Магнат - Пагутяк Галина

Чого пан так змарнів? Не годують добре?

— Великий піст нині, — сказав я, і обидва так перезирнулись, ніби ніж в серце батьківській вірі встромили.

— При чім тут піст?! — визвірився маршалок. — Яке мені діло до панової схизми? Ясновельможна вдова хотіла подивитись на пана, що я їй покажу?

Мені аж жижки затрусились, коли я се почув. Сама ясновельможна! Мав я страх перед нею. Князівна як-не-як. Ми в себе дивились на них знизу. Ми на землі, а вони над нами високо-високо. Кравець, певно, помітив, що я пополотнів, і пробурмотів:

— Але, з другого боку, вашмосць, худого можна зробити повним, а от з повного худого — вже ні.

— Про що се ти, Мартине?

— Плечі й боки можна намостити. Я вже й достеменно не пам’ятаю, як виглядав ясновельможний перед кончиною, бо ж знаєте, що я більше тут та в Мостиськах мешкав.

— Шляхті не треба видіти, яким пан Гербурт був перед кончиною, а лиш як виглядав у ліпші часи.

"Коли ще ті ліпші часи були, — подумав я. — Спершу рокош, тоді в’язниця, тоді два роки під арештом в Добромилі, а далі щораз гірше. Буває, що чоловікові на початку життя всміхається Фортуна, пестить золотими пальцями, а потім вдуріє і щипле залізними, доки не замордує на смерть. А буває ще гірше: як змалку, так до останку — лихо за лихом, лихом поганяє".

— Коротка ж у тебе пам’ять! — мовив спересердя маршалок і відчинив двері до сусіднього покою, за яким були ще одні двері, а там, у простінку, портрет Яна Щасного, що раніше був у Боневичах. Ми опинились у святому місці — кабінеті ясновельможного, супроти якого кабінет в Боневичах був коміркою для покинутого сироти. Он і ті скрині, що їх привіз секретар, хай спочиває в мирі, бідака. Я став перед портретом. Дійсно, моя борода була коротша. Я бачив колись інший портрет, на якому Гербурт не мав бороди, лиш вуса, за сарматським звичаєм. Чого від мене хоче пан маршалок? Я ж не брат ясновельможного єдиноутробний.

— Чи є така одежа, як на портреті? — спитав маршалок, добре пооглядавши портрет. — Як ні, то треба шити.

— Жупан мусить бути, — почухав носа кравець. — І пояс. А чоботи нехай пан поміряє. І той перстень, що на портреті, тепер на небіжчику. Тре інший.

Невдовзі принесли оберемок одежі, змусили мене міряти тут таки.

— Чоботи не муляють?

— Трохи.

— Має пан ногу, як у хлопа, — пробурчав під ніс маршалок. — Підеш, Мартине, з ним до шевця потім. Має бути все, як на портреті.

— А хіба не будуть портрет на блясі малювати? — поцікавився Мартин.

— Пощо? Сей у костелі повісимо.

— А хіба ясновельможна не захоче мати в домі сей портрет?

— Ще невідомо, кому дім дістанеться!

Ох і лютий же чоловік, той маршалок! Видно, не з тої, що треба, ноги встав. І раптом я почув коло себе порух і дзвінкий голос:

— Забирайтеся геть! Геть!

Я аж підскочив. Ми й не помітили, що за стосами книжок, картин з Боневич був син Гербурта.

— Вашмосць, що ти тут робиш? — отетерів маршалок.

— То ви що робите в кабінеті мого вітця?!

Мені стало страшенно встидно, що панич чув усю цю розмову від початку до кінця, і що він мене бачить в одежі свого батька. У руці панич тримав книжечку "Наука добромильська". Там ще було написано, що то він її написав, хоч і не міг, бо три роки тому був геть малий. Але, певно, отець з ним радився, збираючи окрушки думок римлян і греків, додаючи дещо і свого. Певно, сиділи в кабінеті голова до голови, бесідували. А тепер тут чужі люди без жодного пошанівку до пам’яті Гербурта вбирають мене в одіж його вітця та ще й кажуть, що може так статися, що син стратить батьківщину — Добромиль. Окрім встиду, охопило мене тепле почуття — доброго сина має Гербурт. Таке мале, після хвороби, а заступається за батька.

Маршалок замість того, щоб перепросити, огризнувся:

— Не добре підслуховувати чужу розмову. Мушу про се доповісти ясновельможній матері.

— Хоч зараз, але щоб ноги твоєї не було в кабінеті мого вітця. Тепер се мій кабінет!

Я був свідомий того, що, діставши такого щигля по носі від молодого господаря, маршалок вимістить свою лють на мені й кравцеві. Щоправда, Мартин уже щез, а я не мав куди дітись, мусив витерпіти все це до кінця. Маршалок рядив при дворі від самого дня смерті Гербурта, та ще й був змучений, бо все мусив підтримувати сам. І ще почув смак влади, хоч мудрий чоловік мав би думати, як йому далі вдержатись при дворі. Та якщо маршалок боневицький з невеликого двору спромігся на маєток, то калитка добромильського маршалка напевно втричі більша. З торбами не піде, се очевидно.

— Вашмосць, прошу заспокоїтись. Слуги почують! — вже тихше мовив маршалок, не тому, що боявся. Такий і чорта не настрашиться, не те що отрока. І за ним буде останнє слово.

І маршалок, задерши носа, вийшов. Може, навіть пішов до ясновельможної скаржитись. Ми лишились удвох. Наді мною вже вдосталь познущались нині, гірше вже не буде. Та й стало мені цікаво, що ж відчуває до парсуни отця цей хлопець. Чи я для нього пусте місце, чи почуває він огиду. Мені на тім чомусь залежало. Я знав, усе, що діється оці місяці, ніколи не повториться, а час покаже, якими пальцями вхопила мене Фортуна — залізними чи золотими.

— А пан чого не йде? — спитав мене Ян Лев. Видно, тяжко дався йому той крик. Я помітив, що шию має замотану хустиною. Отже, слабував на горло.

— Хотів би перепросити вашмосць за те, що став він свідком такої недоречної бесіди. Для того, хто щойно стратив найдорожчу людину, се як ніж у серце…

Я затнувся, бо не був певний, що підібрав правильні слова.

— Говори, пане, далі!

— Ясновельможний стратив отця ще в молодшому віці, а відтак потребував опікуна, й отримав найліпшого. (АК: Опікуном Яна Щасного став його дядько, канцлер Ян Замойський, великий політик і непересічна людина, який відкрив дорогу юнакові у світ великої політики. Помер 1605 року.)

Ще гірше вийшло. Кат його маму знає, як втишити цього молодика.

— Маршалок мені не опікун! Як він сміє вриватись до мого кабінету?

— Я певен, він нічого не знав про те, що вашмосць має ключі. Якби ви одразу з’явилися нам на очі, то певно згодилися, аби кравець і пан маршалок роздивилися портрет.

— Щось я пана не розумію, — набурмосився панич, — на чиєму ви боці — моєму чи пана маршалка?

— Не хочу, аби пан подумав, що я прагну комусь догодити. Хотів би виглядати справедливим. Я тут чоловік чужий і не маю жодного інтересу. Як прийшов, так і піду. Мене волею-неволею призначили парсуною в жалобній церемонії, і хоч то завелика для мене честь і недостойний я, але не смів відмовитись.

Не знаю, чи зрозумів він мене, радше ні, бо ми з ним не одного поля ягоди. Я лиш прагнув загасити вогонь, щоб не перекинувся на мене. Вже недовго лишатися мені в Добромилі, але зараз найтяжчий час. Всі дратівливі, змучені, одне на одному злість зганяють.

Хлопець примовк, певно, думав над моїми словами. Я бачив, що то добра дитина, знав, скільки довелось йому витерпіти. І тікав з родиною до Львова, щоб сховатися там, і на очах його закували отця в кайдани й повезли до Кракова, і ледь сиротою не став. (АК: Після поразки під Гузовом Гербурт з родиною переховувався у маєтку тестя Януша Заславського на Волині, в Трайкурах. 18 липня 1607 року був узятий в полон гетьманом Жолкевським і в кайданах відвезений до Кракова. Двір тоді спалили. Страти Гербурт уникнув завдяки краківському маршалку Мишковському, який скористався правом меча, тобто поручився за нього. Його каяття теж виглядає на гру, бо інтриг він не полишив і після того, як був звільнений. Невідомо, як він пояснював свої вчинки синові, та чи й пояснював взагалі. Якщо не пояснював, то невизначеність могла психічно дезорієнтувати хлопця.) Тепер на його плечі впадуть всі клопоти ясновельможного.

Панич раптом закусив губу і сказав:

— Не тримаю більше пана. Я ще хочу тут посидіти.

Я вклонився і вийшов. Ху! Аж спітнів. Маю щастя, а то міг би трапити на щось значно гірше — на великий гонор. Кажуть, що в ясновельможного з молодих літ було гонору забагато. Чинив завше супротивно від того, що від нього чекали. Але се ще з якого боку на се дивитись. То ми, прості шляхтичі, можемо упокоритись, а маґнатським синам се ганьба. От і мусять поковерзувати, покомизитись. Аби тільки не задуже.

XXV

З того дня моє життя стало ще примарнішим.

Я мчав кудись, наче віз, пущений з гори, і недалеко вже був той час, коли мав врізатися в тин чи булькнути в ополонку. У мене не було ні хвилі спочинку. Мною вертів кравець, смикав швець, маршалок приводив мене на оглядини різними особами, перш ніж поставити перед очі ясновельможної, яка мала остаточно сказати, чи годжуся я на парсуну небіжчика. Бо хто краще знає мужа, ніж його жона? Його образ береже вона не рік і не два, а часом і до скону, як обставини не змусять вдруге стати під вінець.

Через рік мого удівства сватав мені одну молодицю мій товариш Хведір. Він так усе хитро обставив, що я не міг викрутитися. Дай, думаю, подивлюся спершу, а силою мене ніхто не оженить. От ми поїхали до неї, землю ледь припорошив перший сніжок, стужавіла вона, наче по каменю їхали. Хведір сказав, що та удова, його родичка, не знає, в якій ми справі. Не сподобається — ніхто й не довідається. Пристати до законної жони ліпше, ніж жити з ласки невістки, казав він, та й дітей вона не має і навряд чи буде мати, все твоєму Володимирку дістанеться, як будете шануватися, звісно. А я не знав, що рана моя сердечна присохла, але не зажила.

Слуги, що їхали попереду, сховались в лісі, щезли з виду. І раптом я побачив, як край дороги стоїть моя небіжчиця й тримає в руках білу хустину. Махнула вона тією хустиною — і просто перед нами впало сухе дерево. Я й досі не знаю, чи то вона порятувала мені життя, а чи спинила мене, щоб я не їхав до тієї білоголової. Коли все вляглося, побачив я в глибині лісу маленьку капличку край болота, яку я поставив на тому місці, де моя Ганнуся втопилася. Я зараз пішов туди і довго молився, аж доки камінь мені з душі не впав — простила! Їй ліпше знати, з ким мені бути.

У Добромилі не бракувало шляхетських вдів, що їхні мужі полягли в московській авантурі чи в битвах з турками, або від руки сусіда, але мені наче одрізало. Пару разів ходив до однієї, аби відчути, що я ще чоловік, а не чернець, але се інша річ: всі так роблять. Та й та жінка мала іншого на мислі.

Боявся я з цієї причини стрічі з ясновельможною Гербуртовою, щоб не відчула мій голод тілесний, бо то ж такий встид для мене.