Позичений чоловік - Гуцало Євген

Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! — допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.

— Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!

Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує — з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?

— Знаєш, хто ти такий, Хомо?—озвалася зловісно.

— Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.

— Ти, Хомо, є непроторенний злодій!—прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві.— Майстер до чужих кайстер!

— Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку,

а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.

— Був чоловік—та й перебувся,— каже,— інакше б не зазіхав на чужий товар!

— Одарко,— блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди,— який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох — горох, змолотили — квасоля!

— Ай справді,— згоджується,— наче склеїли чорта з рогами.

— Ні те, ні се, ні кукуріку! — підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.

Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:

— І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!

Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи — образй, а вона каже — луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.

— Одарко! — закричав, як сокирою рубонув.— Маєш слухатись чоловіка!

Закричав — і... прокинувся.

Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі:

— Хомо, ти кликав?

— Один до ліса, другий до біса,— бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.

— Може, залежався не на тому боці, Хомо?

— Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу,— бубоню, розбитий сном украй.

— Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.

— Одарко,— отямлюючись, питаю,— а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?

— Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу — не повіриш: наче людське життя продаю.

— І добре торгувалось?—аж похололо в грудях.

— Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!

Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!

XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ

Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все— таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?

Все дивне в цьому світі — квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме — погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі,— але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.

Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.

Ви втямили щось із моєї мови? Може, ви й утямили, бо серед вас є багато розумніших од мене, а тільки ж бо я сам себе не завжди розумію, суща правда.

Не зацвіли ми з Мартохою в цьому житті дитиною, і, скажу під великим секретом, так само ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою жодна дівка чи молодиця не ввійшли від мене в тяж, не зацвіли дитям. Кажуть, що хата з дітьми — базар, а без них — кладовище, то, вважайте, прожили ми з Мартохою все своє життя хоч і на веселому, хоч і на гамірному, хоч і на зубатому, а все-таки на кладовищі.

І, Диво дивне, думки мої все частіше стали літати до отого маленького Хомка Хомовича, й думки мої в тих польотах усе дужче зріднювалися з ним, і дедалі частіше він починав мені здаватися рідною дитиною. Добре тому, хто може обложитись дітьми, як дід онучами, добре тому, що, як жнива — так і дитина нова, добре тому, хто збився з пуття,— як кутя, то й дитя, але ж і мені кортить звідати такого добра, то нехай хоч у мене буде отой Хомко Хомович, що незаконно народився в доярки Христі.

З кожним новим днем я подумки якось усе настирливіше усиновляв його!

Кудись ідучи, щось роблячи, я весь час звертався до Малого Хомка Хомовича, мугикав під носа пісеньки колискові, а то навіть і казочку йому розказував, яку колись Давно почув од своєї покійної баби. Казочка була чудна! Ось! Подарував мені дід вола. Як пішов я тим волом орати, та наорав на припічку на три горшки кваші. Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли в'юни. Як поліз я тих в'юнів трусити: трушу та трушу, та натрусив папушу тютюну. Пов'язав я той тютюн і продав по три копійки, голова в голову. Та купив я руно вовни, та скроїв заступом свиту, та приставив із подушки комір, так вийшли такі штани, що й не підіймеш!

Оповідаючи подумки не раз і не два цю химерну казочку малому Хомкові Хомовичу, я не втримувався від реготу, який гойдав моїм тілом, немов бадилиною,— на вулиці гойдав, на фермі. І уявляв собі, як то сміятиметься він, Хомко Хомович, коли хоч трохи підросте й постарається втямити щось у казочці, в якій і сам чорт зламає ногу!

В районних чи в яблунівському магазинах буваючи, безпремінно купував якусь цяцьку, і вже назбиралось у сінях за порожньою діжкою стільки, що вистачило б на дитячі ясла. Одарка Дармограїха, ті іграшки бачачи, все підозріливіше поглядала на мене, аж поки спитала одного разу:

— На старість здитинів, що забавлятись хочеш?

Що ж, хай думає, наче я збився з пантелику, що вже й справді ума ні з шило нема.

Та,— кажу,— купую про запас, а запас їсти не просить.

— Як то про запас? — не вірить Дармограїха.

— А ми хліб про запас тримаємо? Пшоно чи крупу, борошно гречане, сіль?

— Ти, Хомо, прирівняв смалене до пареного.

— Навпаки, Одарко, парене до смаленого,— заперечую.— Запас біди не коїть, пригодиться.

Очі її розмисливо покрутились, як дерев’яні колеса в млині, коли на них рине вода, потім засвітилися здогадом, і її обличчя обернулось на свіжоспечену пшеничну паляницю.

— Хомонько ж ти мій дорогий! —кинулась цілувати калиною гарячих уст і обіймати перевеслом дорідних рук, та ще ж бо й налягаючи дозрілими динями-дубівками паморочливо великих грудей.— Хомонько мій солодкий! Люблю я тебе на повну душу! І якби в моєму серці були дверці, то всі б люди бачили мою любов,— сидить вона в серці на красному місці. Я тебе присоглашала, щоб дитинку взяти з дитбудинку, а ти, Хомонько солодкий, про свою власну гадки плекаєш, уже й гостинці готуєш. Аякже, бо коли воно в цей світ прийде, то хіба можна без гостинців зустрічати!

— З нашої руки, як мовиться, та йому куль муки!

А коли набрався повний мішок цяцьок, потай від Одарки подався я на таку радісну та щасливу стежку, по якій у своєму житті ніколи не ходив. Левадами, поза городами, поміж верболозів слалась ця благословенна стежка, ведучи вперед не так Хому Прищепу, як дивовижний людський вулик. Цей вулик був повен якоїсь химерної музики, немов балакучих бджіл, а ще в ньому бджолами гули пісні, видзвонювала втіха золотими бджолами. І всевладною хранитель— кою життя і буття в тому вулику почувалося серце-бджоломатка!

Стерявшись розуму, слухаючи ту музику й ті пісні в самому собі, я ж бо й розхвалював себе, і лаяв себе, і приказував сам собі: скарай мене, боже, хлібом та сіллю! На здоров’я на сто літ свиней пасти мені! Скільки в лісі пеньків, бодай у мене було стільки синків! А щоб наді мною ворони не каркали! Гарбуз вашій мамі, а мені диня!

З отим мішком за плечима переступив я поріг хати, в якій жила доярка Христя, і, вгледівши молоду господиню біля печі, питаю суремним своїм голосом:

— А чи не в цих хоромах живе шановний товариш Хомко Хомович?

Христя розцвіла обличчям, як найрозкішніша мальва (такої пишної по всій Яблунівці шукати — марно ноги бити), й каже шовковим шовком уст своїх:

— Авжеж, дорогий Хомо Хомовичу, в цій хаті живе-поживає наш Хомко Хомович.

— А чи приймете старця подорожнього, що з гостинцями навідався? —жартую.

— Не старець ви подорожній, Хомо Хомовичу,— лагідно заперечує доярка Христя,— а знатний трудівник яблунівського колгоспу "Барвінок".