Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт
І потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами ховаються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не пройдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері «оксфордської бібліотеки», я, їй-богу, почув зловісний регіт схожого на сову очкарика.
Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й наповнених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі - спальні з ванною та кабінету, вмебльованого в англійському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.
Він весь час не зводив погляду з Дейзі і, гадаю, наново оцінював кожну річ у своєму домі залежно від того, з яким виразом дивилися на цю річ кохані очі. А іноді він сам роззирався довкола здивовано й розгублено - неначе чудо її присутності позбавило ці речі реальності. Одного разу він, спіткнувшись, мало не впав зі сходів.
Його спальня була найскромнішою з усіх - якщо не зважати на туалетний прибор із щирого тьмяного золота. І коли Дейзі з насолодою взяла щітку й пригладила волосся, Гетсбі сів, затуливши очі долонею, і засміявся.
- Дивна річ, друже,- сказав він весело.- Ніяк не можу... Хоч як стараюся...
Певно, він пройшов дві стадії і тепер вступив у третю. Після збентеження, після невтримної радості присутність Дейзі сповнювала його тепер безмірним подивом. Він так давно мріяв про це, так зримо малював це у своїй уяві, так довго чекав цього, мовби зціпивши зуби в неймовірній, граничній напрузі. І тепер щось ніби зірвалося в ньому - як ото зривається перекручена пружина в годиннику.
За хвилину, опанувавши себе, він розчинив перед нами дві величезні шафи, що містили весь його гардероб: костюми, халати, краватки й сорочки, стоси сорочок, по дюжині на кожній полиці.
- Я маю в Англії людину, яка закуповує мені одяг. Щоразу на початку сезону - навесні й восени - надходить повний комплект.
Він витяг стос сорочок і почав кидати їх перед нами, одну по одній: сорочки зі щирого льону, з щільного шовку й тонкої фланелі розгорталися на льоту і вкривали стіл хаотичним буянням кольорів. Уловивши захват в наших очах, він висмикнув ще один стос, і на м’яке суцвіття тканин почали опускатися сорочки в смужку, в завитки, в карти, коралові, салатові, лавандові, блідо-оранжеві, з темно-синіми монограмами. Дейзі раптом здушено зойкнула і, опустивши голову на сорочки, зайшлася плачем.
- Такі гарні сорочки,- ридала вона, і м’які складки тлумили її голос.- Мені так гірко, бо я ніколи не бачила таких... таких гарних сорочок...
Після будинку ми мали ще оглянути сад, і басейн, і гідроплан, і квітники, але знову задощило, і, стоячи втрьох біля вікна, ми дивилися на хвилясту воду протоки.
- Якби не імла, звідси видно було б твій дім на тому боці затоки,- сказав Гетсбі.- У вас там на кінці причалу цілу ніч світиться зелений вогник.
Дейзі рвучко взяла його під руку, але він, мабуть, глибоко замислився над тим, що оце щойно сказав. Можливо, він раптом усвідомив, що зелений вогник тепер назавжди втратив для нього своє величезне значення. З тієї неймовірної відстані, що відділяла його від Дейзі, йому здавалося, що цей вогник світиться зовсім близько до неї, мало не торкається її. Здавалося, він був при ній, як зірка при місяці. А тепер він став просто зеленим сигналом на причалі. Одним фетишем поменшало.
Я почав походжати по кімнаті, придивляючись у півтемряві до невиразно окреслених предметів. Увагу мою привернула велика фотографія літнього чоловіка в костюмі яхтсмена, що висіла над письмовим столом.
- Хто це?
- Це? Це, друже, Ден Коді.
Мені здалося, що я десь чув це ім’я.
- Його вже нема серед живих. Колись він був моїм найліпшим приятелем.
На столі стояв знімок самого Гетсбі, зроблений, певно, коли йому було років вісімнадцять,- теж у костюмі яхтсмена, голова хвацько відкинута назад.
- Яке чудове фото! - вигукнула Дейзі.- І який чуб! Ти ніколи не розповідав мені, що мав чуба. І про яхту не розповідав.
- Подивись ось на це,- квапливо сказав Гетсбі.- Бачиш, скільки газетних вирізок? Вони всі - про тебе.
Вони стояли поряд, гортаючи вирізки. Я вже хотів був попросити, щоб він показав свою колекцію рубінів, але тут задзвонив телефон, і Гетсбі взяв трубку.
- Так... Ні, я зараз зайнятий... Повторюю, друже, я зайнятий... Я ж сказав: у невеликому місті... Невже він не розуміє, що означає невелике місто?.. Ну, якщо він вважає Детройт невеликим містом, то нам його послуги взагалі не потрібні.
Він поклав трубку.
- Іди сюди, швидше! - гукнула Дейзі од вікна.
Дощ іще падав, але на заході під темною запоною вже ширилася світла смуга, й над морем клубочилися пінисті золотаво-рожеві хмари.
- Дивись,- прошепотіла вона, а тоді, по хвилі: - Знаєш, що б я хотіла? Впіймати таку рожеву хмарку, покласти тебе на неї і робити з тобою, що мені заманеться.
Після цього я хотів піти, але вони не відпустили мене; можливо, в моїй присутності вони ще гостріше відчували, як їм добре вдвох.
- Знаєш, що ми зробимо,- сказав Гетсбі.- Ми зараз попросимо Кліпспрінджера пограти нам на роялі.
Він вийшов з кімнати, гукнув: «Юїнгу!» - і незабаром повернувся в товаристві трохи підтоптаного збентеженого молодика з обрідним білявим чубом і в рогових окулярах. Тепер він був більш-менш пристойно вдягнений у футболку, тенісні туфлі й полотняні штани невиразного кольору.
- Ми завадили вам робити вправи? - чемно спитала
