Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом’яні капелюхи.

- Пані чекає на вас у вітальні! - вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.

- Неможливо ворухнутись! - вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.

- А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б’юкенен? - спитав я.

І тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос - він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

- Є чутка,- прошепотіла Джордан,- що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:

- Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... І взагалі, ніяких обов’язків перед вами я на себе не брав... І я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

- Певно, давно вже натис на важілець,- глузливо сказала Дейзі.

- Та ні,- запевнив її я,- він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.

- А, містер Гетсбі! - з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню.- Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

- Приготуй нам випити чого-небудь холодного! - вигукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

- Я кохаю тебе, ти ж знаєш,- прошепотіла вона.

- Не забувай, що ти тут не сама,- сказала Джордан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

- А ти поцілуй Ніка.

- Ні сорому, ні совісті!

- І нехай! - вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.

- Мо-є зо-лот-ко,- заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми.- Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором’язливо сховалась у складках материної сукні.

- Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

- Няня причепурила мене перед сніданком,- сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

- Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою.- Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці.- Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

- Так,- спокійно погодилася дитина.- А в тітусі Джордан теж біла сукня.

- Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?

- А де тато?

- Вона зовсім не схожа на батька,- сказала Дейзі.- Пішла в мене. І волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

- Ходімо, Пеммі.

- До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з’явився Том, а слідом за ним - лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід.

Гетсбі взяв склянку.

- Таки начебто холодне,- силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

- Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається,- весело сказав Том.- І нібито незабаром земля впаде на сонце,- а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! - сонце з кожним роком остигає.

- Давайте вийдемо,- запропонував він Гетсбі.- Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.

- Онде мій будинок, якраз навпроти.

- Так-так.

Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.

- Оце спорт,- сказав Том, кивнувши головою.- Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.

Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.

- А куди нам подіти себе ввечері? - вигукнула Дейзі.- І завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?

- Не розводь меланхолію,- сказала Джордан.- Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.

- Але зараз так жарко,- не вгавала Дейзі, мало не плачучи.- І все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!

Її голос насилу пробивався крізь вар, долаючи його опір, намагаючись видобути з нього бодай щось певне.

- Буває, стайню переобладнують під гараж,- казав Том, звертаючись до Гетсбі.- А от я - перша людина, що переобладнала гараж під стайню.

- Хто хоче їхати до міста? - правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї.- Ох! - вигукнула вона.- Для вас спека наче й не існує.

Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.

- Для вас спека наче й не існує.

Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б’юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.