо на море на прогуляння. Знаєте - поезія на морі, морське повітря, добре смачне вино… Я вам цю справу обчикрижу так, що Бичковський і не зоглядиться, як всуне шию в нашийник і сам доброхіть запряжеться в ярмо,- сказала Христина.
- Будьте ласкаві, зробіть це діло! Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї,- сказав Ломицький.
- Де чорт не вдіє, туди бабу пошле,- сказала Христина. - Оце ж я й думаю залигати налигачем отого бичка. Залигаю та й притягну сюди, хоч би він і опинався.
- Та, бачте, у немолодих дам… то се то се… то нерви, то вередування…- знехотя обізвався Ломицький.
- Добрі нерви! Старій Каралаєвій, мабуть, мало ліків од морського повітря од нервів: їй треба б степового. Як у мене часом було розходяться нерви, то я вийду в степ до косарів, ляжу на копицю сіна та й засну. Висплюсь на полі і нерви засплю. Вивезіть лишень свою Каралаєву в степ та посадіть її хоч на місяць на ожеред сіна, десь під Бендерами, то й минеться те лихо од нервів. Нехай би з місяць попохарчувалась одним повітрям, манною небесною та вранішньою росою, то, може б, не вередувала так,- жартувала Христина.
- Ви-бо все жартуєте, Христино Степанівно! - сказав Ломицький.
- Марта Кирилівна таки добра заводіяка. Коли ви вже з нею завелись та загризлись, то тільки я одна вас розбороню і поєднаю.
- Жарти жартами, а я оце поїду в Бендери та причепою причеплюсь, реп'яхом пристану до Бичковського,- обізвалась Христина.- Я вже знаю, з якого боку приступити до бичка.
- Коли ваша ласка, то й допоможіть мені, бо поки мати не вийде заміж, поти