Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- От і чудово,- озвався містер Слоун, не виявляючи аніякісінького захоплення.- Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.

- Так швидко? - вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома.- Може... Може, повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.

- Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! - жваво вигукнула дама.- Всі - і ви теж.

Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.

- Ходімо,- сказав він, звертаючись тільки до неї.

- Ні, справді, їдьмо до мене,- не вгавала вона.- Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.

Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.

- На жаль, я не можу,- сказав я.

- Але ж ви поїдете? - наполягала дама, дивлячись на Гетсбі.

Містер Слоун прошепотів щось їй в вухо.

- Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз,- голосно відказала вона.

- В мене немає коня,- мовив Гетсбі.- В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Перепрошую - я за хвилину повернуся.

Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.

- Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї,- сказав Том.- Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?

- Але ж вона запрошувала його.

- В неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі - незнайомі йому.- Він насупився.- Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.

І тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.

- Рушаймо! - сказав містер Слоун Томові.- Ми вже запізнюємося, час їхати.- А тоді до мене: - Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.

Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.

Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама - наступної суботи він з’явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим - і я запам’ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. І люди там були ті самі - чи, принаймні, такі самі, як завжди,- і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, вирував багатобарвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив,- а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.

Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з горла Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.

- В усьому цьому є щось таке збудливе,- шепотіла вона.- Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім’я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...

- Ви подивіться довкола,- порадив Гетсбі.

- Я дивлюся. Мені тут так подоба...

- Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.

Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.

- Ми взагалі мало де буваємо,- сказав він.- Власне, я якраз думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.

- Гадаю, цієї дами ви не можете не знати.- Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.

- Вона прекрасна,- сказала Дейзі.

- Чоловік, що схилився до неї,- її режисер.

Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:

- Місіс Б’юкенен... і містер-Б’юкенен...- А одного разу, повагавшись, додав: - Чемпіон з поло.

- Отакої! - відразу заперечив Том.- Ніколи ним не був.

Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить - Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».

- Зроду не бачила стількох знаменитостей! - вигукнула Дейзі.- Мені дуже сподобався цей - як його? - з отакенним синім носом.

Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже визначний кінопродюсер.

- Все одно, він мені сподобався.

- Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло,- чемно попросив Том.- Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.

Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів - я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені,- пояснила вона.- Чи ще якоїсь божої кари».

Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.

- Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? - сказав він.- Там один дотепник весь час сипле анекдотами.

- З богом! - весело відповіла Дейзі.- І візьми ось мій золотий олівчик - може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.

По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька»,- і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ганку, вечір був для неї безрадісним.

Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п’яне товариство. Вийшло це з моєї вини - Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело