Позичений чоловік - Гуцало Євген

Та раптом вівчарик-ковалик, дрібнесенька пташка з тонким дзьобиком-шилом, сидячи переді мною на стеблі кропиви, почав виростати в розмірах, мінятись — і вже скоро став з горобця, далі з ворону, далі з сіру гуску, і був це вже не вівчарик-ковалик, а хтось чудний, неймовірний: замість пташиної голівки несподівано стала в нього людська! І, знизу зостаючись птахою, вівчарик-ковалик подивився на мене карими очима й сказав по-людськи:

— Ой їхав я серед моря драбинястим возом, оглянувся перед себе — повна люлька раків!

Ну, думаю, цей вівчарик-ковалик зараз забалакає зі мною про Химині кури, що пішли в череду недоєні. А, либонь, таки заговорить, бо обличчя в вівчарика-ковалика дуже нагадує обличчя покійного яблунівського коваля Тереня Саковича Довбню, що помер позаторік на Водохреща,— простудився чоловік, і не помогли ні ліки, ні лікарі. Та це ж таки сам Терень Довбня і є—шкіра на лиці посічена, поцяткована гарячими присками біля горна.

— Як поживаєте,— питаю, зрадівши несподіваній зустрічі,— Тереню Саковичу?

— А як живу? Живу не доходя минаючи, де рябі ворота, а новий собака.

— Чи впізнали мене, Тереню Саковичу, на тому світі? — допитуюсь.

— Толкуємо про ялові гуси, що на псарню літають та потроху молока носять,— відказує.

— Та тут,— кажу,— не так і кепсько. Багато яблунівських людей. Сонечко світить. Весна!

— Авжеж,— відказує вівчарик-ковалик, чи то пак колишній яблунівський коваль Довбня, з яким ми колись і по чарчині перехиляли.— Курочка бичка народила, порося крашанку знесло.

СказаЕ загадково, підстрибнув на галузинках-ніжках, крильцятами гойднув, хвостиком вильнув—і геть собі полетів понад ромашками в лузі. Й пропав у верболозах!

Не встиг іще я оговтатись від цієї чудасії, аж глядь — сойка появилась на калині, з калини моторно перепурхнула на бузину. Звичайнісінька сойка, яких повно скрізь: бурувато-червоне оперення пухнасте, а по крилах світяться дзеркальця блакиті, що мають чорну облямівочку. На посмугованій чорними поздовжніми стрічками голові в сойки видніє, як і годиться, віхтик червонястого чубчика. Сойка як сойка, тільки ж і від неї можна всього сподіватись!

Та й справді — приглянувся пильніше й застеріг, що, може, ця птаха і сойка, але якось непомітно голова її обернулася з пташиної на людську: веселі очі дивляться весело, переповнені вщерть весняним хмелем, щоки ситі, рум’яні, тремтять від усміху, губи здригаються лукаво. Еге, думаю, і ми люди добрі, і наша мати не синиця!

— Правда ваша, Хомо Хомовичу, що раки, бо юшка красна,— хитро так озивається сойка жіночим голосом, що видається мені дуже знайомим.

— Я спокійний, мов порося у мішку,— відказую, все приглядаючись та приглядаючись.

— То чого ж ви, Хомо Хомовичу, ні живий ні мертвий? — питає сойка.

— У страху очі по яблуку, то я й сам не втямлю: живий чи мертвий.

— Не впізнаєте, Хомо Хомовичу? Я ота баба Гандзя, що ви колись криницю мені викопали за ворітьми, ох, славну водичку добули.

І справді — баба Гандзя! І справді — копав колись, ще до війни. Баба Гандзя обіцяла могорич, а не встигла, бо за якийсь тиждень і переставилась. То, може, не забулась і ниньки віддасть свій борг. Добре було б випити для хоробрості!

І тільки так нодумалося-запраглося, як сойчииі крила тріпнулись, як вона вже зірвалась, полетіла — й не стало баби Гандзі, а як не стало баби Гандзі, то й разом із нею не стало могоричу, і — о жах! — удруге не стало: раз у бутті, а раз у небутті!

Далі я побачив чепурних чаєчок, що походжали бережком лугового озерця, жалібно кигикаючи, і в кожної чаєчки була не пташина голівка, а дитяча. Здибався мені табунець куцохвостих, рудувато-сірих перепелів, що, йдучи по траві, труднувато перевалювалися з лапки на лапку, й серед перепелів побачились мені як чоловічі, так і жіночі голови. Під березовим гайком, що світився святковою білістю стовбурів, стрілось кілька червонобрових, темних тетеруків з загнутими на хвостах, наче ліра, перами,— то в цих тетеруків були похмурі обличчя звитяжців-воїнів, котрі щойно повернулися з бойової січі й знову готові йти на жорстоку битву. Натрапив і на сову — сиділа на вербовій сухій гілляці, міцно вчепившись за неї гострими зігнутими кігтями, по чотири на кожній нозі. Круглий череп, малий гачкуватий дзьоб, вилупкуваті очі, наче повні охололого жовтого воску,— ця сова подивилась невидющим зором так, як колись дивився на людей у Яблунівці розкуркулений Демид Жеребило, він помер десь на холодних островах. А ще в густій кроні дуба привидівся мені яструб-тетерв’ятник, чорно-бурий, із чорнявим тім’ям, поривний, мов живе срібло,— то в цього яструба теж було якесь дуже знайоме обличчя, нашого ж таки яблунівського чоловіка, що вже призабувся іменем своїм. Яструб-тетерв’ятник, чи мене злякавшись, чи здобич помітивши, зірвався, прошелестів поміж дубового листя, пропав удалині... Й тут два щиглі майнули в шелюзі, барвами яскравими засвітилися — горлечко, тім’я і лоб червоні в них, оперення біле та чорне, а що вже веселі й голосисті! За якусь одну-другу мить і личка їхні дитячі вдалось розгледіти — були це личка двох дівчаток-

близняток, правнучок діда Бенері, померлих разом на третьому місяці життя.

Ще траплялись мені всякі яблунівські та з сусідніх сіл люди, а також і ті, що здибались на фронті чи по чужих землях. Хто з них прибрав вигляд іволги, шпака рожевого чи зяблика, хто був крижнем, скопою чи шулікою, а інші дятлом, сиворакшею чи сорокопудом. І, маючи людські душі, вони водночас мали душі пташині, говорили й щебетали по-людському й по-пташиному, гніздечка ж мостили так, як птахи, і в усьому поводились так, як мають поводитися іволги, крижні, дятли чи будь-яка інша перната живність, на яку так багата наша Яблунівка.

І ще мені в тому лузі стрівся вовк-сіроманець з дебелими, як дубові дрючки, лапами, з дебелим дубовим хвостом, та ще з твердим дубовим лобом, на якому двома дубовими жолудями вогко поблимували очі. Вищиривши пащу, вовк іклами клацнув, наче на бухгалтерській рахівниці кісточками кинув, і озвався пропитим і прокуреним голосом:

— Не спиться вовку під селом, не спиться, отож і крадусь, як вовк!

— Ти вовк,— говорю до сіроманця,— то про вовче й думаєш.

— А так,— згодився з похмурою гордістю і ледь ошкірився.— Вовча натура в ліс тягне.

— Якби ж тільки в ліс!.. А чи не буваєш ти часом таким сторожем при вівцях, як коза при капусті?

— Га-га-га! —булькнуло сміхом у вовчій горлянці, й він переступив із лапи на лапу, підім’явши жовтий вогник кульбабки.— Правду кажеш, що всякий чорт на своє коло воду тягне! Але ж вовк ситий і вівця ціла бути не можуть. І кого тільки у вовчому житті не трапляється!

— Трапляється,— кажу,— коли вовка замикають межи вівці, щоб тюрму знав.

— Га-га-га! А то ще, було колись, призначили мене воєводою над вівцями!

— А хіба не розказують, який ти жалісливий? Був колись од’їв ніжки поросяті — й плакав, що мало.

— Га-га-га! — Вовк і зовсім повеселішав, радий, що зажив такої слави, що такий поголос котиться про нього.— А хіба серце у вовка не добре? Якось у яру за Яблунівкою зібрались тічкою, з’їли кобилу, зате голоблі зоставили цілі! Та в людей злі язики, мов оси. Бо хіба не буває, що на вовка помовка, а зайці з’їдять кобилу?

— Либонь, зайці із вовчими хвостами, еге?

— Га-га-га! — зареготав вовк на кутні й ступив ближче, а як ступив, то страхом війнуло на мене, так і вступив переляк у п’яти.— Ось ти говориш, що вовк гладкий та ситий, а я, може, тиждень не їв!

— Еге, приміряй на себе овечу шкуру, так і повірю тобі!

— І правильно, бо вовкові барана з горла не видереш! А тільки чого ти лаєшся, чого дмешся на вовка, як миша на крупу? Ти, Хомо Хомовичу, недалеко втік од мене, можна сказати, що ми одного поля ягоди. Вовчі ягоди, га-га-га!

Тю, чого цей сіроманець братається зі мною, чого лізе цілуватися, наставляє морду ощирену?

— Біс бісові ока не виколе, га-га-га!

— Не міряй всіх на свій аршин,— кажу,— бо, чужу кучу віючи, і свої очі запорошиш. Ти—вовк вовком, а я колгоспник із артілі "Барвінок".

— Був колгоспником, а став позичкою! За телицю обміняли, га-га-га! А що буде, як я телицю ось цими пазурами заріжу? Ти, Хомо Хомовичу, наварив юшки без петрушки, договорився до синього пороху, аж вуха пожовкли, га-га-га! Ото за свої страшні гріхи й нема душі твоїй ніякого пристановиська, мусить вештатись неприкаяною.

— Вовк ти вовком,— кажу,— і язик твій вовчий, і слова твої вовчі, і діла вовчі.

— Правда очі коле? Якщо слова мої вовчі, то чого ж тоді всі журавлі одкинулись од тебе, всі від твоєї душі відмовились? Може, брешу? Може, моя мати-вовчиха на кладці прала, то там і чула?

— Бо... бо... бо...— белькочу, а мови ніякої з уст, так мені заціпило від вовчих речей.

— Отож, не дорікай мені, чесному сіроманцеві, бо ти не кращий, бо й ти як ота верша, яка в болоті гомоніла, а й сама там сиділа.— І знову сіроманець ближче ступив, іклами клацнув, язиком червоним шорстким до щоки моєї потягнувся, щоб поцілуватись.— Не відбрикуйся, бо ми таки з тобою побратими.

— Сам у гріхах, як у реп’яхах, а ще й людей судиш!

— Бо таки побратими, га-га-га! А як побратими, то поділюся з тобою найдорожчим, ось тобі моя вовча шкура від щирого серця, бери, зодягай, та нехай твоя душа теж має якесь пристановисько, не никає, мов циганська кобила.

— Мені? Твоя вовча шкура? Таж інші яблунівці...

— Інші яблунівці на старість не доживались до такого сорому. Отож, їхнім душам і дістались усякі птахи — лелеки та зозулі, чаплі та чижі. А як хочеш знати, то, може, й вовчої шкури твоя душа не заслужила. Бери, поки не передумав, бо передумаю...

І сіроманець упритул наблизився, і з пащі йому війнуло полум’ям, із ніздрів синюватий димок снувався, очі палали пекельною смолою. Страшний був вовк, а що вже ненажерливий! І душа моя, злякавшись (от би зараз дав драла, дав дмухача, дав драпака), стала маленькою, зіщулилася, згорбатіла. Здавалося, ще якась мить — і під тим вовчим поглядом зневолиться, зниціє, знікчемніє, — та й слухняно— приречено сама скочить у вовчу пащу. Скочить схарапуджена душа у вовчу пащу — й умить не стане Хоми Прищепи, а буде вовк, буде сіроманець, по хащах шастатиме, по лігвах барложитиметься, що біля колгоспних обор веш— татиметься, й не за те битимуть Хому Хомовича, що сірий, а за те, що овечку з’їв! Ловить вовк, це правда, але й вовка ловлять, а як і вовка зловлять, то шкуру здеруть, а як шкуру здеруть, то знову душа не матиме пристановиська в світі!

Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою.