Позичений чоловік - Гуцало Євген

Власна хвальба, Хомо, не платить.

— Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.

— Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.

— Добре тому, хто з піску мотузки суче.

— Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.

От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка — там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не

встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблу— нівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви — зносу б їм не було!

— Хомо,— гомонить подеколи Одарка,— таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.

— Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?

— А тебе напувати свіженьким молочком.

— Але ж у раю добре постачання...

— Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона — як два міхи пшона!

Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї — то як ціпи, а то — як лисички, а то—як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!

Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша — тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.

— Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати,— розтолковувала Дармограїха.— Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.

А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при

чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніші обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.

Подеколи Одарка вела мене до тих, із ким як бачились у горосі, та й досі. Але скрізь нас приймали з золотою душею і приказували:

І горщик з горщиком стрівається, як страва вариться.

В гостях Дармограїха прагнула посадити мене на чільному місці, на покуті—під родинним портретом у рушниках, а то й під образами, якщо образи траплялись. І сама поряд зі мною ставала така улеслива, така уважна до кожного руху, так дивилась мені віддано в очі, як ото кицька дивиться на замордованого нею ж пацюка. Мимоволі я теж прибирав гідності та статечності, тим більше, що Дармограїха на людях зверталась на "ви" і йменувала поштиво по батькові.

— Беріть, Хомо Хомовичу, хлібець,— казала, мов смичком малювала,— бо притомились ниньки на роботі, а здоров’я ж чоловікові ой як потрібне.

Я, дедалі звикаючи до Одарчиної улесливості, як звикає чорт до купини, мимоволі бундючився і поглядав гоголем довкола.

— Беріть, Хомо Хомовичу, кільце ковбаски, їжте, бо здоров’я всьому голова і нема щастя без здоров’я,— гомоніла Дармограїха.— Хто добре робить — той добре їсть, то ледарі та каліки не їдять, лиш дивляться.

Я, звісно, здоровий: у горлі півники не грають, і од вітру не валюсь, і з хреста мене не знімали — їм, як не в себе, адже до всякого діла мастак. Одарці ж то зайвий привід помилуватись мною, похвалити.

— Поганому животу й пироги болять, а у вас, Хомо Хомовичу, не живіт, а куркульська комора: все грабастає — й нічого не віддає.

Від тієї похвальби я дедалі дужче надимаюсь, як жаба перед волом, а Дармограїха ж співає, як усі яблунівські півні на світанку:

— Не в тім хороший мій Хома Хомович, що чорнобривий, а в тім, що діло робить. Та немає такої роботи, якої б злякався, а всяка робота його боїться, мов божа та свята душа лякається якого зарізяки.

Одарку слухаючи, й хазяї відмикали свої роти, теж підхвалювали, а мені ж від того було так солодко, як тій ледачій поросній льосі, яку годину-другу можна в сажі чухати, а вона лежить і рохкає. Дармограїха не зоставалась байдужа до тих похвал, розцвітала на обличчі, мов вогонь у печі, яку напалюють під хліб, і казала:

— Якби ж не Хома Хомович, то чи звідала б я щастя? Отак би вік звікувала — і згасла б. А Хома Хомович — ох і хазяїн, ох і голова! Нічого з хати не цупить, а все до хати. У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть — тільки не в Хоми Хомовича.

Крадькома від господарів Дармограїха стусала моє коліно своїм коліном і шепотіла:

— Підтакуй, чого не підтакуєш!

— А так, так,— підтакував я.— У нероб завжди неврожай, тільки не в нас із Одаркою.

— А що вже горді Хома Хомович,— не відала стриму Дармограїха.— 3 іншого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку.

І пошепки наказувала:

— Підтакуй!

— А так, так,— підтакував я.— Ми з Одаркою одного тіста книші.

— Чи в Яблунівці є рівня моєму Хомі Хомовичу? Якби моя воля, то поставила б його посеред села живим пам’ятником, аби всі дивились, бо я не скупа, не жалко.

— А так, так,-— підтакував я.— Стояв би, авжеж, бо я такий плохий, хоч у вухо бгай!..

Отже, водила мене Дармограїха по весіллях — тут вона ліктем підштовхувала, аби не сидів бевзь бевзем, а бажав молодому подружжю щастя і діток копу. На родинах чужих Дармограїха давала волю своєму язику і зичила, щоб новонароджене вдалось не в батька-матір, а в мене, Хому. На поминках тихцем під’юджувала, щоб я сказав розчулене слово за небіжчика, бо, мовляв, кому тоді й говорити, як не мені. На проводах хлопців до армії Одарка теж умудрялася не мовчати — бажала новобранцям захищати рідну землю так, як захищав її я, Хома. Коли справлялись новосілля, вхідчини до нової хати — ми там теж були з Одаркою ябо я говорив, а вона мовчала, або навпаки — я мовчав, а вона говорила.

А то якось збори проводились у клубі, й ми з Одаркою подались. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим зачитав тих, кого треба обрати до президії, а потім і питає:

Товариші, в кого будуть які доповнення?

В мене будуть доповнення,— вихопилась Дармограїха, Моя Марко з конопель.

Слухаємо нас,— мовив Дим не без здивування.

Давайте оберемо до президії і Хому Хомовича,— сказала Дармограїха.

Хто такий Хома Хомович?—спитав Дим і почервонів, як рак печений.

І вам не сором казати й не гріх потаїти, що не знаєте Хоми Прищепи?

Так би й казала, що Хома Прищепа, а то — Хома Хомович,— скраснівши, мов іскра, виправдувався голова колгоспу.— Всі знають Хому Прищепу, аякже, хай і він сідає до президії, справді заслужив достойною працею на фермі.

І І у, думав я, коли сидів у президії, і в нашої кози хвіст виросте. Му, солодко міркувалось, я не тютя з полив’яним носом, у якої ні з губи мови, ні з носа вітру. Ну, снувалось у мислях, таки з мене в колгоспі більше користі, ніж із чорта смальцю, інакше б я не сидів отут, мов сорока на кілку, й на мене б усі не дивились.

Коли ми вже йшли з клубу додому, Одарка гомоніла:

— Якби ти, Хомо, тільки побачив, як ти сидів у президії! Ну ніхто з тобою не зрівняється! Дим отой совався за столом, наче ним нечиста сила колотила, рукам місця не знаходив, хоч візьми їх та викинь. А хіба зоотехнік сидів так, як треба? То скривиться, наче про гірке згадає, то сміється, наче йому пальця показали. А та доярка Христя? Ввібрала голову в плечі і лупає очима на промовців, як чорт па попа, і чомусь така сердита, аж коліна в неї гострі. А ти, Хомо, сів рівненько, наче аршина проковтнув, запишався, бо справжню ціну собі знаєш, і дивишся зі сцени па людей так, наче з очей сизих голубів пускаєш.

Ну, думаю, Дармограїха й справді лисом підшита, а псом підбита, вміє підлестити, словом як листом стеле — заслухаєшся!

— Та й по лицю твоєму, Хомо, видно, що ти найрозумніший, хоч і мовчав. Ти так розумно мовчав, як вони розумію не говорили. Вони там із трибуни всякі бендюлики гнули, обіцянки обіцяли, а ти, Хомо, не з їхньої породи. Ти, Хомо, не з тих, що беруться до діла, як п’яний за тин. Не з тих прях, які напрядуть, що й миші нічого вкрасти. Е, Хомо, ти трудівник, а за трудівника не язик, а діло говорить, отож твоє мовчання й було найрозумніше.

Після тих зборів, на яких Одарка висувала мене до президії, вона й за перо взялась. А взявшись за перо, понаписувала дописи до газет — до районної, обласної та до багатьох київських. І в тих дописах понаписувала, як то в яблунівському колгоспі "Барвінок" на всяких роботах трудиться сумлінний і чесний колгоспник Хома Прищепа, який є прикладом для молоді, котра після десятирічки чомусь не дуже квапиться на ферми. Свої дописи Одарка попідписувала так: сількор Око, сількор Рука, сількор Правда, сількор Ніготь. Щоправда, в газетах друком вони не з’явились, та обом нам було приємно, що я мало не вславився на весь район, на всю область, на всю Україну!

XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ

Ніколи не вгадаєш, що в жінки на мислі, та ще в такої жінки, яка Одаркою Дармограїхою зветься. Кожна жінка — це загадка, до якої може бути не одна відгадка, а сто.