Казка на косичку - Галицька Олена

Глибокий та темний, мов мій смуток…

– Ні, – хитнув головою Пустельник, – синій – то волошки в житньому полі, то безмежне безжурне море, синій – то колір твоїх очей, Діано! А я піду поруч. Фіолетовий – колір магів та чародіїв. У цьому кольорі схована незнана сила і надприродні можливості. Я впевнений, що стану сильніший і зможу здійснити неможливе!

– Все ж таки можна доторкнутись до веселки, – прошепотіла Маленька Бабка Йожка. – А Хатинка, пам'ятаю, казала, що це неможливо…

Івась перший рушив вперед і простягнув було руку до червоної веселкової смуги, як миттєво відсмикнув її, заволавши: "Ой, як пече!". Червона смуга шугнула полум'ям, і хлопець швидко відскочив назад.

– Я недарма вам про реманент нагадувала, – глузливо сказала Прибирашка, уперши руки в боки.

Івась швидко схопив відро з водою і вихлюпнув на вогонь. Полум'я згасло і хлопець зник у червоній смузі.

Маленька Бабка Йожка з оглядом підійшла до своєї, помаранчевої, смужки веселки, дуже обережно простягнула вперед руку, готова відсахнутися, але її ручка торкнулася чогось дуже схожого на желе з помаранчів і у повітрі розлилися смачні цитрусові пахощі. "З'їсти мені її, чи що?", – подумала Маленька Бабка Йожка, але вирішила, що не впорається. Згадавши про совок для сміття, який видала їй Прибирашка, вона вирішила: "Зроблю тунель, а що зможу – з'їм, якщо буде смачно", – і почала копати.

Замість кульбабок чи булочок, Дебе побачила купи жовтого піску. Вона подумала, що іншим разом добре було б погратися тут у пасочки, але наразі цей пісок треба було прибрати, щоб пройти далі. Дебе відчайдушно замахала віником, який тримала в руці, і швидко зникла в клубах піщаної куряви.

Ва Маккам торкнулася поверхні, на якій зеленіла якась неприємна пліснява. Треба її змити, подумала вона і водночас зрозуміла, що тримає пульверизатор для очищення скла та ганчірку. Ставши до роботи, потворка дуже здивувалася, коли скло зникло, а пліснява обернулася зеленою стежкою в зеленім лісі.

Ламля трохи не впала в бездонну прірву, коли зайшла до своєї блакитної смуги. Добре, що під рукою в неї була мітла! Потворка швидко зрозуміла, що треба робити. Вже падаючи, вона скочила на неї і полетіла!

Діана йшла у цілковитій темряві. Чи то ніч настала, чи то темно-сині грозові хмари застили небо, вона не знала. Мабуть, то все ж таки гроза, подумала дівчина, коли зненацька побачила навкруги себе сліпучі спалахи блискавок і почула страшні гучні вигроми. Діана дуже боялася грози. Вона заплющила очі, закрила обличчя руками і вже готувалася до загибелі, як із фіолетової, найбільш страшнючої хмари вигулькнула чиясь сильна дружня рука і потягнула Діану з темряви вперед, до виходу з підніжжя веселки.

Розділ 24.

ЧАРІВНА МУШЛЯ

Коли Діана опинилася за межею синьої смуги веселки, перше, що вона побачила, була велетенська мушля, закручена спіраллю. Мушля наче плавала у повітрі, виблискуючи сріблясто-сірим перламутровим світлом. Раптом стулка мушлі відчинилася і Діана обережно зайшла всередину. Вона опинилася у сяючому круглому коридорі. Цей коридор все завертав та завертав по колу, ставав все вужчим – ось-ось стіни з'єднаються і розплющать дівчину.

Раптом, коли здалося, що далі йти вже зовсім нікуди, Діана опинилася на відкритому просторі. Її огорнув блідий сирий туман, сивими пасмами кружляючи навколо, наче волосся старої страшної відьми. Діана йшла вперед навпомацки, вільною рукою намагаючись розвести імлисті смуги, що наче довгі напівпрозорі завіси, оточували її з усіх боків. Дівчині було дуже страшно, але вона відчувала: хтось надійний був поруч, хтось міцно тримав її холодну долоню своєю теплою вірною рукою.

Раптом вона побачила: на темному гладкому камені, що наче плавав у повітрі, сидів… її Петрусь! Він і сам був наче скам'янілий – на його обличчі не відбивалося жодної емоції, жодної думки. Навіть коли він нарешті помітив її, Діану, яка теж завмерла з несподіванки, його очі залишилися пустими та холодними.

– Петрусь! – кинулася до нареченого дівчина, – Петрусю мій, нарешті я тебе знайшла! Тепер все буде добре! Веліюр Лотароз вибачить тебе, звільнить, – я від усієї душі благатиму його про це, – і ми підемо додому!

Хлопець помовчав, а потім заперечливо хитнув головою, випроставши правицю з широкого довгого рукава незграбного безбарвного одягу. На його тремтячій долоні лежали три невеличких предмети.

– Бачиш цей камінчик? – він пальцем показав на овальний самоцвіт, що мінився усіма барвами веселки. – Це опал. Бачиш, який він світлий та радісний? Такою була раніше душа моя. А тепер подивись на це, – він указав на сіро-чорну, наче чорна журба, наче безсила лють і страшна туга, грудку. – Бачиш, це просто зола, яка зараз розлетиться по світу. Такою була моя душа, коли я коїв всі ті погані речі, про які тобі вже, мабуть, відомо. А тепер подивись сюди, – він підняв над головою маленьку прозору кульку. – Така моя душа тепер. Пуста. Це просто скельце – не діамант, навіть не кришталь.

– Мені не потрібні ані діаманти, ані золото та срібло з самоцвітами, ані будь-які інші багатства – я прийшла за тобою!

– Я пам'ятаю, що нам було добре разом… тоді.., там, в нашій зеленій долині. Але пробач – я не можу жити минулим. Весь час згадувати пройдешній час, навіть якщо ці спогади щасливі, це наче позбавити себе майбутнього.

Я багато розмовляв про це з Лотарозом. Я маю зробити себе заново. Маю очистити свою душу, заповнити її сенсом, зміцнити та загартувати. З того попелу, на який я перетворився, має вийти справжній діамант. Не для того, щоб прикрашати ним чиїсь персні чи діадеми – для того, щоб я зміг стати справжньою людиною.

Лотароз вчить мене. Може, я вивчусь на чарівника і буду робити гарні справи? Може, стану знахарем-відлюдником, буду допомагати немічним? А може, стану просто добре працювати між інших людей?

Хлопець простягнув сяючий камінчик Діані, а грудку попелу розтер і дмухнув: легка сіро-чорна хмарка піднялася над його головою і миттєво щезла. Залишилося скельце. Петрусь обережно поклав його до кишені.

– Пробач мене, якщо зможеш, Діано.

Раптом непереборна сила потягнула Діану назад до мушлі і затягнула всередину. Вона летіла по спіралі задом наперед і бачила перед собою тільки стіни круглого коридору, що звужувалися в маленьку чорну крапку. Дівчина намагалася спинити, або хоча б трохи сповільнити свій карколомний політ, але її руки були чимсь зайняті і вона ніяк не могла ухопитися за гладкі перламутрові стіни, які з шаленою швидкістю втікали назад.

Голова у Діани пішла обертом. Дівчину закрутило, завертіло сліпучим вихором, і вона зупинилася, лише коли боляче вдарилася об стулку мушлі, яка не встигла вчасно відчинитися. Діані здалося, що вона померла…

Прийшовши до тями, Діана побачила, що лежить у ліжку в спальні потворок. Навколо – стурбовані обличчя друзів. Маленька Бабка Йожка примощувала на чолі бідолашної вологий рушник. Ламля жалісно охала. Ва Маккам стояла поруч з термометром. Дебе тримала цілу тацю духмяних пиріжків. Івась махав великим віялом з пав'ячих пір'їв і вмовляв присутніх відійти від ліжка хворої і дати їй трохи повітря. Пустельник міцно тримав Діану за руку. В другій руці дівчина відчула щось гладке – то був опал, колишня душа її коханого.

Розділ 25

ХТО ЩО БАЧИВ В АНИЩО

Друзі зібралися за величезним мармуровим столом на міцних лев'ячих лапах, вирізаних з темного дерева. Велюр Лотароз сидів на чільному місці. Він високо підняв дорогоцінний кришталевий бокал, що іскрів золотом.

– То, мабуть, спеціальний чарівний трунок, – пошепки звернулася Маленька Бабка Йожка до Хатинки. Після копання тунелю у дуже смачному желе їй чомусь вже не хотілося помаранчевого соку.

– Вітаю вас, друзі мої! – Лотароз звернувся до присутніх низьким проникливим голосом. – Радий бачити вас у своєму замку! Ви з честю витримали усі випробування і досягли своєї мети. Тепер ви знаєте, що таке АНІЩО. Але перед тим, як ви почнете ділитися між собою враженнями, я маю вам дещо розказати. Моя розповідь у першу чергу стосується вас, мої любі, – звернувся від до потворок, що тихо сиділи поруч.

– Я бачила себе найкращим у світі кухарем, – перебила раптом Лотароза Дебе.

– А я – найвідомішою у світі акторкою, – підскочила зі свого місця Ламля.

– А я була директоркою найбільшої у світі бібліотеки, – додала Ва Маккам.

Маленька Бабка Йожка побачила у АНІЩО дещо зовсім інше.

Викопати тунель крізь помаранчеве желе було нелегко. Мабуть, мені вже ніколи в житті його не захочеться, думала вона, ковтаючи чергову порцію. Нарешті її засліпило яскраве біле сяйво. Маленька Бабка Йожка швидко заплющила очі. Деякий час чулися якісь голоси, що ставали все тихішими і нарешті зовсім зникли. Маленька Бабка Йожка залишилася на самоті.

Коли ж вона розплющила очі, то побачила себе наче здаля – сидить собі дівчинка на підвіконні і дивиться, як за вікном іде собі звичайний нудний дощик. Звичайний парк, вулицею йдуть під парасольками звичайні люди. Звичайна хатинка мокне під кущем на дитячому майданчику. Звичайний нудний день. Ніякого Завороженого Лісу, фей, МореОзера… Про ніякі пригоди навіть думки не було. Нуууудноооо…

– Ти побачила, що було б з тобою без СВІТУ ФАНТАЗІЇ, – терпляче пояснив Веліюр Лотароз. Якби ти не вміла та не любила фантазувати, була б собі звичайною дівчинкою, яка, окрім мультиків, інших розваг не знає.

– На жаль, інколи батьки кажуть своїм дітям, які намагаються познайомити їх з неіснуючими друзями або розповісти про неймовірні пригоди: "о, чорт, знов..., знов ці дурні вигадки!" – поділився своїм знанням життя, запозиченим зі світової літератури, Арахней. – Але ж найважливіше – це вірити у свої мрії! Дива збуваються так часто! Ми просто їх не впізнаємо.

– Знали б ви, у яку жахливу історію я потрапив у цьому вашому АНІЩО! – Івась аж підскочив з місця. – Я відчув таке відчуття безпорадності, тобто відчув себе таким безпорадним, потрапив у таку безвихідь…

– Що з тобою трапилося? – Хатинка на Курячих Ніжках стурбовано звернулася до хлопця.

– Уявляєте собі: мені примарилося, що в мене попереду дуже важливий екзамен. Я побачив себе в університетському коридорі, біля якихось дверей – не можу прочитати, що то за аудиторія. Який саме предмет маю здавати, не пам'ятаю.