В Країні Сонячних Зайчиків - Нестайко Всеволод
Баба Яга його й не помітила.
Нуся рвонулася теж… Але не встигла. Кістлява рука Баби Яги схопила її за плече.
Розділ IX
Цибулька і Ломикамінь
— Хе-хе-хе! Дівчинкою пахне! Дуже приємно! Люблю дівчаток на снідання, — засміялася Баба Яга. — Хе-хе-хе!.. Можна було б і зараз тебе на рогача та — шургиць! — у піч, підсмажити гарненько. Але ще ніч, до сніданку далеко. А я люблю свіженьке… Доведеться тобі у моїй ступі посидіти, поки я досипатиму…
Міцно зв’язавши Нусю, Баба вкинула її у величезну кам’яну ступу і накрила зверху кришкою. Потім полізла на піч і знову засвистіла носом.
"Ну от! — у відчаї подумала Нуся. — Попалася! Що ж тепер буде з Цибулькою?"
Вона спробувала підняти кришку ступи, але — де там! — то була така величезна кам’яна брила, що навіть зрушити її з місця було неможливо.
Нуся почала уявляти собі, як Баба Яга підхоплює її рогачем і шургицяє у піч, як полум’я з усіх боків обпікає її, і в неї справді запекло в грудях.
"Сама винна! Було б спритнішою бути, швидше вискакувати з хатки. А тепер ніхто вже мене не врятує. Нікому!"
І так їй стало прикро, так гірко, що сльози самі собою навернулися на очі. Все-таки вона була маленька дівчинка, а не Ілля Муромець чи Котигорошко.
І тут раптом Нуся почула, як хтось шкребеться нагорі, там, де кришка.
Дівчинка завмерла, затамувала подих.
Враз кам’яна брила хитнулася і зсунулася з місця. Не набагато, на якийсь міліметр, але зсунулася і продовжувала сунутися далі. От крізь шпарку вже видно жовте світло від полум’я, що в печі.
Нуся чекала мовчки, терпляче.
Шпарка все розширювалася й розширювалася. І от у ній з’явилася голова гнома Цибульки. Він приклав палець до губів (цить, мовляв), заліз у ступу і почав швидко розв’язувати дівчинку.
Радісна хвиля огорнула Нусю, сльози одразу висохли на її очах.
А кам’яна кришка все сунулася й сунулася.
Нуся не витримала й тихо спитала:
— А хто це відсуває кришку?
— Квітка Ломикамінь, — прошепотів Цибулька. — Я ж усе-таки гном-агроном, з усіма рослинами дружу. Без неї нам би важезну кам’яну брилу не зсунути.
Він закінчив розв’язувати Нусю. Кришка була вже відсунута настільки, що можна було пролізти.
— Давай швиденько! — прошепотів Цибулька.
Нуся вибралася зі ступи, скочила вниз, але не втрималася на ногах, поточилася й зачепила ненароком чавунець, що стояв на припічку. Чавунець гепнувся на підлогу.
Нуся завмерла. Ой! Зараз прокинеться Баба Яга і…
— Не бійся! Не прокинеться! — сказав Цибулька, що стояв у цю мить на краю ступи, тримаючи в руці червону квітку Ломикамінь. — Я їй про всяк випадок дурману під ніс підсунув.
Тільки тепер Нуся помітила, що під гачкуватим носом Баби Яги лежить жмут білих квітів.
— Але ризикувати не треба, — усміхнувся Цибулька. — Більше чавунці на підлогу не кидай.
— Не буду! — й собі винувато усміхнулася Нуся. Вони прожогом вискочили з хатки Баби Яги.
Розділ X
Пан Морок гнівається
У той час як Нуся сиділа у ступі, а Цибулька її визволяв, пан Морок ганявся за місячними зайчиками. Він був страшенно розлючений. Такого ще не було, щоб у глупу, безмісячну, непроглядну ніч по Зландії вільно бігали місячні зайчики та ще й дражнилися, кепкували, аніскілечки не боячись наймогутнішого пана Морока. До того ж він ніяк не міг збагнути, як вони тут опинилися. Бо ж, як ви пам’ятаєте, Кошмар Кошмарович приховав від нього те, що сталося у Страхолюндії, відклав на ранок.
Тим часом сова Софія Павлівна та пугач Ух Степанович, передаючи одне одному маленький чаривізор, раз у раз перелітали з ним з дерева на дерево, щоб пан Морок не міг встежити, звідки тягнуться промінчики, які дають життя Сяйвику й Олельку.
Та врешті-решт пан Морок усе ж помітив, що сова й пугач поводяться якось підозріло. А коли помітив, то…
— Замріть! — гукнув він громовим голосом.
І Софія Павлівна та Ух Степанович завмерли, заклякли, заціпеніли. Вони все-таки були нічні птахи. А пан Морок мав особливу владу над усім, що пов’язано з ніччю, з темрявою.
Мить — і він уже був біля сови й пугача.
— Ага-а! Чаривізор! Тепер все розумію! — люто просичав пан Морок. — Як я одразу не здогадався. Ви будете покарані! І Кошмар Кошмарович буде покараний — за те, що вчасно не доповів мені про зникнення чаривізора.
Олелько й Сяйвик розгубилися.
— Здається, ми попалися, — сказав Сяйвик. — Звичайно, сам пан Морок одібрати чаривізор не може, він фізичної сили не має, бо зроблений з темряви. Але він зараз гукне когось із вражої сили, і тоді… Зв’яжуть нас промінцями, як мене вже зв’язували, і кудись запроторять…
— І Нусі щось нема, — зітхнув Олелько. — Я хвилююсь, чи не сталося з нею біди…
— Я тут! — почулося з-за кущів, і звідти з’явилася Нуся разом із гномом Цибулькою. Вони підійшли саме тоді, як пан Морок гукнув сові й пугачу: "Замріть!"
— Одімріть! — голосно гукнула раптом Нуся.
І це було так несподівано для пана Морока, що на якусь мить влада його над пугачем і совою пропала, і вони знову ожили.
І тут уже вигукнув гном Цибулька:
— Дерева, квіти, кущі і трави! Не для забави, для святої справи ростіть швиденько, станьте стіною і затуліть нас від пана Морока собою!
І враз дерева, квіти, кущі і трави стали стіною і затулили собою пана Морока.
— Летімо швидше! — гукнув Цибулька. — Бо довго вони не зможуть його затуляти.
Нуся швиденько сіла на гойдалку, притулила до грудей чаривізор, Цибулька вмостився у неї на руках, сова й пугач змахнули крилами, і вони злетіли в небо.
Розділ XI
Свято у Палаці Несподіваних Радощів
Країна Місячних Зайчиків зустріла їх так, як зустрічають на землі космонавтів, що повертаються з далекої міжпланетної подорожі.
Місячні зайчики вишикували почесну варту. Тільки замість рушниці кожен "вартовий" тримав квітку нічної фіалки.
А зведений хор місячних зайчиків співав на все небо:
— Слава! Слава! Слава
Дівчинці Ганнусі!
Слава Нусі, слава,
Слава і хвала
За її хоробрість,
За її діла!
І Цибульці-гному,
Гному-агроному,
Слава і хвала!
І сові і пугачу
Слава і хвала —
За хоробрість їхню,
За добрі діла!
Клята вража сила
Врешті-решт безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава,
Слава і — ура-а!..
Проспівавши це, місячні зайчики вибачилися, що сову й пугача славили без імен, позаяк імена їхні не ставали у поетичний розмір. Тобто Софія Павлівна ставала, а Ух Степанович аж ніяк. І, щоб не ображати Уха Степановича, вирішили не називати й Софію Павлівну.
Софія Павлівна та Ух Степанович анітрішечки не образилися.
А потім їх усіх повели до Палацу Несподіваних Радощів. І там оголосили:
— Рішенням Великої Місячної Ради дівчинка Ганнуся, тобто Нуся, стає Почесною Громадянкою Країни Місячних Зайчиків і її ім’я заноситься у Срібну Книгу Несподіваних Радощів.
— Ой, за що?.. — зашарілася Нуся.
— Як це — за що?! — вигукнув Цибулька. — Ти подарувала мені несподівану радість. Я не сподівався, що ти мене розчаклуєш, а ти взяла й розчаклувала.
— І мені ти подарувала несподівану радість, — сказав Сяйвик. — Я й не сподівався, що ти мене вирятуєш із Страхолюндії, а ти вирятувала.
— І нам із Софією ти подарувала несподівану радість, — сказав Ух Степанович. — Ми так заціпеніли, коли пан Морок сказав нам: "Замріть", — що думали — уже й не ворухнемось ніколи. А ти гукнула: "Одімріть!", — і ми ожили.
Що тут скажеш? Усе було саме так.
І в Палаці Несподіваних Радощів почалося свято.
Описувати свято — справа невдячна. Бо ніякі слова не можуть замінити отого святкового піднесення, коли все у тобі тремтить, дзвенить і підскакує. Коли ти смієшся і сам не знаєш чому… Бо ти не просто смієшся, а смієшся, танцюєш і співаєш водночас…
Ні, описувати свято не берусь. Скажу тільки, що, танцюючи, співаючи і сміючись, Нуся побачила раптом перед собою старенького гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку. Він вдячно кивав Нусі й усміхався. З очей його струменіли сльози. Але то вже були сльози радості.
Звідки він тут узявся?
Хто його зна.
А звідки беруться чарівні сни?
Звідки беруться казкові несподіванки?
Звідки взагалі береться казка?
Ніхто точно не знає…
Розділ XII
Пробудження
Нуся прокинулася і розплющила очі. У вікно заглядало веселе ранкове сонце. У саду дзвінко гомоніло птаство. А на підвіконні сидів, усміхаючись, сонячний зайчик Терентій.
І Нусю враз охопило тремтливе щемке передчуття. Вона підхопилася з ліжка й кинулася до вікна. Мама вже поралася на городі. Тато цюкав молотком, щось майструючи. А їхній вухатий песик Дюк гасав по подвір’ю, полохаючи курей і червоного півня Ґалаґана…
І Нуся раптом подумала — як добре жити на світі, коли ти прокинулася ясного сонячного ранку і знаєш, що тебе чекає попереду довгий-довгий, з багатьма подіями день! І як добре, що є на світі сонячні та місячні зайчики! І що є такі гарні створіння, як гном-агроном Цибулька, який дбає про живу природу! І жучок-світлячок Богдан, який не дасть заблукати уночі в лісі. І лагідний вітер Вітя, що завжди виручить у скрутну хвилину. А головне, що, як співають місячні зайчики:
Клята вража сила
Врешті-решт безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава!
Слава і — ура!
Нуся ще не знала, що цього дня робитиме, але твердо вирішила — сьогодні вона подарує комусь хоч маленьку, але несподівану радість. Обов’язково — несподівану!
І їй стало так гарно, так гарно — від самої лише цієї думки.
Адже дарувати комусь радість — це ж і самому радість! І, може, це найбільша радість на світі…
І якщо ти можеш подарувати комусь несподівану радість — даруй не вагаючись!..