Позичений чоловік - Гуцало Євген
Візьміть овечу отару — й тут ранжир. Гусей візьміть, качок, курей! Серед курей теж є півень, що іншими порядкує!.. Отож і на цвинтарі без ранжиру не можна, бо тоді порядку не буде. Порядок має бути скрізь, еге?
— Переконали, гаразд,— мовив Михайло Григорович і стуманів на лиці так, як сінокіс у жовтні, коли сіється моква й клубочаться хмари — Порядок має бути скрізь, це правда.
— Сказати, хто де лежатиме? — запопадливо допитувався цвинтарний сторож, тупцяючи ногами по сирій землі, наче у весільному настрої гусак по весняній калюжі.— Сказати, де вже опреділено місце для голови сільради, і агронома, й зоотехніка, й директора школи, і всіх учителів?
— Та хай вам добро, дядьку Опанасе, не треба. А місце для мене ви й справді вибрали славне, спасибі, на таке я, може, й не заслужив у людей.
— Заслужили, Михайле Григоровичу! — палко запевнив цвинтарний сторож.
— Ще раз спасибі на доброму слові та й бувайте здорові. —
Йдучи поміж могилок, Дим так ізсутулив плечі, ніби йому в шию хижими пазурами впилась велетенська птаха, яку мусить нести, бо не скине. Слідом за ним рушили й інші, бо ще ж і на поминки слід було встигнути, щоб достойно пом’янути покійника. А я, Хома Прищепа, підступив ближче до цвинтарного сторожа й кажу:
— Вже на долю Варави чорти на тім світі пайок полупають, але ж скоро й до нас налетять зозулі, що нас не забули. Тут, Опанасе, топтали ряст разом із тобою, то й на тому світі гуртом топтатимемо, як забачимося.
— Ага,— промимрив,— забачимося... як у кушніра на жердці.
— Від смерті і в печі не замажешся, правду кажуть. То зізнайся, як на духу, Опанасе, чи й мені містечко путнє нагледів?
— Чом же не нагледів?—сказав із похмурою пихою.—— Нагледів, куди ти, Хомо, візьмеш із собою штири дошки і землі трошки. Як хочеш знати, я розписав, де в мене кожен лежатиме, де вся Яблунівка спочиватиме. Бо порядок має бути порядок.
Місце, вибране для мене дядьком Опанасом, було освячене молодим кленочком, що тріпотів різьбленим листям. Якраз біля могили моєї матері, біля якої було поховано і батька, а вже біля них — рідних тіток та дядьків, небог та небожів, бабів, дідів. Усі ті тонші чи грубші гілки, гілляки з дерева, що росло у Яблунівці давнім родом Прищеп.
І на душі мені стало так, наче я вже не по землі ходжу, а в сирій землі лежу, і мох на мені поріс, і кості мої струхнулись у ямі, і вже не грішу я наліво й направо,— і такий мене взяв жаль за самим собою, що, не тямлячись, забувшись, упав я на коліна. Впав я на коліна перед своєю могилою, що вже навіч бачилася свіжонасипаним горбочком, закиданим осінніми квітами, і заголосив так, наче не зосталось по мені ні слави, ні пам’яті, згинув я, Хома Прищепа, як марцевий сніг...
XXVI. КОЛИ Б НЕ ВМЕР ВАРАВА,ТО ДОВГО ЖИВ БИ
Ішов я перегодя із цвинтаря на поминки по колгоспному бухгалтерові Петрові Зосимовичу Вараві, й снувалось павутиння думок у голові, наче в темному кутку без сонця, а в тому павутинні ворушилась уперта думка-павучок: спасе бог, якого ото ліквідували після революції, нашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком!
Через чагарники чортополоші, що над яблунівськими ставками, ішов я, гадкуючи про смерть і безсмертя, про вічність і минущість, про душу і тіло, бо, як то мовиться, своя сорочка завжди ближча до тіла. Пахло пасльоном, реп'яхами, бугилою, лопухами, а ще пахло огірчаним гудинням, яке мені завжди лоскоче в носі. Й так залоскотало, що я чхнув, наче гарапником по мокрій траві вдарив, такі виляски пішли по чагарях. Аж заплющився, аж сльози на очах виступили. А коли розплющився і сльози на очах протряхли— з куща бузини, пронизаного сонячним промінням, очі в очі дивились на мене розумні й проникливі, такі, якими вони ото ставали не після одного кухля пива, спожитого під варені в багатьох спеціях раки, знайомі до кожної цяточки, до найтоншого переблиску, до найглибшого спалаху, очі головного бухгалтера колгоспу "Барвінок" Петра Зосимовича Варави.
Од страху дзигарі мені у скронях б’ють, серце тенькає, душа в п’яти сховалась, жижки дрижать — такого ляку нагнав на мене той погляд із бузини. Дременув би, як чорт од свяченої води, та як дременеш, коли вже я не Хома, коли вже мене нема!
— Як ся маєте,— питаю,— дорогий Петре Зосимовичу?
А сам міркую: начебто ж і міцну сорочку зшили йому цвяхами з чотирьох дощок, наче ж гробарі і глибоченьку могилу вибуртували, на добрий могорич сподіваючись,
наче ж голова колгоспу Михайло Григорович і слово поминальне таке надійне сказав, що після того слова ніякий покійник із землі вже не зумів би видертись.
— Як здоров’ячко,— белькочу,— шановний Петре Зосимовичу?
А сам гадкую: якщо йому таке новосілля та вхідчини зіграли до темної господи, то, либонь, я вже сам опинився поряд із ним. Але ж чому тоді під землею і небо таке синє, і полином пахне, і горобці щебечуть, і десь літак за спиною реве, і стежка сіріє?
Запахи пасльону та огірчаного гудиння так щипали в носі, що я, заплющившись, знову чхнув у чагарях із страшенними вилясками, а коли розплющився й дим сльози розтанув — очі Петра Зосимовича зникли з куща бузини. І не просто зникли, а потупотіли через чортополох так, як могла гримкотіти ратицями перелякана наша телиця. Авжеж, телиця, яку я й побачив через мить, бігла, задерши хвоста в колючках та реп’яхах, тікаючи в світи, дивлячись перед собою живими очима покійного Петра Зосимовича Варави — лагідними й чистими, як після спожитого з раками пива.
І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...
Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів галаганів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати — вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.
Спомини за столом то тліли, як мокра солома, то спалахували, мов суха губка, бо кожен намагався докинути до спільного багаття свою дещицю, аби горіло, аби не гасло, бо ж, як відомо, людина по смерті може жити в спогадах своїх ближніх, для того вони й збираються на тризну. Отже, хто докинув до багаття гілку, хто тріску, хто поліно — і вогнище жваво горіло, і в його полум’ї перед нами зримо поставав Петро Зосимович, його образ тремтів у полохких язиках багаття, ставав чіткішим, а то непевним, як мана, як марево.
— Людський вік такий, як у зайця хвіст,— гомонів за столом яблунівський листоноша Федір Горбатюк, і справді горбатий, з головою-печерицею на дугастому коромислі плечей. Він зажив слави тим, що районну газету читав од першої літери до останньої і міг цифра в цифру переказати зведення районного статистичного управління — хай там ішлось про хід збирання буряків, чи про хід вивезення гною на поля, чи про хід збирання колоскових.— А кому короткий вік, тому не поможе і лік.
Очі-павучки у Федора Горбатюка сполохано ворушились у павутинні зморщок, наче побоювались отого червоного півня за вікном на ворині,— а що, як півень, посурмивши лудженою горлянкою, забереться в хату й поскльовує їх на рябому обличчі-решеті?
Фуражир Ілько Дзюнька (місце за столом займав за двох, пив за трьох, їв за чотирьох) сказав наздогад буряків, щоб дали капусти:
— Бо яке життя? Уродився, оженився та й помер.
— Тобі добре, Ільку,— озвався листоноша.— Ти жонатий помреш, діти по тобі зостануться. А Петро Зосимович помер нежонатим, нічого не зосталось від людини.
— Цифру залишив на рахівниці,— нагадав голова колгоспу Дим.— Дві тисячі триста дев’яносто один... І що він хотів сказати цією цифрою? Наче заповіт... От що тільки він заповів нам усім цією цифрою? Дві тисячі триста дев'яносто один!
— Після нас не буде нас, будуть люди, та не ми,— сказав своє мудре слово і дід Гапличок, якого де не посій — він там і вродиться.
Михайлом Григоровичем тіпнуло, правцем поставило: чарка в руці здригається, як яєчна шкаралупка, кинута на річкову хвилю:
— Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!
— Не вмирає віковий, тільки часовий,— знай бубонить дід Гапличок.
— Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби — діло й дасть безсмертя.
— Раніше,— докинув слово Ілько Дзюнька,— люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть — і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.
— Не допетраю твоїх балачок,— розгнівався голова колгоспу.— Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.
— Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.
— А ти, Ільку, вір, коли кортить!
Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.
— Якось невдобно... Як люди, так і я...
— Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?
— Та я ж такого не кажу...
— От і справді не кажи! А то... Вір — дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку.
