Навіжена - Нечуй-Левицький
- А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.
Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.
Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.
Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.
- Хто там? - спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.
- Я! - обізвалась Христина.
«Ой лишечко, дама!» - подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сюртук, насилу потрапив в рукави.
- Хто ви такий? - знов спитав Бичковський.
- Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? - спитала Христина.
- Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся,- обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.
- Можна! - гукнув він з кімнати.- Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.
- Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,- весело заговорила Христина.
Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.
- Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий бесарабський «кап-ді-боу»! Давайте ж чаю.
Бесарабців дражнять «кап-ді-боу», себто «воляча голова», тим що воляча голова - бесарабський герб. Бесарабці дуже сердяться за це прізвище.
- Чого це ви дражнитесь! - осміхнувся Бичковський.
- Привезла оце вам десять тисяч карбованців,- сказала Христина.
Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.
- Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші,- сказала Христина.
- Програв. Що правда, то не гріх. Ніде гріха таїти,- сказав Бичковський,- але, але… Це ваші жарти? Еге так?
- А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.
- Мене оженити? - аж крикнув Бичковський.
- Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.
Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.
- Ат! вже правда, що неповертайло,- сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.
- Знаєте свою давню любов? - сказала Христина.- Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…
- Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли,- обізвався Бичковський.- А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…
Бичковський задумався.
- Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з вогню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки! - крикнула Христина.- Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.
- Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.
- Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: «А в нашого дядька гарная дядина - бог йому дав,- та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав».
- Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія,- обізвався Бичковський.- Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…
- Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?
- Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…
- Ей ви, варивода! Добре виварили Марті Кирилівні воду! Беріть же зараз листок паперу та одписуйте, що приїду, мов, оце до вас зараз.
Бичковський виніс листок паперу.
- Чи на такому ж папері пишуть до молодої! - крикнула Христина і видерла в його з рук білий папір, пошматувала його й кинула додолу.
- Ось на якому треба писати! - сказала вона, і одщіпнула свій портфель та й вийняла звідтіля листочок дорогого паперу.
- Ось бачите! Намальовані голубки, що цілуються, а ось і гніздечко в квітках. Осьдечки пишіть! - сказала Христина.
Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! - обізвався Бичковський.
- Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?
- Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу,- сказав Бичковський.
- Починайте з алеї… а потім… що?
- Потім… тоді, пам'ятаю, саме цвіли акації,- сказав Бичковський, гризучи перо.
- Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.
- Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.
Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.
- От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю,- сказала Христина.
- Може, не схоче за мене заміж,-