Магнат - Пагутяк Галина

Відкинули сніг і пішли на утреню.

А потім, коли я перебрався у сухе і ліг спочити, він сам прийшов до мене. Було вже після обідньої трапези, а до вечірньої ще далеко. У такий час в обителі було тихо, всі сиділи по келіях. Я перебував у дрімотному стані, і ледве згадав, що отець Василь хотів мені щось розповісти зранку. Спершу подумав, що він, може, хоче щось попросити, аби я зробив для нього в Добромилі. Я сам вчора на вечірній трапезі питав, чого потребують ченці, бо вони ще й люди і можуть терпіти у чомусь недостачу. Або навіть лист передати чи на словах переказати. Коли чоловік отак сидить цілу зиму на горі, в нього завше є в чомусь потреба. Однак перші слова отця Василя мене зуміли вразити й вирвати з обіймів Морфея, цього образу я навчився від ясновельможного, хоч пасував він мені, як пасує шкапі панське сідло. Проте вчепився і не пускав.

— Боюся я за пана, — мовив чернець просто з мосту. — Не для вас сей монастир. Я сам піду звідси після Великодня.

— Та я не збираюсь тут лишатись. Ані тут, ані в Добромилі.

Але чернець наче й не чув мене, провадив своє.

— Ніхто з нас тут довго не витримує, опріч ігумена, бо його се місце прийняло.

Я припросив його сісти. Мені було зимно від вогкості, що йшла від землі, і запах снігу викликав смуток.

— Так, прийняло, а що нам тут недобре, то се не вина покійного пана старости Гербурта. Ми тішилися, що він нам помагав, і малжонка його, хоч і не нашої вони віри, але християни також. Церква потрібна вбогим, а не багатим.

— Так, я знаю се.

— Але так ведеться, що церкві помагають багаті. І лиш вони здатні її захистити, бо навіть таку скромну обитель, як ся, можуть зруйнувати чи захопити. А клір молиться за тих, хто офірує. Що більше офірує, то щиріше молиться.

— А як же інакше? — притакнув я, хоча не розумів, куди він хилить.

— Навіть якщо то чорнокнижник? А може… може, гірший… Ходімо, щось покажу. Зараз всі спочивають, і ваш малий задрімав на печі.

Направду я не хотів нікуди йти. Боявся. Здогадувався, що побачу щось таке, що може зашкодити моєму духу. А мені залежало на тому, щоб витримати ще два тижні до похорону. Я озирнувся через плече своєї душі й побачив щось таке, що не дуже мене втішило: там я був наче звір у клітці, що винюхував по всіх кутах волю, і хоч винюхав, але його до неї не пускають. А сили розламати ґрати нема ще. Сили духу, себто. Я прийшов сюди, щоб знайти її. І певен, що ігумен та братія знали, чого я потребую. Тому отець Зеновій і не відпустив мене, бо варто було зійти в Діл, і дух мій одразу б змалів. Я щиро хотів поговорити з ігуменом, але після останньої розмови він почав мене уникати.

— А якщо отець ігумен взнає? — спитав я. — Се ж без його благословення.

— Тут не треба нічийого благословення. Моя справа й так вирішена. Піду в монастир Спаса коло Бусовиськ. Буду образи писати. Не все ж мені горшками калатати. Але про те, що побачите зараз, прошу нікому не розказувати.

— Хоч би й хотів, нема кому. Не маю приятеля, ті, що були, згинули в битвах, — зітхнув я. — А неприятель того не вартує, аби з ним чужими таємницями ділитись.

На що чернець відказав:

— Отже, буде у вас ще битва, остання.

Мені аж мороз пішов поза плечі: таки буде.

— То що, ходімо. Се — надворі. Тільки тихо ступайте, не говоріть. Сніг сліди засипле, я ще мітлою потім підправлю.

Я взувся, вбрався і ми вийшли. Під полою чернець тримав засвічений ліхтар. У такій сніговій круговерті, та ще й у надвечір’я, я заблукав би. Але отець Василь жив тут і впевнено повів мене до дровітні, де ще лежав усілякий реманент, потрібний на господарці, й невеликий візок. Чернець легко відкотив візок і я побачив притрушену тирсою ляду.

— Се на випадок набігів, — пояснив він.

— Татарських?

— Якби ж то лише татарських. Хіба ви не знаєте, що найгірші вороги християн — самі християни…

— А жиди?

— Про жидів окрема розмова. Лізьте за мною. Ляди не зачиняйте. Ніхто не прийде, а хоч би й прийшов, скажу, що показував підземний хід.

— А хто пильнує монастир?

— Я пильную нині. Ліпше однак, аби вас не бачили тут. Я помітив, що отець ігумен скоса на вас позирає, чого б це?

— А, то певно через те, що я спитав його про Слугу з Добромиля.

— Ага. Якби я знав, то попередив би. Ліпше не вимовляти навіть при ньому сього імені.

— Слуга з Добромиля був кумом на хрестинах в Терновій. Я теж там кумував.

— Ясно, — буркнув чернець. Видно, йому теж не хотілось говорити про Слугу з Добромиля.

Я роззирнувся при світлі ліхтаря. Пахло сирою землею у широкому проході, сяк-так обкладеному брусами. Стеля була досить висока, однак мені вже забракло повітря і я ледве стримався, щоб не закашлятися.

— Ходіть за мною.

Я йшов більше за ліхтарем, що похитувався з боку на бік. Недовго. Ліхтар зупинився, і отець Василь потягнув на себе дверці у стіні, затерті глиною, й увійшов перший. Звідси дихнуло на мене вогкістю і цвіллю. То була комірка чи щось таке. Чернець повісив ліхтар на кілок і прикрив дверці. Поки ліхтар гойдався, погрожуючи погаснути в цьому земляному склепі, я встиг перечепитись об щось і мало не впав. То була діжа з застоялою водою, а довколо неї кавалки глини чи череп’я-сирцю. Ага, ще купка зогнилої соломи в куті. Мені враз не стало чим дихати, бо дірку, що підводила повітря до комірчини, певно заткало снігом. А якби стеля обвалилась?

Хоч я й не виказував здивування, на якусь мить мені здалося, що в отця Василя якісь недобрі наміри, бо наче й мудро говорив, але в той же час і немудро, обравши для своїх одкровень чужого чоловіка. А що як, майнуло в мене у голові, заманивши Гербуртовим ім’ям, він вимагатиме якоїсь помочі чи навіть спробує підбурити на щось лихе? Недарма говорив щось про чорнокнижників.

— Подивились, пане? Ходім тепер назад.

Добре, вирішив я, треба робити все, що він каже, аби лиш вийти надвір, хоч там і завірюха.

Коли ми вже підійшли до драбини, я не втримався і шпигнув ченця:

— Ну добре, ви сховаєтесь, а тим часом монастир спалять. Хто ж буде боронити храм Божий?

Отець Василь лише засопів і поліз перший, а я хутко за ним, бо мало що. Він закрив за нами ляду, посунув на неї візок, а тоді сказав до мене:

— Сідайте на ковбицю й послухайте, що я вам повім.

Коли я сів, сподіваюсь, не надовго, бо снігом замітало з-під дверей, він мовив:

— Не думайте, мені ся комірка така сама неприємна, як і вам. Але мусив її показати, щоб ви повірили у те, про що я нікому не розповім. Про цю комірчину знаємо лиш я та ігумен. І знав ще дехто, але вже не розкаже нікому…

Те, що отець Зеновій знає також, мене втішило. Як-не-як, чоловік він твердий у вірі й тямущий.

— А хто, ви вже, певно, здогадались. Замолоду ясновельможний пан Гербурт жив у Празі, був на службі і в його королівської мосці. (АК: А точніше, в 1590-91 роках у складі дипломатичної місії як секретар Зиґмунта III.) Саме тоді місто перебувало у великій тривозі. Гебреї під орудою одного рабина (АК: Його звали Махараль Єгуда Бен Бецалель, і був він головним рабином Праги.) зліпили з глини чоловіка Голема. Щоб він ожив, треба вложити йому до уст папірець з чарівним словом. Той чоловік не слухався Божого розказу, лиш свого господаря, або й нікого не слухав. Він ходив по місту й робив, що хотів, великий безлад чинив…

— Хіба може таке бути? — обурився я. — Жидівська віра не дозволяє ні малювати, ні різьбити чоловічу подобу. Се кожен знає, бо їхня божниця коло самої ратуші в Добромилі стоїть, близько костелу.

Я зразу пригадав муху, яку сотворив рабин супроти сотвореної мною, бо то ж я сотворив муху зі слова "смерть".

— Таки зліпили подобу чоловічу, а потім оживили словом "правда".

— То все байки, отче!

— Бігме! — отець Василь перехрестився. — А потім щось пішло не так, і ляльку глиняну розбили…

— Ну добре, — мовив я нетерпляче, бо здогадувався вже, що робило череп’я в комірці, але хотів переконатись, що правда моя. — Де та Прага, а де Добромиль!

— Слухайте і більше не перебивайте! Один час ясновельможний, підбурюваний хорунжим львівським Миколаєм Гербуртом, братом стриєчним, що пересварився з юдеями, вирішив виселити своїх, добромильських, а потім враз перемінив гнів на велику милість. Дозволив збудувати велику синагогу і навіть додав привілеїв. Може, вам се прикро чути, але після вежі краківської, де Гербурт відсидів майже два роки, щось з ним почало діятися. Ви ж знаєте, що Еразм Гербурт із Сусідович був не при собі, і Ян Щасний вважався його опікуном. У вельможних панів кров з часом псується. У темниці ясновельможному в голові збаламутилось. То старці якісь йому ввижались, то голоси причувались, то хотів утекти через комин, але застряг… (АК: Щодо втечі, то Гербурт радився з Марціном Астрологом із Клодзька, написавши йому листа. Той порадив йому тікати через комин.)

Усе це я чув не раз, але вперше з уст духовної особи, простого ченця, що, певно, й читати не вмів, а брався говорити про нещастя ясновельможного без належної поваги. Я хотів піти, але отець Василь пришпилив мене поглядом до ковбиці.

— А ще король заборонив полишати Добромиль під страхом смерті, від’їздити від нього не далі, як на сім миль. Більша, але така сама клітка. І от покликав до себе ясновельможний добромильського рабина і став намовляти його зробити Голема. Рабин йому одмовив, бо Голем не може служити християнам, подих дає йому гебрейське слово. Тоді Гербурт прийшов до нас з великими дарами й великими обіцянками захистити нашу обитель від уніатів та католиків. Як він вмовив отця Зеновія на те, не можу сказати, думаю, хитрощами. Покликали мене і наказали зліпити чоловіка з глини, а я в миру помагав покійному отцеві в гончарнім ділі, тому й до мене звернулись. Я подумав, що Гербурт хоче дізнатись, який з мене майстер, бо по костелах ставлять статуї святих, тож я би пригодився ясновельможному, що так дбає за наш монастир. Мені тут було добре. Місце видавалось благим, часом я бачив ангелів, що літали над горою. Брати теж бачили, а дехто навіть чув їхній спів. Не здивувало мене і те, що мусив я ліпити потай, в комірчині під землею, бо розумів, що не пасує ліпити святого для костелу в православній обителі. Тільки не знав я, кого ліпити маю і спитав ігумена. Той сказав, щоб я ліпив Адама.

Отець Василь почав розгойдуватися взад-вперед на возі, куди присів, і сльози потекли по його лиці.