Позичений чоловік - Гуцало Євген
А таки не можу повірити очам, що бачать яблунівську ранкову вулицю, яка ще не прочумалась, бачать мою рідну жінку Мартоху, простоволосу, в спідниці, зодягненій на нічну полотняну сорочку, босоногу і з такими злими шершнями в погляді, що дрижаки по шкірі йдуть. Тримає Мартоха в руках держак од тачки на двох колесах, тачка котиться по пилюзі, прибитій росою, а в тачці лежить не лантух пашниці чи торба з грисом, а я ж таки, Мартошин чоловік, Хома Прищепа.
— Розліпив свої безсовісні блимаки? Гарний! Одна собака на себе подивилась — і то сказилась, то глянув би на себе!
— Звідки мене везеш, Мартохо? — мов кажани в бовдурі, зашаруділи слова в моєму горлі.
— Питай — не звідки, а куди везу.
— Куди оце тарабаниш на тачці?
— Горенько ж, моє горенько! — Демони їй клекотіли в грудях, як у пеклі, а з очей наче аж дим ішов, курілись вони гнівом смолистої барви. Колеса порипували, а я лежав у тачці, мов немовля у сповитку.— Позичила я тебе Одарці чи не позичила? Взяли ми телицю чи не взяли взамін? То ти, значить, налигався так, що посеред ночі приплуганився додому, кинув Дармограїху, бо тобі хоч вовк траву їж. Осоружний, знеславив мене і перед Дармограїхою, і перед усією Яблунівкою! Це ж Одарка по всіх усюдах плескатиме, що підвела я її кашляти під пень, що помастила губи медом, а облизати не дала. А що Яблунівка скаже? Сміятиметься з бідної Мартохи, що навела Дармограїху на гріх і покинула на сміх!.. Цить, харцизяко, цить, люципере! Де це бачено, щоб отак блудом блудити? О, дивиться жалібно, аж молоко кисне.
— Звиняй, Мартохо,— шепчу з тачки, мов тарган із паперу,— то не я винуватий, а голова тупувата і ноги кляті, що привели мене до тебе і до рідної хати.
— Ой Хомонько, став ти мені хріном у носі, став мені сіллю в оці! Не дмися, мов сич на вітер, правду кажу. І не супся, що вже люди зглядаються на тебе. Будь мені спокійний і тихий, як поросятко в мішку,— І раптом у розпачі зойкнула Мартоха, сполотнівши дужче від своєї полотняної нічної сорочки, яку вона в поспіху, либонь, не встигла переодягнути: — Ой горенько, а як Одарка подумає, що я нечесна, що я не захочу тебе назад повернути, що я слово своє зламала, що я, мов ота лисиця, хвостиком виляю і курочок хапаю, що я однією рукою даю, а другою віднімаю! А в мене ж душа не чорна, мов у ченця ряса, а я ж бо не така вертка, що й з-під ступи викручусь. Обізвись, правду кажу?
— Ой святу правду, Мартохо, кажеш.
— Мовчи, іроде! Хіба я здатна крутити, як чорт дорогою? Не мовчи, обізвись, гаспиде!
— Ой не здатна, Мартохо, суща правда.
— Мовчи, пройдисвіте! Хіба я така вертка, як в’юн в ополонці? Скажи, здрайцю!
— Ой не вертка, Мартохо, істину кажеш.
— Мовчи, болячко! Хіба в мене сім п’ятниць на тиждень? Чи я ота муха, що захотіла злого духа? Хіба мене карти і життя довели до безпуття? Говори, халамиднику!
— Мартохо, ти золота — і ступаєш по золоту.
— Занімій, Хомо, бо твоя сорочка міри не знає.
Так ми ладком гомоніли з Мартохою, коли вона, розгнівана й роздосадувана, везла моє тіло до Одарки. А я лежав у тачці, мов купа коров’ячого гною, що його везуть у поле під буряки, розглядав себе впівока й так міркував: "О, рука іде зі мною—і ліва, і права. О, й нога причепилась, теж до Одарки їде — одна й друга нога, обидві".
Мартоха гула, мов чотири вітри в лісі, а я задрімав, бо повіки самі стулилися. Сонним і на обійсті в Одарки опинився, сонним і до її хати зайшов, а прокинувся вже за столом. За столом, що був заставлений, як і вчора. З одного боку від мене сиділа моя рідна жінка Мартоха, яка ото надумала позичити мене Дармограїсі, а з другого боку сиділа Дармограїха, якій моя рідна жінка й позичила мене в обмін за телицю.
— І ото тра було вам, Мартохо, жили надривати? — сипалися солодкі, мов медяники, слова.— Я б і сама прийшла та забрала.
— Всякі ж думки могли снуватись у вашій голові, Одарко,— лебеділи лебедиками улесливі слова.— І що я захворіла на хитрощі. Мовляв, із отих, що не говіють, а проскурку їдять.
— Та ні, ви, Мартохо, не вмієте крутити, як чорт греблею.
— Ні як чорт греблею, ні як швець шкурою, але іноді й думати так не хочеш, а воно думається. А я не вмію хитрувати, як отой пес за вечерею.
— Така, як ви, Мартохо, на всю Яблунівку одна однісінька!
В голові моїй було порожньо, як у млині, в якому ще позаторік мололи востаннє, і я щось мусив для помолу кинути до коша, себто до рота: чарочку перваку, міцного, як мороз на водохреща, та шинки, смачної, як поцілунок моєї Мартохи в молодості. А жінки тим часом гомоніли. Правду кажуть, що Леська та Хвеська хоч якого дзвона перегудуть, а Мартоха та Одарка можуть перебамкати всі дзвони Київської лаври. Важко сказати, в кого із них язик довший, та одна одній не поступляться. Мов ціпи молотять. Мов млини гудуть — і все без вітру, а якби їм іще вітер! Ну, думаю, такими язиками тільки полумиски лизати. Ну, думаю, наговорять стільки, що й за пазухою не сховаєш, і в шапку не збереш!
— А ти, Хомонько, такий примхливий та вередливий не будь. Бо що ж це виходить? Виходить, і вдома мене не лишай, і в поле не бери, бо вдома боюся, а в поле не хочу. Треба шануватись, не можна кривити писка біля чужої миски. Будеш жити біля Одарки, як бобер у салі.
— Гулятимеш, як рибка в морі,— докинула Дармограїха.— І не треба крутити носом, наче ти понюхав тертого хрону.
— То не я минулої ночі блудив, то блуд блудив, а мене за собою водив,— виправдуюсь, кусаючи житній хліб, який, подейкують, доводиться пшеничному калачеві дідом.— Мізки запаморочились від горілки, а ноги вже самі понесли до тебе, Мартохо, наче до дівки.
— Хіба можна в Яблунівці знайти кращу за Одарку? — щиро здивувалась рідна жінка.— У неї що спереду, що ззаду! А з лиця — мов кров з молоком. А як моргне, то гай хилиться. Співає Одарка як оте веселе дерево, що в лузі росте. Як танцює, то не носиться, мов пришелепкувата Катря в постолах, а виступає павою. Правда ж бо, Одарко?
— Що правда, то не гріх,— скромно згодилась Дармограїха. Від неї пашіло теплом, як од печі, напаленої під випічку хліба. А від Мартохи віяло холодом криги, завезеної до колгоспної льодовні. А що сиділи вони обіч мене, то з одного боку мені було жарко, аж піт пробирав, а з другого боку холодно, як шолудивому цуцику на морозі.
— А голос який у неї солодкий та густий,— і далі вихваляла Мартоха,— що хоч бери та лопатою горни. Розсудлива — не хапа заліза в руки, поки не поплює на нього. Совісна — вона чужими руками не стане гада ловити. Та вона ж така добра, хоч у пазуху клади!
— До криниці доброї стежка завжди втоптана,— докинула скромне слівце й Одарка.
— Та біля Одарки, повір мені, і бог оборонить тебе від скаженої миші! Чи, може, ти б хотів, щоб я тебе позичила якій-небудь бабі з кованим носом?
— Не хочу до баби з кованим носом! —щиро вирвалось у мене.
— Може, хочеш до такої, що ти її хоч у ступу всади й пирогами годуй, а вона буде тобі однаковісінька, не пере— клепаєш і не перешиєш наново?
— Не хочу!—кажу, зизом дивлячись, і пнусь до рідної жінки, як жаба до гусеняти.
— Отож бо й воно, що від добра не треба шукати добра. Не оддувай губи, як капиці, бо все зле — все немудре! Цінуй Одарку, а вона тебе вдесятеро поцінує.
— Нашого пономаря ніхто не перепономарює,— кажу.
А хай і так! Тільки не треба тобі, Хомо, бути на ліве
око глухим, а на праве — недочувати! — Мартоха звелася з-за столу, до господині звернулась:—Гостям сміх, а хазяям сльози... Спасибі, Одарко, за вгощання і за добрі казання. На здоров’я пилось, по запасці лилось, по білій пелені, на здоров’я мені, на погибель тому, хто завидує сьому.
— І вам спасибі, Мартохо, не оминули моєї хати.
Прощались вони мов рідні сестри. І всміхались одна одній, і кланялись. Мартоха доходила до порога, а потім назад поверталася — знову всміхалась та кланялась. Одарку вихваляла та добрі поради давала. Ну й жіноцтво, ну й химородство! Хоч їх обох до однієї гілляки підчепи — одна другу не переважить ні в чемності, ні в хитрощах, ні в лукавстві. Одним миром мазані, обоє рябоє, одного плоту коли. Та й так мені стало весело, на них дивлячись, що я осміхнувся мало не на кутні. О, циган цигана на клячі не обдурить — тим більше, що ці цигани — Мартоха
та Одарка, а, виходить, кляча — не хтось, а я, Хома Прищепа!
XII. ЧИ НЕ ДО ВЕДЕТЬСЯ ЙТИ НА БАЗАР ПО ДРУГУ ГОЛОВУ?
— Запрягайся, Хомо, в роботу,— мовила Одарка.
Роботу ж мені шукати не треба, робота завжди сама знаходить мене. Закандзюбилось моє діло зі свині— попорав у сажі, погодував льоху. Так само попорав біля корови — як дві краплини води схожа була з теличкою, що дісталася за мене. Перехнябились у хліві двері, то полагодив завіси. Сокира злетіла з сокирища, то з обуха позабивав дубові заплішки, тепер ніколи не злітатиме. Визбирав на гніздах курячі яйця, сипонув зозулястим пшона; качок теж не обділив, бо налетіли, як голодна татарва; гелгала зграя гусей, то й гусей погодував; нарвав паші і для кролів, що пухнастими клубочками біліли та сіріли в клітках під хлівом. Не оминув своєю ласкою і здорового, у півбичка зростом, собацюру, що веселим катюгою поглядав, як то я вештаюсь по обійстю і даю раду чужому хазяйству.
— А тепер, Хомо, йди в колгосп,-— сказала Одарка перегодя.— Не жди, що бригадир тобі загадуватиме, бо я загадуватиму. Роби в колгоспі до сьомого поту, хай люди думають, що ми живемо з твоїх мозолів і трудоднів, а не з моїх статків.
Хо-хо, думаю, повчи рибу плавати! В такого умільця, як я, і долото може щуку зловити, Одарочко, повинна ж бо знати, інакше не розщедрилася б породистою телицею.
На колгоспному корівнику вила-трійчата на мене чекали і, наче діти за батьком, скучали. Я ті зажурені вила до рук узяв, од усієї душі обійняв, а далі у купу гною загнав — і як почав орати, як почав копати, як почав вергати, охати та зітхати, що скоро гною в корівнику зосталося з навильник. Доярки мною милуються, з моєї ударної праці не надивуються, а я не хизуюся, не малююся, бо мені добряче втямки, що тільки в праці я красивий та вродливий, а вдачею своєю не вредний і не спесивий!
Доярка Христя, яка сама в роботі горить, як віхоть соломи, не втрималась від похвали:
— Ото пупа напинаєш, Хомо! Як віл: поки не випряжеш — сам не випряжеться!
— А я не камінь, щоб стояти.
