Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Він просив спитати у вас,- вела далі Джордан,- чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку.

Скромність цього прохання приголомшила мене. Він чекав п’ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви,- і все заради того, щоб мати можливість колись «завітати на часинку» до чужого дому.

- Невже заради такого дріб’язку треба було розповідати мені всю цю історію?

- Він боїться схибити, адже він так довго чекав. Боїться, що ви можете образитись. Зрештою, колупніть його трохи глибше, й ви побачите звичайнісінького дикуна.

Мені ще не все було ясно.

- А чому він вас не попросив улаштувати цю зустріч?

- Бо хоче, щоб Дейзі побачила його дім,- пояснила Джордан.- А ви мешкаєте поряд.

- Он як!

- Певно, він весь час сподівався, що вона з’явиться на якомусь його бенкеті,- вела далі Джордан.- Але вона не з’являлась. Тоді він почав ніби мимохідь згадувати її ім’я в розмовах, шукаючи спільних знайомих, і першою виявилась я. Ну, а розповів він мені все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як він заходив то з одного боку, то з другого, перше ніж дійшов до суті справи. Я, звісно, відразу запропонувала влаштувати сніданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. «Я не хочу влаштовувати ніяких таємних побачень! - заявив він.- Я хочу просто зустрітися з нею в гостях у сусіда». Коли я сказала, що ви з Томом давні приятелі, він уже ладен був дати відбій. Він майже нічого не знає про Тома, хоч каже, що всі ті роки переглядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі.

Вже посутеніло, і, коли ми в’їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. І Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охайна, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п’янко, шпарко застукотіли десь почуті слова: «Є тільки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені».

- Дейзі теж треба мати щось у житті,- прошепотіла Джордан.

- А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

- Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щоб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П’ятдесят дев’ятої вулиці. На відміну від Гетсбі й Тома Б’юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.

Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.

Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, 4 яка розлилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві...

Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі - він ішов до мене по траві.

- Ваш будинок виглядає як павільйон Всесвітньої виставки,- сказав я йому.

- Справді? - Він неуважливо озирнувся.- Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

- Уже пізно.

- То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

- Мені вже час спати.

- Ну, як хочете.

Він чекав, видно, насилу стримуючи хвилювання.

- Міс Бейкер розмовляла зі мною,- сказав я нарешті.- Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

- А, добре,- сказав він недбало.- Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

- Який день буде для вас найзручніший?

- Який день буде найзручніший для вас? - квапливо виправив він мене.- Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.

- Може, післязавтра?

З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:

- Треба б підстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.

- І потім іще одне...- сказав він нерішуче й затнувся.

- То, може, відкладемо на кілька днів? - спитав я.

- Та ні, я не про те. Тобто...- Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова.- Розумієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здається, заробляєте небагато, правда, друже?

- Та не дуже багато.

Моя відповідь, видно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:

- Я так і думав - вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною - підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав - оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, займаєтесь продажем цінних паперів?

- Намагаюсь.

- То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну.

Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне - відмовитися.

- Ні, дякую, я надто зайнятий,- відповів я.- На додаткову роботу в мене просто немає часу.

- Не думайте, що