Позичений чоловік - Гуцало Євген

А також дала Настя нам хліба — такого, що заєць за шкурку сховався б. І борщу — такого поганого, аж наче туман із моря покотився. Видно, загубила до ріпички наша яблунівська буфетниця людський сором, як славнозвісна сорока, що загубила свій хвіст.

— Будьмо здорові, діду Гапличок,— зичу з чаркою в руці.— І давайте ще вип’ємо, бо хороша чарчина вина таки добавляє ума.

Дід Гапличок розправив вуса, вони ще стрімкіше полетіли на два боки, й каже старий:

— Чарочко-коток, котися в роток!

— Може,— питаю, перехиливши,— по-старовинному обряду вип’ємо дві ізряду?

— Авжеж,— згоджується дід Гапличок,— випиймо по другій, щоб на одній не скакати!

Старий за примовками за пазуху не ліз, по кишенях долонями не шастав — ці примовки самі горобцями зривались із його вуст і цвірінчали за нашим столом так, що у вухах лящало. Мали з Гапличком такі жорна, що все перемелювали, говорили — й годувались. От тільки трудно було сказати: чи то ми були панами над своїми животами, чи то наші животи панували над нами, їхніми хазяями.

Я й раніше знав, що дід Гапличок торочить, як дратвою строчить, бо в нього що на умі — те й на язиці. Але хто б міг подумати, що після добрячої чарки цей апостольського ниду наглядач колгоспного Імперіалізма-бугая зугарен так стрекотати, наче сорок сороків сорок, якби-то цю тьму— тьмущу птаства зібрати й посадити на одному дереві! І якби ж то губа від вуха до вуха, і якби ж то вчився по школах,— але ж ні, рот малий, можна було б і пригорщею носку заліпити, а в яблунівській школі Гапличок бував тільки тоді, коли на прохання директора Діодора Кастальського чистив грубки від сажі по класах та ще колись видирав із димарів воронячі гнізда, хай їм грець!

Отож, ляпав старий язиком, мов постолом, про наш колгосп "Барвінок". Якби, мовляв, його воля, то й груші на вербах родили, і кавуни в очеретах росли, а кожну свиню мін яумін би обернути на вулик, у якому б роїлись бджоли, про мед дбаючи. А ще б дід Гапличок мав прожект вивести породу корів на вісім дійок (ото б підскочили надої!), а ще він хотів схрестити свійських курок-несучок із солов'ями— тоді б від курей не тільки були яйця, а й веселі ни ні, бо чомусь дідові давно вже набридло сокоріння й кудкудакання куряче. А щоб розширити площі земельних угідь, то він би наказав орати небесні перелоги, досі ніколи не орані, а також засіпати хмари — житом і пшеницею, просом і вівсом. Цукрові буряки можна було б вирощувати гак, як виноград: щоб вились лози, а по цих лозах рясно стриміли грона солодких коренів.

Ну хто б міг подумати, що дід Гапличок здатен говорити-балакати, здається, до самої смерті, а перед смертю візьме мазницю й піде по мед? Що він здатен за одним точним пострілом сорок качок убити за ставками на яблунівських болотах, саме на тих болотах, яких споконвіку й не було на нашій землі?! І якби ж при цій похвальбі-теревениську надувався, як тісто в кориті, чи пишався, мов кошеня в попелі, чи величався, як заєць хвостом,— так ні ж, скромний сидить, непомітний, як прищик десь під пахвою.

Чим далі моя та діда Гапличка душа гуляла без кунтуша, лиха прихопивши, тим моторніші ставали наші язики й молотили, мов ціпи. І хоч, може, молотили вже солому та полову, а нам усе здавалось, що з грудастих та бокастих снопів пшениці вибивали ядерне зерно. Так гули наші язики в чайній, як колись у небі гули наші бомбардувальники, коли зі смертоносними гостинцями йшли на гітлеряцький Берлін.

Розраяв мене дід Гапличок, розвеселив, але якби ж не оте свиріпе питво, що пішло по животу, мов сучка попід тином. Недарма ж ото розумні кажуть, що від однієї чарки в умі зірниця зійде й засвітиться, а від відра випитого в умі сонце на ніч спати вкладеться! Бо інакше б ми не додумались до того, що згодом прилипло до нас поганою славою, начебто шевською смолою.

В чайній попід столами огиналось два коти: один масті був попелястої, мав не шерсть, а вовну, хвоста гнув трубою і, завбільшки з ведмедя-бурмила, нявкав противно, десь із нутра, аж морозцем продирало шкіру від того нявкання; другий був чорний-чорнісінький, мов халява, наквацяна дьогтем, хвоста мав довгого й твердого, як замашний кийок, і дивився він пильно некліпливими двома не так очима, як золотавими бісівськими монетами — саме монетами й саме нечистого походження. Обидва коти визбирували недоїдки, обгризали кинуті на підлогу рибні кістки й ніколи, либонь, не сварились між собою за поживу. А що нишком прислухались до п’яного варнякання і варзякання, яке точилось у теплих компаніях їздових, шоферів та трактористів, то можна було запідозрити в них двох перелицьованих, глибоко засекречених агентів таємної розвідки якоїсь чужої держави, чия рука дотяглась до Яблунівки.

Чим більше ми з дідом Гапличком пили, тим дужче впевнювались, що, мабуть, так воно і є. Та й не могло не бути, бо чорний та попелястий тільки й крутились під нашим столом, тільки й прислухались до нашої балачки. А ви ж не забувайте, які саме мрії виповідав дід Гапличок,— це були мрії мічурінського польоту! Отож, щоб приспати пильність двох іноземних агентів, щоб забити їм памороки чисто по-яблунівськи і безкровно, ми з дідом Гапличком кидали їм шматочки смаженого хека, але перед цим хитро вмочали рибу в склянки з питвом. Попелястий і чорний мало не глитали той делікатес, задоволено мурчали, б’ючи хвостами по ніжках стільців і по наших ногах.

Ех, і подивилися б ви, як коти вміють розмишляти хвостами!

Спершу впився попелястий, бо, заточуючись, вибрався з-під столу і навскосяк пройшовся по чайній. Не просто пройшовся, як тверезий кіт. що має сім’ю й зажив доброго авторитету, а з вихилясом, погойдуючись, дурнувато крутячи головою, блимаючи посоловілими очицями.

— Тю, Пантелеймон упився! — ревнув хтось вражено.

І сільська чайна, регочучи й за животи беручись од реготу, загомоніла:

— На дурняк хто не налижеться! П’янісінький, мов ніч!

— Бач, на чотирьох лапах і то спотикається, а що вже казати про нас.

— До положеній риз, хрестійбо!

— Котам, як і людям: і пити — вмерти, і не пити — вмирати!

Попелястий Пантелеймон, геть очманівши, раптом скочив на прилавок до буфетниці Насті, перевернув якусь пляшку, брязнула розбита склянка. Буфетниця схопила віник із-під стойки, замірилась, та Пантелеймон уже спікірував до найближчого столика. Не зумівши вчепитись пазурами, він проїхав поповзом, як по льоду, скинувши на долівку кухлі з пивом, блюдця, виделки, ножі. Підхопившись, Пантелеймон знову звалився, звівся — і знову звалився.

— Ну чисто тобі наш Герасим Штурма, як нап’ється, коли з конюшні йде не додому до жінки з дітьми, а по родичах та друзяках.

— А писком оре так, як Дем’ян Довгань, крий тебе мати божа!

— А слина ж із рота тече, мов у Демида Копистки!

Так гомоніла чайна, вправно орудуючи язиком, як циган

пужалном, а тим часом із-під столу вибрався чорний кіт — шерсть на спині стояла дротом, хвіст стримів радіоантеною, що здатна зловити й Америку, а бісівської чеканки золоті очі-монетки сяяли таким моторошним хмільним сяйвом, так були по-людськи розумні й проникливі, що всім у чайній, у тому числі мені й дідові Гапличкові, здалося: зараз кіт усміхнеться, відмочить якийсь солоний жарт або навіть спробує затягнути пісню про те, як шумів комиш.

Погойдавшись посеред чайної осінньою бадилиною на холодному вітрі, чорний кіт широкою моряцькою походочкою рушив до зачинених дверей, пригнувся, як перед стрибком, і шугонув у вікно. Шибку лобом не розбив, тільки поскидав із підвіконня вазони — і сам торбою з грисом звалився в череп'я, на розсипану землю й поламані калачики. Стріпнувшись і наче послухавши джмелів, що гули в замакітреній п’яній макітерці, чорний кіт, якому зараз і калюжа була б по вуха, знову присів перед стрибком — та в цю мить одчинились двері перед листоношею Федором Горба— тюком. Поки листоноша переступав поріг, попелястий Пантелеймон, зметикувавши раніше, вихором ринув через усю чайну і, вискакуючи надвір поміж розставлених ніг листоноші, мало не збив зв’язківця. А коли вже й чорний, оговтавшись, прожогом проскочив мимо, Горбатюк чи то отетерів, чи то знетямився. Полупавши стуманілими очима, почувши

ревисько чайної, побачивши сполотнілу буфетницю Настю з віником у руках, а не з кухлем пива чи з повною пляшкою, листоноша правою рукою поклав собі на груди хресне знамення й одступив надвір, зачинивши двері.

XXV. ЛЕГКО БУДЕ ЛЕЖАТИ. ПЕРОМ ЗЕМЛЮ ДЕРЖАТИ

День меркне від ночі, а чоловік від немочі, але хіба про нашого колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Вараву можна було сказати, що, мовляв, великий дуб, та дупластий? Що, мовляв, такий сліпець—через решето далі від носа не бачить? Що, мовляв, глухий — бовтне, буває, мов козел у воду?

Що ні, то ні! Здоровий дуб, якому, здається, в сто разів більше жити, ніж прожив. А такий зрячий, що колгоспну вигоду чи фінансову недостачу через найтовщу стіну людських хитрощів угледить. І на вухо йому корова ратицею не наступила — десь на одному кутку Яблунівки голова колгоспу Михайло Григорович Дим чхне чи обережненько кашляне в кулак, а вже з другого кутка головний бухгалтер Варава йому "на здоров’я" каже!

Знав, що найбільше багатство—це здоров’я, знав, що здоровому все здорово, знав, що берегти одежу треба з нову, а здоров’я змолоду. І все ж таки, мабуть, не думав і в голові не покладав, що знати — одне, а дбати — зовсім інше.

Був теплий день погідної ранньої осені, коли на деревах уже золотом дукачів мерехтіло поодиноке жовте листя, коли по городах лежали крутобокі, як підсвинки, гарбузи, а з погребів пахло духмяним міцним розсолом — у діжках звершувалось таїнство викисання солоних огірків та помідорів, шаткованої капусти, і це таїнство пахло кропом, петрушкою, смородиновим та вишневим листям, хроном, часником. У полях уже було простелено перші оксамити чорної рахманної ріллі, блищало павутиння бабиного літа на вівсяній та пшеничній стерні, у землі мало не лопались від солодкої своєї моці грудасті цукрові буряки, а в небесах — високих і чистих, як найсокровенніша думка на світанку,— в паморочливій прозорості вилітали до вирію ті пташки, яким і належало відлітати саме в цю пору.

Отже, в цей погідний день ранньої осені могутня ріка життя котилася в тих самих берегах, що й завжди.