Позичений чоловік - Гуцало Євген

Нема такого, що не стало б моїм товаром. Так, Хомо?

— Так, Одарко,— мну я слова, наче сліпий онучу, бо не відаю, куди зверне Дармограїха.

— Із городу зелень продавала: і з саду продавала яблука та груші; і з хліва м’ясо, сало, яйця, молоко, сир продавала; і з магазинів крам, взуття, шерсть і всякі дефіцити продавала й перепродувала. А щось душі моїй не дає спокою, Хомо, чуєш?

— Чую, Одарко,— бубоню, позираючи на Дармограїху зачудовано, мов на тура.

— Але ж чому на душі так, наче, як то мовиться, пішло поле в ліс? Якась тягота, наче не хапко в мене щось хапнув, а я сама себе обібрала?

— Може,— підказую,— телиці жалко?

— Ой Хомо, ти ниньки опівночі якийсь недотепа, що ні в кут ні в двері!

— Ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб маслючок! — нагадую.

— Отож!.. Торгівля моя, Хомо,— голос її знову полився солодкою патокою,— вже зовсім небагато душі дає, а я ж хочу, щоб душа втіху мала. Ото як дехто зі старих молиться для душі, чи молодь співає для душі — так я хотіла б для душі торгувати.

— Що ж ти намислила, Одарко? — питаю улесливо.

— Ой, намислила! Та чи можна те, що намислила?

— Тобі не можна? Та ти зумієш так крутити, як чорт дорогою!

— Правду кажеш, але ж...— зітхнула, наче літнім вітерцем війнула.— Для душі!.. От якби для душі своєї можна було б навчитись людям продавати людське життя!

— Як то? — крутнуло мною на тапчані, мов вихором на дорозі.— Людське життя?

— Ага!

— Людям?

— Ага!

Чи я на дитячий розум перейшов? Чи в голові моїй стало дуплисто, а кожне дупло порохнею напхане? Чи я справді такий бевзь, що ані дзень ані кукуріку?

— Таки так! —озвалась Дармограїха, ждучи на мою відповідь.

Либонь, я колись об’ївся блекоти — може, в дитинстві далекому? Е-е, мабуть, і справді я отой Хома, по котрому і ззаду знать, що Хомою звать. Охо-хо-хо, міркую, такому з бороною по воду їхати, а ціпком рибу вудити!

— А де ж бо ти візьмеш людського життя, щоб людям продавати?—озиваюсь несміло.— Воно ж, здається, не росте на городі, як часник. І не наскубеш, як із вівці вовни. І за хвіст не зловиш, бо не горобець.

— Жаль, Хомо, що на городі не росте, і не наскубеш, і не зловиш за хвоста.

— Це такий товар,— кажу,— що з-під прилавка не дадуть по блату.

— І чарка не поможе,— згоджується Дармограїха,— хоч могорич може відкрити браму і до раю, і до пекла.

— Тут, либонь, і той не зуміє дістати зайвого життя на продаж, хто меткий, хто вміє вскочити і вискочити.

— А добре було б, правда? —мріяла Дармограїха, сидячи на ліжку, облита поливою місячного золотого сяйва.— От виходжу я на ярмарок, а тут хто що продає: той петрушку чи цибулю, той граблі чи вила, той штани чи валянки. А в мене свій товар — і такий, що його ні в пучечки не пов’яжеш, ні в склянку не насиплеш, ні наперстком не зміряєш, ні вагою не зважиш. І ось я стаю за прилавок поміж тіток-перекупок, поміж їхнього дешевого непотребу, розкладаюся зі своїм товаром і весело так поглядаю на них, бо що вони зі своїм сиром чи курячими потрухами проти мене? Воно, звісно, і сир чи курячі потрухи теж товар базарний, без них людині не прожити, але без чого по— справжньому не прожити — так це без людського життя, а його ж у мене повно-повнісінько, навалом! Я ж бо знаю, що повно-повнісінько, а більше ніхто не відає — адже товар невидний, як повітря, тільки я на ньому тямлюсь, тільки моїм очам відкривається.

А що, міркується нишком на тапчані, коли в Дармограїхи такого товару повні засіки, тільки таїться з добром: якщо не злодії можуть покрасти, то з міліції навідаються і запитають, яким чином надбала. О, в Одарки сприту стане на всі заставки, все може бути приховане!

— Ох і поторгувала б я!—палахкотіла словами, наче факелами, Дармограїха. Вже не сиділа на ліжку, зірвалась на ноги, рвійно ходила по хаті, а що була облита місячним сяйвом, то здавалось, що вся вона обернулась на золоту, і навіть золоті сліди за собою зоставляє на долівці, а в повітрі пекельне мерехтіння.— 3 кого б заправила за отаку дрібочку людського життя, мов за рідного батька. А найбільше б мені платили ті, кому найдорожча тільки своя голова на в’язах,— такі ладні були б останнє зняти з себе, якби в такого продавця, як я, зайву дещицю урвати. Ціну ярмарок робить, а своєму товару я сама ціну складала б, о! І підходили б здорові й недужі, прямі й горбаті, каліки, ті, що на ладан дихають. І приходили б інваліди, що на фронтах життя свого не жаліли, з кулями цілувалися, з осколками обіймалися. Приходили б заміжні і розлучені, вдови і сироти. Чуєш, Хомо, до тебе кажу, не мовчи.

— Авжеж, ген подеколи кота в мішку на базарі купують,— озиваюся слухняно,— а на хороший товар багато покупців, бо він сам себе хвалить.

— Скупі, Хомо, до мого товару двічі б у черзі стояли і двічі платили. А ненажерливі, що скоріше в курки молока випросиш, мали б од мене маленьку куку у велику руку. Заздрісники, що своє з’їдять, а на чуже зазіхають, тікали б од мене, як чорт від ладану, так би я батькувала їх. А вже б із марнотратів, що щедрі на батьківські гроші, мені було б не совісно три шкури здерти, щоб не звикали чуже добро чужим відром носити і зсипати під своїм вікном. Недбайливцям, яким і за вухом не свербить, які сіють гречку, а родить їм мак,— я б на лотоки з ярмарку проганяла і близько до свого товару не підпускала. Вже, Хомо, душі моїй була б вольна воля, гуляла б душа без кунтуша, босонога, розперезана, блузку на грудях розпанахавши.

Мов фурія, гасала Дармограїха по хаті, слова їй сипалися з рота, як перестиглі жолуді з дуба, та, зрештою, урвала трохи бистру ногу й питає:

— Бачу, Хомо, ти не рад моїй мові, як отой пес, що його вбито, а він лапами дригає.

— І радий, і не радий,— озиваюся з тапчана.

— А чому радий?

— Твоєму багатству.

— А чому не радий?

— Бо в такому стовковиську, як базар, недовго й проторгуватись. А як сама не проторгуєшся, то можуть товар чи вкрасти, чи силоміць відняти. Бо хіба, Одарко, на твою кмітливість не знайдеться десяток чи два шахраїв, яким краще вкрасти, ніж сісти й напрясти, які вміють узяти чуже, мов своє, яким до снаги вкрасти голку, а потім і коровку...

— Хомо,— каже Дармограїха,— в мене самої вистачить хитрощів і мудрощів, як у тієї курки, що кудкудаче під бузком, а яйця несе в кропиві.

— Так,— згоджуюсь,— але ж проти твоїх хитрощів та мудрощів знайдуться такі, що й з-під стоячого підошву випорють. І матимеш від них таку честь, мов на собаці лико.

Дармограїха, що досі куницею металась по хаті, стала стовпом, наче сама себе закопала. Пасмо розкуйовдженого волосся напівзатулило обличчя, і двоє очей її блимали, мов далекі зорі в мороку ночі.

— А що,— каже спроквола,— трапляється, що й премудрих немудрі одурять.

— Авжеж, можуть ману напустити і пришви пришити.

— Бачу, Хомо, що й справді: одною розумною головою тільки раз подумаєш, а двома розумними головами можна подумати і двічі, і тричі.

— Ха, Одарко, в чотири ока побачиш те, чого в два недоглядиш.

— А як би мені викрутитись від тих шахраїв і пройдисвітів, що на мій товар зазіхають? — сумно питає Дармограїха. Ще недавно її відвага здатна була мед пити, а тепер ось обережна думка ладна воду дудлити нахильці.— Порадь, Хомо... Це ж бо такий товар — людське життя. Для душі хотіла поярмаркувати.

— Правда, славний товар, щоб для душі поярмаркувати. Але ж і непевний, тут легко проторгуватися, втратити все, нажите раніше. Як по мені, то не слід і торгувати таким товаром, хай йому грець!

— Як то не слід? Щоб я — й не торгувала? А як би ти розпорядився?

— Просто розпорядився б.— І, відчуваючи горду душу в убогому своєму тілі, мовив твердо: — Роздав би!

— Роздав би? — Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху.— Ти?

— Ага, роздав би. За безцінь.

— За безцінь? —Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б.— Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!

Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.

Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:

— І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.

— За безцінь? Чуже?

— Але ж і не твоє! Не твій товар!

— Як то не мій?

— Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?

— Усяким порядкувала — і цим змогла б!

— Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.

— Але ж мій товар!

— Людське життя — твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.

— Гаразд,— глянула Одарка, мов шага дала.— Розкажи, як би пускав добро за вітром.

— По справедливості. Хто скільки заслужив — стільки й мав би. А здебільшого — порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.

— Еге, Хомо, з марнотратів ти родом,— зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів.— Ти—як оте решето: внадиться гречку переводити — не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?

— Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!

— А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?

— Мудрий не дасться за ніс водити,— кажу.

— А якби рідна дитина? —силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.

— Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.

— Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?

— І йому теж! — ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув.— Хомко рівний із усіма.

— А якби спробували підмогоричити?—осаджує, мов горщик од жару відставляє.

— Не підмогоричать! — кажу, наче з дуба зриваю.

— Гаразд, а якби начальство, знаєш...