В Країні Сонячних Зайчиків - Нестайко Всеволод

Цур! Я перша товчу її у ступі. Цюк-цюк-цюк!.. Усі кісточки на пісочок!

— Ні-ні! Я перший! Ви, Бабо, завжди вперед лізете. Ху! — роздратовано сказав Змій Горинич.

— Бо я — дама!

— Ху! — зневажливо хукнув Змій Горинич. — Жаль, що в нас у Зландії дзеркала заборонені. Подивилася б на себе. Дама? Страховидло! Ху!

— А ти, ти, ти — гад повзучий! Тьху! Тьху на тебе!

— Не лайтеся! Я її спершу у казані зварю. Буль-буль-буль! Хе-хе-хе! — Кощій Безсмертний потер руки.

— Ні-ні! Я сказав! Я її — ху! — спопелю. А тоді вже робіть, що хочете.

— Ну добре, добре! Досить! Набридло! — скривився Бабай. — Кинемо жеребок. Кому випаде, той буде перший. Почесному. Ходімо!

І вони рушили до печери "Тридцять три лиха".

Вася затаївся у кущах.

Що робити?

Зараз вони почнуть мучити й катувати Незнайомку, домагаючись, щоб вона сказала, де дзеркальце.

А дзеркальце ж у нього!

І він — що? — лежатиме тут у кущах і спокійно слухатиме, як буде кричати від болю Незнайомка?

Ні! Не може він цього допустити!

І, не думаючи про те, що буде далі, Глечик вискочив зі схованки.

— Не чіпайте! Не чіпайте її! — загукав одчайдушно. Вони так здивувалися, що аж поприсідали. І так і застигли, присівши.

— Га?

— Що?

— Ху!

— Тю!

Перший отямився Бабай:

— Ти?! Сам прийшов у Зландію?! Такого ще не було! За всю історію цієї країни.

— Ти що — здурів?! Ху! — вражено хукнув Змій Горинич.

— Це ж треба! — знизав плечима Кощій Безсмертний. А Баба Яга тільки носом здивовано свиснула. Глечик нарешті зібрався з духом і випалив:

— Одпустіть мого друга Валеру!.. Чуєте?.. Вони перезирнулися.

— Якого Валеру? — розвів руками Бабай. — Звідки ти взяв, що він у нас?

— У вас! Я бачив його портфель у ямі! Вони знову перезирнулися.

— Це ж треба!.. — сказав Кощій Безсмертний винувато. Бабай так люто блиснув очима на нього, що здалося — на галявині спалахнув вогонь.

— А-а, — наче згадав Кощій Безсмертний. — Я ж той портфель у лісі знайшов. Правда!

— Неправда! — вигукнув Вася.

— Ти як з нами розмовляєш?! — гримнув на нього Бабай. — Ти куди прийшов? Ти що собі дозволяєш? Тут тобі не середня школа, де можна ходити на голові!

— Я ж тебе зараз тільки — ху! — і від тебе жменька попелу на землі залишиться. — Змій Горинич, опустивши вниз руку, показав, яка жменька попелу залишиться від Васі.

— А я тебе у ступі тільки — цюк! цюк! цюк! — і всі твої кісточки — на пісочок! — Баба Яга радісно потерла руки.

Лише Кощій промовчав, і Вася ще більше впевнився, що, мабуть, Безсмертний у всьому й винен. Валеру схопив, очевидячки, він. І необережно залишив речовий доказ — портфель. Тому Бабай так блимав на Кощія.

І тут раптом з-під землі почувся глухий, зловісний голос пана Морока:

— Гей! Що там робиться у вас нагорі?.. Що за галас? Чому не доповідаєте?!

Розділ одинадцятий,

в якому Бабай умовляє Глечика. Несподівана пропозиція. Глечик погоджується

Бабай поспішливо вихопив з кишені чарифон і запинаючись загукав: — Ваша Темність!.. Пробачте!.. Не встиг!.. Не встиг!.. Тут така річ… розумієте… повернувшись з траси… ми виявили… що… на території Зландії… одним словом… порушник кордону!.. Ні-ні! Відомий!..

Вася Глечик з четвертого "Б" класу… Ні!.. Але… краще я вам особисто… не чарифонна розмова… Біжу!

Бабай підбіг до погребні, тупнув тричі ногою і раптом провалився під землю.

"Мабуть, там у них швидкісний ліфт", — подумав Глечик.

— Слухай! — раптом сказав Васі Кощій Безсмертний. — Тікай! Тікай, поки не пізно!

— Не для того я сюди прийшов, щоб тікати! — сказав Вася. — Відпустіть Валеру, і ми разом утечемо.

— От дурненький! — сказала Баба Яга. — Та ти хоч розумієш, куди ти потрапив? Це ж Зландія! Зландія! Не Добряндія! Розумієш?

— Добровільно сюди ніхто ще не приходив. Ху! — пояснив Змій Горинич, — Ти перший!

— І, мабуть, останній, — похитала головою Баба Яга.

— Тікай, від щирого серця раджу! — став благати Кощій Безсмертний. — Тікай, поки цілий!.. Потім пізно буде.

— Ні! — вперто заявив Глечик. — Валеру я тут не покину! Або вдвох, або…

Валеро! — раптом закричав він щосили. — Валеро! Держись! Я тут! Я прийшов тебе врятувати! Чуєш? Тримайся! Держись! Валеро!

У вражої сили на якийсь час навіть мову одібрало від подиву.

— Та цить! Ху! Розкричався! — опам’ятався нарешті Змій Горинич. — Це тобі не у школі на уроці малювання. У нас не можна кричати! — сказала Баба Яга. Але Вася не слухав.

— Валеро! — кричав він. — Валеро! Де ти? Озовися! Це я! Твій друг Вася Глечик! Я врятую тебе! Валеро! Це я — Глечик!

— Це ж треба! — розгублено озирнувся на всі боки Кощій Безсмертний. — Та замовкни!.. І тікай швидше! Тікай!

— Ні! І не просіть навіть! — зціпивши зуби, відмовлявся Вася.

— Побачимо, як ти нас проситимеш зараз! Ху! Чого ми з ним панькаємося? — роздратовано гарикнув Змій Горинич.

— І справді! — підхопила Баба Яга. — Хто він такий, щоб оце так з нами зухвало розмовляти? От зараз я його у ступі тихесенько — цюк! цюк! цюк!..

— Ні-ні! Знову ви, Бабо, уперед лізете! Я його трошечки спопелю, а тоді вже… — Змій Горинич не договорив, бо несподівано з-під землі біля погребні вигулькнув Бабай.

Він був серйозний і заклопотаний. Жестом підкликав до себе вражу силу. І Вася почув, як Бабай тихо їм сказав:

— Увага і послух!.. Дзеркальце в нього! Всім розійтися по хатах! Я мушу з ним поговорити на самоті.

І Змій Горинич, Баба Яга та Кощій Безсмертний швиденько розбіглися й позамикалися у своїх хатках. А Бабай з привітною усмішкою підійшов до Васі.

— Я ж тобі казав, що ми ще зустрінемось. От і зустрілися. Ти мені подобаєшся. Хороший ти хлопець. І я радий, що чарівне дзеркальце потрапило саме до тебе, а не до когось іншого…

— Нема… нема в мене ніякого дзеркальця, — заскочений зненацька, пробурмотів Глечик.

— Ну нащо ти оце говориш? — спокійно сказав Бабай. — Нащо тільки час витрачаєш?.. Ти, друже, недооцінюєш нашого Шефа Його Темність пана Морока. Ех!

Яка це голова!.. Усім головам на світі голова! Усе він знає, все розуміє, все може пояснити, розтлумачити, навіть передбачити…

— Нема в мене дзеркальця, — вперто повторив Глечик.

— Якби не було в тебе дзеркальця, ти б нізащо в світі не прийшов сам у Зландію. Дурненький! Це ж тільки метелик летить на вогонь і згорає. А ти ж не метелик. Ти — людина!.. А люди — найрозумніші на землі істоти. Принаймні так вони вважають… Хе-хе-хе!.. Якби не наша країна, може б, так воно й було. Але… От ти, мабуть, вважаєш, що коли Зландія, то всі тут обов’язково злі й погані. Правда?

— А що? Добрі? — буркнув Вася. — Зландія ж. Не Добряндія. Самі кажете.

— А от якраз і не так… Це просто назва… Як, приміром, Зеландія, тільки скорочено — Зландія. І все. А мешкають у нас звичайні нормальні жителі. Кожен займається своєю справою… А взагалі, що таке добрий, злий — не так просто пояснити… От скажи, будь ласка, коли в тебе є цукерка, ти ж її хочеш з’їсти, правда? Тільки чесно. Хочеш же з’їсти?

— Ну, мабуть… — непевно сказав Вася. — А що — не можна?

— Та чому? Можна. Звичайно… А вихователька у дитсадку що тобі говорила? "Віддай! Поділись! Не будь скупий!" І ти, дурний, віддавав, ковтаючи сльозу. А той, кому ти віддавав, твою цукерку їв і облизувався. То де ж правда? Чи не краще самому з’їсти й облизатися? А той нехай сльозу собі ковтає. Подумай тільки! Якщо ти оддаси цукерку, то будеш незадоволений і того, кому віддав, не любитимеш. Правда? Правда. А якщо сам її з’їси, будеш задоволений, добрий і ще тому, хто сльозу ковтає, співчуватимеш. То що таке добрий, а що таке злий? Виходить, щоб бути добрим, треба самому їсти цукерки і не слухати виховательку. Я так у дитсадку й робив. Бо розумний був. По-розумному треба все робити. По-розумному, а не по-дурному. От зараз тобі що треба? Тобі треба, щоб ми твого Валеру відпустили. Правда?

— Правда, — сказав Глечик.

— А нам що треба? Нам треба, щоб ти віддав нам дзеркальце. Добровільно. То хіба не можна домовитися: ти віддаєш нам дзеркальце, а ми тобі твого Валеру?..

Вася розгубився. Цього він не чекав.

— А… а ви точно Валеру віддасте? Не обдурите? — недовірливо спитав Вася.

— Не обдуримо. Віддамо. Чесне бабайське!.. А щоб ти не сумнівався, домовимося так: спершу ми тобі приводимо твого Валеру, а вже тоді ти віддаєш нам дзеркальце. Згода?

Вася зовсім розгубився. Невже Бабай правду каже?

А як інакше виручити друга? Коли він і не відгукується і не видно його ніде…

— Ну… якщо так… я… я згоден, — сказав нарешті Глечик.

— Тільки дай чесне слово! Поклянися!..

"Видно, їм дуже потрібне дзеркальце, раз вони Валеру за нього відпускають. І безвихідь у них — треба їм, щоб я тільки добровільно дзеркальце віддав. Та й у мене виходу нема. Казала Незнайомка, що дзеркальце мені у пригоді стане. От і стало. Треба ж Валеру виручити". — І Вася сказав:

— Ну… Чесне слово!.. Клянусь!.. Давайте Валеру!.. І Незнайомку!

— А про Незнайомку ми не домовлялись!.. Хоча… Коли ти віддаси нам дзеркальце, Незнайомка буде вже непотрібна. Ми її самі відпустимо. Згода!

— Чесне слово?

— Чесне бабайське! Значить, так: ми тобі приводимо Валеру, ти нам оддаєш дзеркальце, а тоді ми випускаємо Незнайомку. Домовились?

— Домовились, — кивнув Глечик. — Давайте Валеру! Бабай підійшов до будиночка Кощія Безсмертного і постукав у двері. Клацнув замок, двері прочинились, і визирнув Кощій Безсмертний. Бабай сказав йому щось на вухо.

— А… а можна? — здивовано перепитав Кощій.

— Навіть треба! З Шефом усе погоджено!

— Ну тоді… — Кощій зітхнув.

— Залишаю вас удвох. Іду у підземну крамницю "Чарівниця". Там сьогодні щось новеньке одержали. — Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і провалився під землю.

Розділ дванадцятий,

в якому несподівано трапилося таке, на що не чекали ні Вася, ні ми з вами

— То що таке? — спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.

— Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.

— Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?

— Потрібен!

— Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?

— Варто!

— А як же мама, сестра, тьотя?

Згадка про рідних боляче вразила Васю.

— Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! — закричав він.

Та Кощій Безсмертний не поспішав.

— І не страшно тобі?.. Невже не боїшся? — Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…

— Якщо чесно… боюсь, звичайно, — зітхнув Глечик. — А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…

— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, — і собі зітхнув Кощій Безсмертний. — Боягуз, вареник, редиска, а бач… Пробач, Васю!..

— Що? — не зрозумів Глечик.

— Пробач, кажу, що я про тебе так думав…

— Що-що? — ніяк не міг второпати Вася.

— Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?

— Що-о?

— Це ж я — Валера!

— Що-о-о?! — Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.

— Не віриш? Я! Чесне слово!

— Не робіть із мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!

— Не вигадки це, — знову зітхнув Кощій. — Можеш перевірити.