Українська література » Класика » Навіжена - Нечуй-Левицький

Навіжена - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Навіжена - Нечуй-Левицький
во­на не віддасть за ме­не доч­ки,- ска­зав Ло­мицький.

- А бу­де за це мо­го­рич? А вже я вам цю спра­ву так ви­роб­лю, що аж гу­би об­ли­же­те.


Христина при­ту­ли­ла кінчи­ки пальців до своїх чер­во­них уст і поцілу­ва­ла їх. Ло­мицький по­дя­ку­вав і поїхав до Оде­са.


Ввечері то­го-та­ки дня Хрис­ти­на сіла на поїзд, пе­ре­летіла сте­пи і вночі опи­ни­лась в Бен­де­рах. Пе­ре­но­чу­вав­ши, во­на вранці побігла на квар­ти­ру до Бич­ковсько­го і пос­ту­ка­ла в двері.


Бичковський тільки що на­пив­ся чаю і ва­ляв­ся в одній со­рочці на ка­напі.


- Хто там? - спи­тав­ся Бич­ковський, підвівши свою здо­ро­ву куд­ла­ту, неп­ри­че­са­ну го­ло­ву.


- Я! - обізва­лась Хрис­ти­на.


«Ой ли­шеч­ко, да­ма!» - по­ду­мав Бич­ковський і схо­пив­ся з ка­на­пи та зо­па­лу на­си­лу на­тяг на се­бе сюртук, на­си­лу пот­ра­пив в ру­ка­ви.


- Хто ви та­кий? - знов спи­тав Бич­ковський.


- Ваша дав­ня, як світ, знай­ома. Чи ви, пак, в чо­бо­тях, чи без чобіт? - спи­та­ла Хрис­ти­на.


- Ага! це ви, Хрис­ти­но Сте­панівно! Ви­ба­чай­те! За­раз тро­хи при­че­пу­рю­ся,- обізвав­ся Бич­ковський і про­жо­гом вис­ко­чив у кімнат­ку, на­тяг жи­лет­ку і реш­ту уб­ран­ня, при­че­сав куд­ла­ту го­ло­ву, тро­хи при­че­пу­рив­ся й вий­шов.


- Можна! - гук­нув він з кімна­ти.- Про­шу! Вступіть! Хрис­ти­на рап­том од­чи­ни­ла двері. В хаті на столі шипів са­мо­вар. Зе­ле­ний стіл сто­яв се­ред ха­ти розк­ри­тий, ряс­но об­пи­са­ний крей­дою, на йо­му ва­ля­лись кар­ти й чар­ки. В кут­ку сто­яв ко­шик з по­рожніми пляш­ка­ми.


- Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як ба­чу, після вчо­рашнього ба­лу! Ще й сліди такі значні,- ве­се­ло за­го­во­ри­ла Хрис­ти­на.


Бичковський вий­шов з кімна­ти і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною.


- Повертайтесь же про­ворніше! Стоїть та на ме­не ди­виться. Ой ви, прав­ди­вий бе­са­рабський «кап-ді-боу»! Да­вай­те ж чаю.


Бесарабців драж­нять «кап-ді-боу», себ­то «во­ля­ча го­ло­ва», тим що во­ля­ча го­ло­ва - бе­са­рабський герб. Беса­рабці ду­же сер­дяться за це прізви­ще.


- Чого це ви драж­ни­тесь! - осміхнув­ся Бич­ковський.


- Привезла оце вам де­сять ти­сяч кар­бо­ванців,- ска­за­ла Хрис­ти­на.


Бичковський витріщив з ди­ва очі й ди­вив­ся мовч­ки.


- Чого це ви витріщи­ли на ме­не очі, на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли? Їй-бо­гу, при­вез­ла! Ви не ди­вуй­те! Я зна­ла, що ви учо­ра прог­ра­ли усі гроші,- ска­за­ла Хрис­ти­на.


- Програв. Що прав­да, то не гріх. Ніде гріха таїти,- ска­зав Бич­ковський,- але, але… Це ваші жар­ти? Еге так?


- А мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла аж в Одес, що ви, вчо­ра прог­ра­ли усі гроші до ос­таннього ша­га. Ото я й приїха­ла, щоб вас оже­ни­ти й да­ти вам де­сять ти­сяч.


- Мене оже­ни­ти? - аж крик­нув Бич­ковський.


- Атож! А до­ки вам бай­ди­ки би­ти? Дай­те ли­шень за­раз чаю, бо я ще й досі чаю не пи­ла і не сніда­ла. А за чаєм я вам док­ладніше роз­ка­жу про все.


Бичковський, тро­хи зас­па­ний, лед­ве по­вер­тав­ся ко­ло са­мо­ва­ра; він ще не про­чу­мав­ся га­разд після вчо­рашнього. В йо­го очі аж засніти­лись та ніби зас­наділи, як круж­ки на ка­дов­бах з ва­ре­вом снадіють од плісня­ви.


- Ат! вже прав­да, що не­по­вер­тай­ло,- ска­за­ла ве­се­ло Хрис­ти­на. І во­на мит­тю ки­ну­лась до са­мо­ва­ра, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю і сіла край сто­ла.


- Знаєте свою дав­ню лю­бов? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ще не за­бу­ли свою дав­ню Мар­ту Ки­рилівну Ка­ра­лаєву? Во­на оце хо­че ви­да­ти свою доч­ку заміж, а зять за­бе­ре ма­те­рині гроші. Пишіть до Мар­ти Ки­рилівни, сва­тай­те її та ще й за­раз, ко­ли хо­че­те, щоб не пішли мар­но де­сять ти­сяч, бо потім бу­де свись! Глядіть, щоб не жал­ку­ва­ли потім! А де­сять ти­сяч, бач­те, гроші! А гроші не по­ло­ва…


- Ой по­ло­ва, су­ще по­ло­ва! бо в ме­не учо­ра усі до­чис­та вит­ру­си­лись з ки­шені і не­на­че за вітром пішли,- обізвав­ся Бич­ковський.- А не­по­га­не діло оце ви мені ра­ди­те… тре­ба б помірку­ва­ти за це…


Бичковський за­ду­мав­ся.


- Чого ви ду­маєте? Індик дов­го ду­мав та й здох… Тут тре­ба швидчій з вог­ню ха­па­ти, хоч би й ру­ки по­пек­ти, а не йти по­лап­ки! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- За­раз беріть лис­ток па­пе­ру та й пишіть до Ка­ра­лаєвої.


- Гм… тро­хи чуд­но якось, якось ніяко­во.


- Тим-то ви й тоді втра­ти­ли Мар­ту, що й тоді бу­ло якось ніяко­во та чуд­но. Бу­ло тоді вик­рас­ти її в батька че­рез вікно… Глядіть, бо й те­пер знай­дуться такі, що вкра­дуть Мар­ту. Знаєте, як співа­ють в пісні: «А в на­шо­го дядька гар­ная дя­ди­на - бог йо­му дав,- та не кла­ди її край віко­неч­ка, щоб хто не вкрав».


- Гм… так якось нес­подіва­но… А я її не­дав­но ба­чив: ще й те­пер свіжа, як півонія,- обізвав­ся Бич­ковський.- Та, ска­за­ти прав­ду, во­на ще не так дав­но і лист пи­са­ла до ме­не…


- Писала? Оце не­дав­но? З Ве­ли­ко­го Фон­та­на? Бач­те! Пиш­на, як у са­ду виш­ня без чер­во­то­чи­ни, ще й лис­ти до вас пи­ше са­ма! А ви ж до неї од­пи­са­ли?


- Ні, ще й досі не по­си­лав од­пис­ки. Во­на про­сить, щоб я приїхав до неї будлі-ко­ли на Ве­ли­кий Фон­тан на кар­ти. А я оце зад­ляв­ся з од­пис­кою і з візи­том…


- Ей ви, ва­ри­во­да! Доб­ре ви­ва­ри­ли Марті Ки­рилівні во­ду! Беріть же за­раз лис­ток па­пе­ру та од­пи­суй­те, що приїду, мов, оце до вас за­раз.


Бичковський виніс лис­ток па­пе­ру.


- Чи на та­ко­му ж па­пері пи­шуть до мо­ло­дої! - крик­ну­ла Хрис­ти­на і ви­дер­ла в йо­го з рук білий папір, пош­ма­ту­ва­ла йо­го й ки­ну­ла до­до­лу.


- Ось на яко­му тре­ба пи­са­ти! - ска­за­ла во­на, і одщіпну­ла свій порт­фель та й вий­ня­ла звідтіля лис­то­чок до­ро­го­го па­пе­ру.


- Ось ба­чи­те! На­мальовані го­луб­ки, що цілу­ються, а ось і гніздеч­ко в квітках. Осьдеч­ки пишіть! - ска­за­ла Хрис­ти­на.


Та й нас­тир­ливі ж ви, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! Все нас­ти­раєтесь… Та що ж йо­го й пи­са­ти не по­ду­мав­ши! - обізвав­ся Бич­ковський.


- Пишіть про дав­ню лю­бов. На­га­дай­те, як ко­лись… знаєте?


- Мабуть, по­ча­ти з то­го… як в алеї з во­лоських горіхів ко­лись… це бу­де до ла­ду,- ска­зав Бич­ковський.


- Починайте з алеї… а потім… що?


- Потім… тоді, пам'ятаю, са­ме цвіли акації,- ска­зав Бич­ковський, гри­зу­чи пе­ро.


- Ну йо­го ік не­чис­то­му, ті акації! Пишіть діло! Прос­то й ко­рот­ко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люб­лю, і зітхаю, і зди­хаю щод­ня, що­ночі при зо­рях, і швид­ко здох­ну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не за­бу­ли і досі і що ви жи­ве­те в са­мо­тині і во­на швид­ко зос­та­неться са­ма… і просіть… не її гро­шей, бо­ро­ни бо­же, а ру­ки.


- Непогане діло оце ви­га­да­ли ви… Я про це діло та­ки ду­мав.


Бичковський на­пи­сав. Хрис­ти­на про­чи­та­ла, згор­ну­ла лис­ток і вкла­ла в кон­верт.


- От я й бу­ду вам за сва­ху! За­раз і од­ве­зу лист на Ве­ли­кий Фон­тан, а во­на вам на­пи­ше, але що на­пи­ше, то­го не вга­даю,- ска­за­ла Хрис­ти­на.


- Може, не схо­че за ме­не заміж,-

Відгуки про книгу Навіжена - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: