Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Слухайте, друже,- сказав Гетсбі, нахиляючись до мене.- Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

- Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

- Повірте, ніяких підступів тут нема,- запевнив він мене.- Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер - справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.

- Йому треба подзвонити,- сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима.- Чудовий хлопець, правда? І з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

- Так.

- Він закінчив Авксфорд.

- Еге ж.

- Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?

- Та чув, що є такий.

- Це один з найславетніших університетів у світі.

- А ви давно знайомі з Гетсбі? - спитав я.

- Кілька років,- відповів він не без гордості.- Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав - і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось,- сказав я собі,- ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою».- Він помовчав.- Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.

- Справжні людські зуби,- пояснив він.- Найкращі зразки.

- Невже! - я придивився пильніше.- Це ж треба!..

- Еге ж,- він заправив манжети в рукави піджака.- Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.

Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.

- Ми чудово поснідали, хлопці,- сказав він.- А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.

- Посидьте ще трохи, Мейєре,- сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.

Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.

- Ви дуже люб’язні, але ми належимо до різних поколінь,- урочисто мовив він.- У вас свої розмови - про спорт, про дівчат, про...- Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник.- А мені вже п’ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.

Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

- Він іноді робиться надто сентиментальним,- пояснив Гетсбі.- Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.

- Хто він, актор?

- Ні.

- Зубний лікар?

- Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець.- Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: - Це він у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.

- Не може бути!

Я був приголомшений. Я пам’ятав, звичайно, ту скандальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучого збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір’ї п’ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.

- Як же він спромігся зробити таке? - спитав я по хвилі.

- Скористався з нагоди, та й по всьому.

- А чому його не ув’язнили?

- Не змогли нічого довести, друже. Не такий він простак, щоб дати себе зловити.

Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б’юкенена.

- Підійдімо на хвильку туди,- сказав я.- Мені треба привітатись із знайомим.

Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

- Куди ти зник? Чому не дзвониш? - вигукнув він.- Дейзі страшенно ображається на тебе.

- Знайомтеся: містер Гетсбі - містер Б’юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим.

- Що в тебе взагалі чути? - допитувався Том,- І як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

- Ми тут снідали з містером Гетсбі.

Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

- Одного ранку в жовтні сімнадцятого року...- розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» - ...я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м’який грунт. На мені була також нова картата спідничка, й коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй тоді саме виповнилося вісімнадцять - на два роки більше, ніж мені,- і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір - «ну хоч би годинку!»

Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що білий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише коли я вже порівнялася з ними.

- Привіт, Джордан! - несподівано гукнула вона.- Підійди-но, будь ласка, сюди.

Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла ствердно. То чи не можу я переказати,