Позичений чоловік - Гуцало Євген
Та й ти, Христе, також вдатна — і до плуга, і до рала, і до хлопців дала б драла.
— Де ті хлопці!.. Далеко куцому до зайця, а мені з вами не рівнятись.
— А що це ти тулиш, Христе, мов сліпого до тину?
— Може, й сліпого до тину тулю, а тільки люди б марно не казали за Дармограїху. Чи нелюбо слухати правду?
— Я б і не хотів слухати, але ж...
— Ага, не хотіла кобила вівса!
1, либонь, образилась на мене якоїсь хороби, бо геть пішла, наче мила ковтнула.
Наш яблунівський зоотехнік Невечеря Трохим Трохимович ну вже такий кумачевий на твару, що на Першотравневому святі в селі його обличчя губиться серед червоних транспарантів, саме видається транспарантом! Тільки на цьому транспаранті замість слів намальовано двоє живих очей, схожих на якихось дивовижно лукавих перепелів, що довго не затримаються під кущуватими пшеничними бровами, а дружно зірвуться і, важко хуркочучи, полетять у безмежжя літнього світу.
Так от, коли видалась вільна хвилинка й чередники та фуражири зібрались біля корівника, щоб затягнутись цигаркою та повтішатись тютюновим димком, Невечеря мовив хитрувато до мене:
Щось твоя люлька не куриться — видать, дівчина кріпко журиться.
І зайшовся реготом! А вмів Невечеря сміятися знаменито — його мішкуватою постаттю трусило, як трусить осиковим листочком у бурю, а в горлі і в грудях ревло, наче там громи перекочувались, тирлувались, телесувались. На Невечерю дивлячись, ніхто б не зумів утриматись від реготу, бо отакий уже наш яблунівський зоотехнік був щирий у веселощах!
Зрештою, те ревисько в грудях Невечері ледь угамувалось — і знову він:
— Дівочка — як горілочка: наче хлопця — зведе й дідочка!
Та й почало ще раз гойдати Невечерею, наче осиковим листком.
Ну, думаю, сміялася верша з сака, бо й сама така. Зоотехнік наш любить бісики пускати, і неспроста подейкують про нього, що Трохим Трохимович такий ласий до жіноти, так підлабузнюється та упадає, що з будь-якою може взяти шлюб у кропиві. Може, й не з будь-якою (мою Мартоху не вкоськав би, оброть не накинув би на її норовливу вдачу!), та марно б не плескали язиками.
— Чому не дуріть,— кажу,— коли приступає. Але ж, Трохиме Трохимовичу, ти, здається, сам заплутався у жіночих спідницях.
— Я, Хомо, заплутаюсь — і виплутаюсь, бо старого лиса тяжко зловити. А чи ти часом не попався Одарці, мов курка в борщ? То така, що дай і торбу з пирогами, і чорта з рогами — все мало! Чи не вийде в тебе так, що бігатимеш із одним ротом на два обіди — й голодним зостанешся?
— Чи не заздрісно тобі, Трохиме? Нема тобі щастя без заздрості?
— Хомо, я не з тих, що вип’ють і з’їдять за трьох дурних та за себе четвертого. Але я зоотехнік і маю сказати: чужу гречку шануєш — чи не завадить це твоїй роботі на фермі? Так сказать, на трудових показниках не відіб’ється?
— Мої показники — завжди показники,— відповідаю гордо, наче ножем ріжу.— Ти ж бо знаєш, що я допадаюсь до роботи, як ужака до молока.
Тут Невечерею знову почало гойдати й колотити, так чоловік реготав. Ну, думаю, сміється горщик з котла, а обидва чорні дотла. Ну, думаю, з насмішки люди бувають, а насмішникам очі вилазять!
— Моє діло сторона, звісно,— вволю нареготавшись, мовив Невечеря,— а тільки немає тим народної честі, хто по собачій стежці ходить. Мушу тобі це сказати як член правління колгоспу. А не буде так, що Мартоха твоя та побіжить до голови жалітись на тебе?
— Не побіжить,— кажу.— Мартоха не з тих, що без царка в голові. Мартоха моя не дурна, мов сто пудів диму.
— Хвальби повні торби, а в торбах нема нічого.
— А я кажу, що Мартоха не дурна і в дурного не зимувала.
— Добре було б, якби так,— задумався Невечеря.— Бо нащо нам скандал на фермі? Не хочу бути схожим на того, що його товкли в шинку, а потім ще товкли і в церкві. Має бути трудова дисципліна, втямив? Бо нема гіршого ворога, ніж дурний розум.
— То правда, коли розуму нема — з кожуха не приточиш.
— Значить, обіцяєш, що з ферми не дезертируєш, як дезертирував од Мартохи до Одарки?
— Авжеж, ні, бо я ж не розмишляю хвостом.
— То й добре, що в тебе глузд за розум не завернув,— похвалив зоотехнік.— Що не доведеться йти на базар по другу голову.
Отож, як бачите, так ми з Невечерею тоді накурились — аж жінчина рідня почманіла, так у примовці говориться.
Почвалав я на ферму, завдавав корму худобі, а з голови ніяк ні— виходила наша балачка. Невечеря — з людей тямковитих, неспроста кожній корові дав такі грамотні та культурні клички; Асамблея, Квитанція, Резолюція, Організація, Накладна, Комісія. Є в нашому колгоспі бик, якого звуть 1 Іентагои, дуже дурна і вперта тварюка, тільки пугу слухається, тільки батога має за найвірнішого товариша,— так цс зоотехнік Невечеря придумав йому таку скотинячу кличку. Іншого бичка він охрестив Церемоніалом. А рудого бугая, якого боїться і старе, й мале (такого побачиш не на прив'язі, а на волі — очкур лопне з переляку, полотном сполотнієш, волосся дротом стане і шапка сама злетить!) — так от цього клятого бугая зоотехнік Невечеря не довго думаючи поіменував Імперіалізмом. І що ви гадаєте — кличка як улипла, така влучна, так личила лютому бугаєві, і, коли вже хтось дуже сердився на нього, комусь він у печінки в'їдався своєю хижою вдачею, тоді його називали не просто Імперіалізмом, а й зі смаком додавали: "Міжнародний" А ще казали: "Скрутимо тобі роги, Імперіалізм триклятий"
О, Невечеря не на цвіту прибитий, у нього розум не в п’яті, він ум за ум не заорав! Іноді так скаже, що від здивування за голову хапаєшся. Недавно почув од нього таке: "Краще добре поїсти, ніж погано постояти". А то ще: Ліпше чарку піднести до рота, ніж уранці півня до вуха". А то хіба не він якось сказав дояркам увечері, коли вже мали розходитись по хатах: "Рот дереться, спать не заманеться, а їсти так хочеться, що очі злипаються"? Невечеря скаже, а ти, Хомо, потім думай, до чого воно казано й що стоїть за казанням?
Чи не заздрить Невечеря? Сам будучи старим собакою, якого важко до ланцюга привчити, він не може спокійно спати, коли сусід добре живе, коли в сусіда і жінка мила, і хата біла. Він, либонь, із отих у нашій Яблунівці, що і з миски не наїсться, і з полумиска не налижеться. Йому здається, що я, Хома Прищепа, йому дорогу перейшов, що я хапком-лапком, будучи ловкачем і пройдисвітом, перехопив Одарку Дармограїху!
Бач, удає, що за мої трудові показники вболіває, а насправді зовсім інше на оці має! Бач, за трудову дисципліну переживає, а насправді про Дармограїху гадає. Бач, на молоконадої натякає, а про чужу гречку не забуває!
І так стало добре, що Невечеря не пошив мене в дурні. Щука хитра, та не з’їсть йоржа з хвоста! Либонь, не тільки зоотехнік заздрить, знайдуться и інші, яких візьмуть завидки на чужі пожитки. Дам їм раду, я не отой дурень, що мішком прибитий, маю лій у голові. Нікому не вдасться збити з путі праведної!
Може, таємно гадкувалося, хтось наврипливий і збив би, але ж телиця, взята за мене Мартохою, не дасть!
XIII. ЛУЧЧЕ ОКО ЗОЛОТА, НІЖ КАМІНЬ ОЛОВА
Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх. Сама здорова, як хрін, та довідки доказували, що начебто не таке вона вже й червоне яблучко, що всередині там черв’ячок. Хвороба нікого не прикрашає, хай кожного обминає, але ж... як начитатись отих довідок — можна подумати: на неї собаки вже давно часник товчуть, тобто помре скоро, тобто, як мовиться, скоро з печі на лавку перебереться. Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки.
Пусти вуха поміж людей — багато почуєш, та я ж бо своїми очима набачився, що Одарка при повному здоров і, вона б подужала місяць з неба дістати, вона б зуміла орду чортів зловити й до воза запрягти, їй до снаги було б відьму приборкати й на сонце полетіти. Хай би теля безроге вбило мене, коли неправду кажу!
Будила мене вдосвіта, до сходу сонця, наказувала:
— Хоч ти, Хомо, й змарнів, як полова, хоч ти й на смик перепався, а до колгоспної роботи треба поспішати. Хай інші ледарюють, байдики б’ють чи ляси точать, а ти маєш бути на фермі найпершим. А ти маєш найбільше трудоднів заробити. Час не стоїть, а ти не з тих, аби день переднювати, а ніч переночувати. Ходи мені в передовиках, ошивайся серед активістів, хай тебе на зборах хвалять і до президії вибирають. Хай люди знають, що ти чесний, багато заробляєш. А я вже за тобою почуватимусь, як за горою, ніхто очей не виїдатиме, що я спекулянтка, перекупка і ярмаркова пройда. Шануватимуть тебе — пошанують і мене, бо чужий рот хоч і не хлів, а зачинити якось треба!
— Вище себе не скочиш...
— Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє,— палко заперечила Одарка.— Треба впертись, мов кі— лон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. 1 в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!
— Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...
— То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!
— На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!
— Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику — діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.
— Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...
— Наглядачем до Імперіалізме?
— Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда нже не та сила, на спочинок пора.
То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.
Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.
— Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою.
