Українська література » Класика » Позичений чоловік - Гуцало Євген

Позичений чоловік - Гуцало Євген

Читаємо онлайн Позичений чоловік - Гуцало Євген

Бач, накинула оком на телицю, бач, за телицю свого Хому не пошкодувала. Не роззявляй, Мартохо, рота на багато, а то й мало не буде, і хай тебе чужа доля під бік не коле.

Краю не було їхній сварці, а я собі сидів за столом, вряди— годи прислухався до лотокового шуму жіночих голосів і наминав смачні страви, бо Дармограїха таки вміє готувати, а я завжди ласий пошанувати таку працю хазяйчиним рук. І вже б, здається, ситий, та на смачний шматок завжди знайдеться куток, та моя шкура завжди роздимається і живіт розсідається, коли очі бачать курячі потрошки чи гусячі пупки й печінки!

Язик мій сновигав у роті, як мотовило, а коли зі столу все було з’їдено, мало не підметено, то я таки знайшов у собі силу, щоб відірвати від лави важкий живіт. Відірвавши, ступив раз-другий, а живіт мною гойдає в усі боки, наче клумак із залізом,— то до Одарки, то до Мартохи. Ледь за двері вибрався, почвалав у колгосп на роботу, а жінки й не помітили такої пропажі, бо й далі лаялись та сперечались, прокльони сукали одна одній: щоб тебе лунь ухопив, щоб ти крізь сонце пройшла, щоб твій корінь звівся, а щоб тебе руда глина побила, а щоб твоя могила диким маком поросла!..

XVII. ВІДНЯЛО РОЗУМ—І КОВАЛЬ НЕ ВКУЄ

Раз телиця пропала, міркувалось, то я вже Одарці не належу, я вже вільний, як птаха в небі. Якщо вже моя Мартоха і цією позичкою взяла собі щастя, як борщу на шило, якщо вже їй так пощастило, як тому потопельнику, то я не винен і крихти. Хай і Дармограїха побивається, що не на той сук сіла, що не вдалось ухопити місяця зубами. Бо якби не хотіли обидві опаритись, мов мухи в окропі, то не опарилися б!

Був загнузданий — став розгнузданий, був налиганий — став розлиганий, був стриножений — став розтриножений, то якої іще хороби хотіти! Та я тепер такий вільний, що сам собі маю заздрити!

Ішов по Яблунівці — і наче день ще ніколи так не розвиднявся, як той день, коли я раптом став не позичений, не Мартошин і не Одарчин, а сам свій!

Сам свій, як оцей синьоголовий будяк у рову за дорогою, як золотокрисий сонях на вгороді, як фіалкова хмарина над отим старим дубом. Сам свій! Захочу — поїду на обід, як жартується, і вечері не застану. Захочу—ходитиму по хвилях без підошов чи піймаю куцого за хвіст — і стану собі забавлятись поміж усім чесним колгоспним людом! Захочу—влучу пальцем у небо; захочу — танцюватиму, хоч, може, мене і їсти-пити заставлятимуть; захочу— піду по шерсть, а вернуся сам обстриженим!

Сам свій! Уже можу не триматись ні Мартошиного двору, ні Одарчиного кола, хоч, либонь, хтось, насміхаючись із мене, і вишкірить зуби, як голодна собака на висівки. То хай сміються, мов із порожнього міха, коли їм утіха, а я таки сам свій!

Скажете, такого ще світ не бачив? Скажете, що всякий чоловік та чомусь належить: жіночій спідниці чи запасці, каблуку чи язику, доброму слову чи ласкавому оку. Скажете, що всякий чоловік належить якщо не жінці, то дітям, якщо не хазяйству, то господарству, якщо не бондарству, то столярству. А хіба нема таких, що належать буряківці чи малясівці, вишнівці чи сливовиці, пиву чи зубрівці? А той мало не в рабстві в борщу і товчеників, каші та січеників, тушкованої капусти, киселю та вареників! А ще хтось не живе, а наче злому духу служить, який у його душі з вечора й до вечора тужить! А хтось у ярмі в роботи, в гризоти, в скорботи чи ще якоїсь марно-марнющої марноти!

Хай і так, але хіба не можу я побути сам свій, поки Одарка з Мартохою сваряться за мене, а телиця десь по світах бігає шалено?

Отак на роботу кваплячись, мов свекор до пелюшок, отак обпікаючись щасливими думками, як ото дід обпікся пампушкою, отак собі, значить, кріплячись, мов диня на морозі, я сам до себе всміхався і весело бубонів під ніс:

Я не отой, що цапина борода, а ума катма, і не дурінні, хоч об дорогу вдар! Я такий, що можу прожити хитромудро іі недорогим коштом.

Але, як то кажуть, зарікалася свиня в болоті барложи— тнсь, але, як то кажуть, був із маком, та став із таком.

Біля ставу в Яблунівці ростуть чагарі всякі — дереза, терен, чортополох; тут дикі голуби туркочуть, іволги висвистують, собаки тічками тирлуються, п’яниці вилежуються, поклавши під щоку камінець замість подушки, а як нема камінця, то й кулака приспособивши; тут у старовину, кажуть, поторочі заточувалися, відьми з чортами відьмачились, і різнопика та різнохвоста нечисть на свої календарні збориська-шабаші збиралась.

Отак іду я, сам свій, радий, наче давно скасованого бога тримаю за бороду, коли, чую, щось по чагарях суне, мов у хмарі. Так у бразі гуща змішується, як змішались мої думки з переляку, і в животі похолонуло, і в литках застигло. Воно, чую, щось суне по чагарях, галасливих горобців полохаючи, і так мені кортить п’ятами накивати, щоб аж залопотіло, та попримерзали мої п’яти до землі, зрушити з місця не годен.

Заплющився, дригоню, як осичина, циганський піт мене пройма. Далі розклеплюю півока, потім другого півока — й півочам своїм повірити не годен!

Бо, міркую, хто ж це виборсався з чагарів, у колючках та реп’яхах, у павутинні й гудинні? Либонь, головний бухгалтер нашого колгоспу Петро Зосимович Варава дивиться на мене своїми лукавими й розумними очима — такими вони в бухгалтера бувають тільки тоді, коли він у теплому товаристві п’є пиво, заїдаючи солодким рачиним м’ясом. Але якщо це стоїть переді мною забейканий Петро Зосимович Варава, то чому він похитується не на двох своїх ногах, а на чотирьох і чому тоді ноги його взуті не в туфлі, а стоять на чорненьких із сивими цяточками ратицях?

І, зрештою, якщо це колгоспний бухгалтер, то чому ж тоді він ворушить чи лівим, чи правим вухом, наставив гостренькі ріжки і винувато виляє хвостом?!

Розум мені відібрало, а коли став потроху оговтуватись, коли душа з п’ят перемістилась вище, а самі п’яти ледь— ледь відмерзли від землі, згадалось мені, що такі самісінькі очі, як у Петра Зосимовича Варави, бачив я і в тієї славної телички, за яку рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі.

Ноги вже зовсім не прагнули на плечі, щоб чухрати щодуху, бо на стежці й справді-таки, розкарячившись на чотирьох, стояла телиця з білою міткою на лобі.

— Хоме-ме-ме! — обізвалась блукачка, впізнавши й назвавши по імені.

Теличка потягнулась до мене, як до рідного, просячи ласки і тепла, і я вмить відчув батьківську ніжність до неї. Сльози самі полилися з очей, і я заплакав, мов риба в неволі. Отже, розквасив я губи, мов капиці, а телиця, бачу, й собі плаче, блищать у неї перли під дівочими повіками, ото хіба що не лементує по-людському.

Поставали ми з телицею, журимося з радості, що здибались, але ж бо журба сорочки не дасть, бо вона плугом по серцю оре. Лівою рукою беру телицю за ошийник, правою по шиї гладжу й питаю в неї:

— Й чому тебе носить?

— Хоме-ме-ме! — плаче вона з радості, тручись мордою об мої штани.

Значить, ніхто не вкрав і не збирався красти, сама телиця загубилась, а тепер сама і знайшлась. Можна брати за ошийник і вести до хліва. Руки мої сверблячі вже справді потягнулись до ошийника, а голова тим часом міркує: гаразд, а куди ж телицю вести — до Мартохи чи до Одарки?

Якщо до Одарки, то, значить, я тепер не позичений.

Якщо до Мартохи, то, значить, я знову позичений.

Скажімо, приведу телицю до Мартохи, а та не захоче брати, накаже вести до Одарки.

Скажімо, приведу телицю до Одарки, а та відмовиться, накаже вести до Мартохи.

Думки роїлись у моїй голові, як потривожені бджоли, а я стояв на місці й не відав, що діяти. Може, той, що без мила вміє поголити чи на ходу підметки обрізає, якось і порятувався б у такій ситуації, а я вкрай розгубився.

Кожне діло, як то мовиться, можна і перелицювати, й осміяти, але було мені не до смішок. Чухмарю чуприну, тру чоло — ну пень пнем, прибитий мішком, цвіла моя голова! Лаюсь подумки, гадаю, що від лайок щось розумне спаде, ае ж, видно, відняло розум, а раз відняло — то й коваль не вкує. І прислухаюсь, від такого густого бездум’я починає вітер свистіти в голові, і вже відчуваю, як вона з кожною хвилиною стає все ближчою ріднею баранові. Якщо вже, гадаіо, голова моя нікуди не судна, то треба буде там капустяної розсади посадити, якусь користь матиму. Цур мене, який я дурний! Цур дурня в борщ! Скачи, дурню, батько вмер! Хто дурнем уродився, тому дурнем і вмерти! Цур дурня серед будня! Ото ще дурень із печі!

Хоч і лаюсь, а від того не розумнішаю: мислі оквисли, ум розкарячивсь, а хазяїн одурачивсь!

Тут у чагарях затріщало, зашелестіло, задвигтіло — й на стежку собача тічка відьомським клубком вивалилась. Я отетерів, а телиця злякалась так, як заєць бубна, і скочила з чотирьох ратиць, геть побігла через дерезу та чортополох. Добре, думаю, того страшити, хто боїться, на кому з переляку і сорочка може пополотніти.

Зникла телиця, мов відьмине помело, пропала й тічка, наче відьомське кодло, а на душі моїй розвиднилось! Розвиднилось, бо вже не тра було сушити мізки, куди саме вести оту гемонську телицю — до Одарки чи до Мартохи! Розвиднилось, бо тепер я знову став вільний, сам свій!

Диво дивне, ще якусь хвильку тому я був не Хома Прищепа, а якийсь недорікуватий приший кобилі хвіст, якийсь нетелепа, котрий стайню замикає тоді, коли вже коня вкрадено, якийсь бевзь, котрий від берега відбився, а до другого не причалився. А тепер, коли самі собою розв'язались руки з телицею, я відчув і гонор, і пиху, а також відвагу у грудях, що навіть із мотикою не побоявся б на сонце кинутись!

Ну, Хомо, кажу сам собі, тепер держись, як пісок на вилах! Телиця — то наче решето бобу, а той біб тобі

не потрібен, хай бігає по світах. Ну, Хомо, як то мовиться, свою досаду почепи собі ззаду — і гайда мерщій на роботу в колгосп, бо трудодні самі не вродяться, бо неспроста казано: тому і хліба не буває, що з ранку до вечора свиня у святковій плахті походжає!

XVIII. ТАКИ НЕ МОЖНА СОНЦЕ МІШКОМ ЗЛОВИТИ

Значить, міркувалось мені, поки телиця на волі бігає, то я — ні Одарчин, ані Мартошин, сам свій, кум королю і сват міністру. Але, звичайно, ніхто про те не відав — ні сич, ні сова, ні наймудрішого сатани голова. І надумав я ото котитись по життю та по Яблунівці так, як круглі гроші, котрі і день і ніч котяться. Добре попаривши чуба на фермі коло колгоспного товару, не квапився ні до тієї, яка мене позичила, ні до тієї, якій мене позичали, а шукав по людях усяку роботу.

Сьогодні, скажімо, я бабі Вусті Недригайлисі лагодив хлівець, бо вже розсілись його стіни так, наче п’яниця посеред вулиці.

Відгуки про книгу Позичений чоловік - Гуцало Євген (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: