Навіжена - Нечуй-Левицький

Маруся сиділа і ди­ви­лась в вікно на ши­ро­кий степ, її зму­че­не, по­марніле ли­це ски­ну­лось на ли­це лю­ди­ни, що ви­дер­жа­ла важ­ку хво­ро­бу, якимсь чу­дом вип­ру­ча­лась з рук смерті, оду­жа­ла і тільки що вста­ла з ліжка. Тільки позір її яс­них очей знов зай­нявсь жи­вим ог­нем.

Вже пізненько при­був поїзд до Ки­ши­не­ва. Ло­мицький знав, що ста­ра Ка­ра­лаєва те­пер ду­має зовсім не про весілля своєї доч­ки, а про сво­го Бич­ковсько­го, знав, що усей весільний клопіт впа­де на Ма­ру­сю. Він поп­ро­сив Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­ну пок­ло­по­та­тись про усе, за­ку­пи­ти за­куп­ки: усякі за­кус­ки, на­пої та наїдки для весілля. Бо­ро­давкін взяв­ся за це діло з ве­ли­кою охо­тою. Це бу­ла од­на з йо­го роз­ри­вок та за­ба­вок. Де тільки в Ки­ши­неві справ­ля­ли ве­ли­кий то­ва­риський обід, в пе­да­гогічно­му чи земсько­му то­ва­ристві, то до­кон­че про­си­ли Бо­ро­давкіна по­ряд­ку­ва­ти і пек­лю­ва­тись. Бо­ро­давкін знав, де мож­на діста­ти най­луч­чих вин, най­добрішо­го шам­пансько­го, най­смачнішо­го пи­ва, най­смачніших за­ку­сок; знав, де про­да­ються го­до­вані інди­ки, по­ро­ся­та, го­до­вані мо­ло­ком те­ля­та,- і під йо­го дог­ля­дом та за­га­дом завсігди обід ви­хо­див нав­ди­во­ви­жу доб­рий.

Через день після приїзду пос­та­но­ви­ли спра­ви­ти весілля. Справ­ля­ти буч­но­го весілля во­ни не ду­ма­ли. Пе­ред ве­чо­ром при­бу­ли Бо­ро­давкін з жінкою, Хрис­ти­на Сте­панівна, три то­ва­риші Ло­мицько­го та дві то­ва­риш­ки Ма­ру­сині. Ма­ру­ся уб­ра­лась до вінця в прос­теньку чис­теньку сук­ню. Ні весільно­го сер­пан­ку на го­лові, ні білої сукні, ні гірлян­ди, нічо­го то­го во­на не зо­хо­ди­лась надіва­ти. Ло­мицький та Ма­ру­ся поїха­ли в од­ну церк­ву на да­ле­ко­му пе­редмісті за містом і там, по­тай од ціка­вих очей, повінча­лись.

Марта Ки­рилівна уб­ра­ла­ся в но­ву мод­ну сук­ню з шлей­фом, обквітча­ла гру­ди й плечі чер­во­ни­ми ко­кар­да­ми і сиділа на ка­напі, не­на­че йшла заміж во­на, а не доч­ка. Во­на все пог­ля­да­ла в вікно, чи не йде Бич­ковський. А Бич­ковсько­го не бу­ло…

Вже весільний поїзд вер­нув­ся з церк­ви. Ма­ру­ся по­че­пи­ла білий фар­ту­шок і на­ли­ва­ла чай. А ма­ти сиділа на ка­напі, розіслав­ши свій розкішний убір на усю ка­на­пу, і все ди­ви­лась у вікно. Бич­ковський не приїздив.

Сонце спус­ти­лось низько, заг­ля­ну­ло в вікна ко­сим промінням і освіти­ло не­ве­лич­ку ве­се­лу гос­тин­ну, освіти­ло ве­се­лу не­ве­лич­ку ком­панію. Мар­та Ки­рилівна бу­ла ве­се­ла, ба­ла­ка­ла, сміялась. Во­на пи­ла чай і все пог­ля­да­ла в вікна, їй зда­ва­лось, що от-от за­гур­ко­тить під вікна­ми і з дрож­ки ско­чить Бич­ковський. А йо­го не бу­ло…

Марта Ки­рилівна на­пи­лась чаю і зас­му­ти­лась. Во­на спер­лась ліктем на стіл, підпер­ла до­ло­нею че­пур­но при­че­са­ну го­ло­ву, за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

Гості не вва­жа­ли на неї. В хаті йшла ве­се­ла роз­мо­ва, не­на­че ма­лий потік ве­се­ло дзюр­чав по ка­ме­нях в зе­ле­них бе­ре­гах. Поп­ро­си­ли Хрис­ти­ну заг­ра­ти на п'яніні. Хрис­ти­на сіла і чу­до­во прог­ра­ла «Іmрrоmр­tu» Шо­пе­на. Ця здичіла сте­по­ва інсти­тут­ка лю­би­ла му­зи­ку і гра­ла, як ар­тист­ка. В хаті ста­ло ти­хо. Чу­до­ве саn­tаn­dо Шо­пе­на не­на­че заспіва­ло пісню про ко­хан­ня, про щас­тя іде­альне, ви­со­ке, не­ту­тешнє. Ма­ру­ся зас­лу­ха­лась і зітхну­ла. Пісня не­на­че про­мо­ви­ла до її сер­ця про пе­ре­буті тур­бо­ти, про щас­тя ко­хан­ня, але во­на зга­да­ла, що че­рез дві-три го­ди­ни во­на по­ки­не матір, по­ки­не своє гніздеч­ко, де во­на зрос­ла й діву­ва­ла. Її взяв жаль. Сон­це вда­ри­ло на піаніно, освіти­ло ве­ли­ку Хрис­ти­ни­ну пос­тать ко­ло піаніна, освіти­ло два розкішні бу­ке­ти рож цен­ти­фолій, що сто­яли на піаніні, освіти­ло порт­ре­ти Мо­цар­та та Бет­хо­ве­на на стіні.

Проміння об­си­па­ли світом ве­ли­ку ста­рин­ну кар­ти­ну на стіні, де мріли на­мальовані швай­царські Альпи, вкриті звер­ху снігом, а з гір па­дав потік, вик­ла­де­ний блис­ку­чим бісе­ром; під ске­лею сто­яв млин. Во­да спа­да­ла на ко­ле­са мли­на. Па­ничі за­ве­ли ме­ханізм ста­рин­ної кар­ти­ни. Во­да ніби ли­ла­ся з гір, але без шу­му; мли­нові ко­ле­са кру­ти­лись без гур­ко­ту, а млин мо­лов без сту­ко­ту. Ло­мицький згор­нув ру­ки і дов­го ди­вив­ся на той виг­ляд. Він зга­дав свій пер­ший візит в цій гос­тинній, ту ти­шу, той спокій, який па­ну­вав тоді в цьому домі і кот­рий так при­над­жу­вав йо­го. Він не зво­див очей з тієї кар­ти­ни, що ко­лись зда­ва­лась йо­му наз­на­ком тиші і хатнього спо­кою в Мар­ти Ки­рилівни. Той виг­ляд не­на­че сміявся з йо­го, мо­ло­до­го, не­досвідно­го. І Ло­мицький сам сміявся з се­бе…

«Ой, як же я тоді по­ми­ливсь! сміх та глум!» - по­ду­мав він, див­ля­чись на кар­ти­ну.

Маруся оки­ну­ла оком той спокійний ку­то­чок сво­го гніздеч­ка, де во­на ве­чо­ра­ми гра­ла на піаніні, де рос­ли і би­ли­ся її мо­лоді зо­лоті мрії, ки­ну­ла оком на смут­ну матір, і нес­подіва­но їй ста­ло жаль і своєї ха­ти­ни, і ма­тері, що ма­ла зіста­тись в оселі од­ним од­на, як си­ро­та в са­мо­тині.

Маруся лед­ве вдер­жа­ла сльози. А стру­ни дзвеніли, а пісня Шо­пе­на ли­ла­ся, на­че во­да гірсько­го по­то­ку в го­ря­но­му краї; а сон­це яс­но світи­ло чер­во­ним світом в той за­ку­то­чок, де Ма­ру­ся заз­на­ла втіхи й ра­дощів ди­тя­чих літ, заз­на­ла впер­ше і щас­тя ко­хан­ня.

- Чого ви, Ма­ру­сю, так за­ду­ма­лись? Ваші очі зай­шли сльоза­ми. От-от зап­ла­че­те! - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Шкода мені по­ки­да­ти своє гніздеч­ко; я не­на­че при­рос­ла до йо­го. Чо­гось мені жаль то­го, що ми­ну­ло і що вже зник­ло і ніко­ли не вер­неться,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Співайте ще пісень, або­що, бо я вже вто­ми­лась! - ска­за­ла Хрис­ти­на до па­ничів та паннів.

Паничі й пан­ни заспіва­ли хо­ром ук­раїнських пісень. Хрис­ти­на гра­ла аком­панімент. Пісні йшли доб­ре, жва­во, ве­се­ло! Всі бу­ли раді. Зда­ва­лось, ніби стіни й вікна по­ве­селіша­ли. Од­на Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, її смут­ний вид мав ве­ли­кий конт­раст з ве­се­лою ком­панією, з ве­се­лою обс­та­вою, освіче­ною літнім вечірнім світом. Бич­ковський не при­хо­див.

Почало смер­ка­ти. По­засвічу­ва­ли світло. Ма­ру­ся звеліла нак­ри­ва­ти стіл, са­ма по­розк­ла­да­ла на столі ножі, ви­дел­ки, пос­та­ви­ла чар­ки, ста­ка­ни, са­ма веш­та­лась, по­ра­лась, біга­ла. Ло­мицький по­ма­гав їй, розс­тав­ляв стільці, а Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, не­на­че неп­ри­том­на, згор­нув­ши ру­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на ду­ма­ла про сво­го Бич­ковсько­го, про свою прий­деш­ню до­лю…

«Що з ним тра­пи­лось? Де він те­пер про­бу­вав? Чом він не їде? Нев­же він не приїде? Нев­же він за­був про ме­не? А що, як зовсім не прий­де? І я не­за­ба­ром, че­рез од­ну-дру­гу го­ди­ну, зіста­нусь од­ним од­на в мертвій са­мо­тині в цій ха­тині, як би­ли­на в сте­пу?..» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона нер­во­во іздриг­ну­лась усім тілом, зга­дав­ши про свою са­мотність, про мерт­во­ту сво­го прий­дешнього жит­тя. На неї на­пав страх, навіть жах.

Вже Ма­ру­ся поп­ро­си­ла гос­тей до сто­лу. Мар­та Ки­рилівна ос­тан­ня вста­ла з ка­на­пи і пішла й собі до сто­ла. За сто­лом чув­ся гомін, шум, ве­се­ла роз­мо­ва, яку мо­же про­ва­ди­ти тільки мо­лодіж… Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, нічо­го не їла, не­на­че во­на бу­ла не на весіллі, а на по­хо­роні.

«Не бу­де