Позичений чоловік - Гуцало Євген

Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.

— Од мертвих бджіл меду не їсти,— сказав листоноша Федір Горбатюк.— Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.

— Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.

— Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.

— Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік — і вже й неживий?

— Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.

— То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Гавою чи павою?

— Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...

— То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?

— Може, й не квіткою...

— А ви, Хомо Хомовичу,— на мене перекинувся Дим і глипнув очима так, наче не тільки зайвих кілька трудоднів записав, а й видав ягничку у премію,— якою квіткою хотіли б стати — ромашкою чи волошкою? А може, у якесь дерево хотіли б переселитись?

— Хіба вгадаєш?—одказую.— Може, мені хотілося б в орла обернутись по своїй кончині, та хіба вдасться?

— А чому не вдасться?

— Охочих обернутись на орлів багато — на всіх, може, й не вистачить цієї геройської птиці.

— А кому вистачить?

— Ну, може, вам вистачить, Михайле Григоровичу.

— І ще кому?

— Ну й іншому колгоспному начальству,— не скліпну, прямо дивлюсь на нього.

— Чому саме начальству?

— Бо в начальства ближчий доступ до орлів.

— Ясно,— всміхнувся Дим. Тільки тепер уже дивився своїми очима так, наче передумав мені записувати кілька зайвих трудоднів і ягничку в премію теж передумав давати.— А ті, в кого нема близького доступу до орлів, на кого б могли обернутись?

— На кого ж,— кажу,— Михайле Григоровичу, як не на ту птицю, на яку завжди й обертались у нашому краї.

— Кажіть прямо, Хомо Хомовичу, а то набалакаєте, що на вербі груші ростуть!

— На горобців, Михайле Григоровичу! А як жінки, то, може, на ластівок.

— На горобців і ластівок, значить?

— А хто може вмудритись на зозуль і качок, на півнів чи індиків.

— Інтер-р-ресно! Ще й як інтересно, мордував би чорг мою маму! — Голова колгоспу, видно, був моєю балачкою дозолений до живих печінок, бо, здавалося, зараз почне шпетити на всю губу.— А на яку птаху, вважаєте, міг би обернутись дід Гапличок? Теж на горобця?

Ну, бачу, пристав до мене Дим із короткими гужами, ну, міркую, мокрою онучею очі забиває, ну, гадкую, без вогню хоче зварити мене. А дід Гапличок перелякано позиркує — у яку ж саме птицю я збираюсь вдихнути душу його?!

— Язичок мельне та й у кут, а губу натовчуть,— кажу загадкою.

— А Ілько Дзюнька якої птиці достоїн? — накриває Дим мокрим рядном, та ще й помелом.

— Не пиляйте мене тупим,— кажу,— краще ріжте гострим.

— Щось ви, Хомо Хомовичу, здається, приплітаєте коляду, щоб дали капусти!

— Значить, так! — зірвався мій язик із припону, як собака з ланцюга.— Я людина маленька, так? Я старший куди пошлють, так? А ви, Михайле Григоровичу, голова колгоспу! Ви хазяїн у Яблунівці! Вас і в районі знають, і в області. Ви людям наряди всякі розписуєте, відпускаєте мед чи олію рапсову, яблука чи молоко. Отож, вам треба мізками мізкувати, кому з колгоспників у другому їхньому житті на яку пташку обернутись. І вже загодя слід спланувати, щоб тоді ніякого базару не було. Щоб уже тепер знали, хто якою птицею стане!

— Щоб зарані вже заготовляли пір’я та крила? —питає Дим.

— Ага, зарані, бо на пір’я та крила тепер дефіцит, то щоб яка пташка з яблунівського колгоспу не була обскубана. Щоб на неї пальцями не тицяли й не казали: ота безхвоста зозуля з колгоспу "Барвінок", де головою сидить Михайло Григорович Дим, він і не потурбувався вчасно про свої кадри, як до вирію спроваджував.

— Інтер-р-ресно! — бурмоче Дим.— Умієте ви, батьку, пеню на мене волокти!

— А чого маю бути отією вороною, що за море полетіла й дурною повернулась?

— Гаразд, Хомо Хомовичу, не сваритись тут зібрались,— скривився Дим, як циган на ярмарку,— а добру людину добрим словом пом’янути... Якою ж то пташкою літає тепер наш шановний Петро Зосимович?

— Голубом,— кажу,— літає сизим.

— Ви, Хомо Хомовичу, впевнені? —спитав таким голосом, наче хотів носа мені вкрутити.

— На сто й один процент,— кажу,— впевнений.

У шибку в цю мить щось ударилось, і всі поминальники за столом повернулись до вікна. Й серце моє затріпотіло, як заячий хвіст, а поза сорочкою по шкірі таким морозцем сипнуло, що весь я стужавів, задригонів. І краєм ока помічаю, як сполотнів голова колгоспу Дим, і в листоноші обличчя від здивування витяглося, ставши схожим на квашений огірок, а в фуражира Ілька Дзюньки губи обернулись на твердий дерев’яний бублик, у якому на півдорозі застряло півняче стегенце. І решта поминальників теж поставали хто чим: той остовпів; хто з білого став рябим, а хто з рябого білим; в кого очі стали великими й круглими, як мідні п’ятаки.

Та й як було тетерями не стетеріти, коли в шибку вдарився саме отой сизий голуб, який сьогодні кружляв над цвинтарем! На мить учепившись пазурами за перехрестя рами, припавши грудьми, розпанахавши-розпростерши крила, голуб цілився в хатчину напіврозтуленим дзьобом, у якому тремтів клинець рожевого язичка, й дивився двома порскими, гарячими намистинками очей. Здавалось, він приглядався до кожного з поминальників, здавалось, він хотів почути поминальні слова, які ще мали б звучати за столом.

— Свят-свят-свят! — сказала стара Марфа, кладучи на груди хресне знамення.

І голуб тієї ж миті відірвався од шибки, відринув од неї з сухим тріском крил так, як міг відринути клубок вогню. Полетів поміж вишеньок, які вже красувалися першими призолоченими листочками, й зник, розтанув у густому, попелястому вирі яблунівського повітря...

XXVII. ПОБАЧИШ. ЩО БУДЕ З НАС —ЧИ ТОРБА. ЧИ МІШОК!

Без розуму, як мовиться, ні сокирою рубати, ні личака в’язати. Отож, і верзеться мені верзиця, поки верзеться моїй верзиці, всяка мариться чортівня,— може, наяву, а може, вві сні (трудно розшолопати, а намагатимешся розшолопати, то, дивися, ум за розум зайде, змакоцвітнієш на пшик). Наче день не день, і ніч не ніч, а тільки ж сонце зовсім низько висить над головою, можна, либонь, рукою досягнути; до того ж сонце по-жіночому перев’язане терновою хустиною, вушка якісь чудні в нього, а в тих вушках золоті ковточки світяться, і такі ж вони чудні — наче в їхню скляну прозорість сонячного іскристого меду налито. Неподалік од сонця видніє місяць-молодик, і не посеред неба світиться, а наче лежить у верболозовій колисці, вистеленій свіжим сіном, і личком своїм схожий не на когось, а на Хомка ж таки Хомовича, навіть ніжки срібні так задер і чеберяє ними моторно, аж із колиски на землю іскристе місячне порохно сиплеться. А поміж сонця й місяця рясніє повно зірок, і вони так низько, як вишні чи сливи на гіллі, можна було б і торкнутись пучкою, а то й зірвати яку зірку, покласти на зуб і покуштувати, мов ягоду.

Отож, все діється просто неба і наче в хаті, наче в хаті і водночас просто неба. Стоїть стіл у якомусь густому очереті, дикі качки літають над лепехою та рогозою; я сиджу за столом на лаві, й мені нижче колін вода хлюпає і, чую, до литок та до п’ят риба підпливає, треться слизькими боками, а деяка то й цілує холодними поцілунками в пальці і в підошви. Селезень прохурчав перед моїм обличчям, далі став кружляти довкола голови, сів на плече, почистив дзьоба — і геть собі здимів. А чудно ще й те, що хата плаває, мов велике корито, стіни погойдуються на воді, а також усяке домашнє начиння хлюпощеться в зелених хвильках, наче тобі гусята чи качата: і віник із коцюбою то пірнуть, то виринуть, і порожнє відро вигойдується туди-сюди на воді, і макітри з горщиками та полумиски зібралися зграєю і так уже схожі на диких птахів, що, дивлячись на чирків чи шилохвостів, і собі зараз позриваються з води, що в хаті встоялась, і чи в комин шурнуть із відьомською спритністю, чи в двері дременуть.

Сиджу, значить, за столом у цьому чи то хатньому, чи то світовому вирі-стовпотворінні, а під одною стіною, поміж куширу, в якому ложки викупуються, пливе не човен, а широкий дерев’яний тапчан, і на тому тапчані сидить моя рідна жінка Мартоха з разками голубого та рожевого намиста на шиї (яке, добре знаю, виміняла в якоїсь там сусідки ще в молодості), а в руках тримає червоного півня, гребенястого, вогненноокого, мало не завбільшки з колгоспного бугая Імперіалізма... А вже попід другою стіною на безмежному дерев’яному ліжку, вимощеному периною та подушками з орлиного пір’я, випливає Одарка Дармограїха — й начебто не вона, бо чому ж тоді з-під блузки на місці грудей ростуть і грають сурми гарбузового цвіту, замість губ у неї розквітлий соняшник у віночку променистих пелюсток, а замість очей в Дармограїха палахкотять два чорнобривці у зернистій пахучій росі, а над двома розбуялими її чорнобривцями не брови летять, а дві голосисті ластівки, і так же вони рвуться в різні боки, так напружено мають крильми — і не годні зринути з того самого місця, бо судилось їм вічно в польоті вічному творити живу красу над Одарчиними чорнобривцями.

1, за столом сидячи та двох жінок—із лівої руки та в правої руки — на водах у хаті, відкритій у білий світ, перед собою бачачи, беруся розмовляти з ними. А голос у мене і вітру тканий, шелестом очерету підбитий, плюсканням хвиль перевитий і, хоч беззвучно лунає, чутний, либонь, і місицю-молодику, що, схожий на Хомка Хомовича, ген-ген у небесах у верболозовій колисці лежить, і сонечку чутний — ласкавому сонечку, що по-жіночому щиро запечалилось, річ мою слухаючи. Та й чом би не журитись, коли я, при тямі й при пам’яті міцній будучи, заповідаю Мартосі та Одарці, як то мене поховати мають,— і поховати, звичайно, мають тоді, як помру, а не живцем, та ще іі живосилом у могилу класти. Домовину прошу збити і дубоннх дощок, позаторік у лісника з Малої Дубової Гряди куплених і на горищі під гречаною соломою схованих, а домовину хай зіб’є дід Бенеря, він мастак із мастаків, сокиру в руці тримає, мов писар перо, а молоток у нього б'є з таким точним прицілом, як наша "катюша" по німцях колись била.