Магнат - Пагутяк Галина

Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.

Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.

Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку — вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.

Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок — прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.

Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.

XX

Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, — ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні — то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного — Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)

Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.

Коло брами ніхто не сторожував, і се також мене здивувало, бо покладатися на Божу ласку в сьому світі можуть лишень цілком темні люди або ж блаженні. Брама ж мала ще одну роль: чинити спротив мирському, зупиняти тих, хто приходить з нечистими помислами. Бо ж до раю не пускають кого-небудь, як і до пекла. Хто на що заслужив, туди і йде — чи на райські блаженства, чи на муки пекельні. На свойому віку бачив я чимало монастирів: бідних і багатих, скромних і славних, великих і малих, то там лише на великі празники відчиняли браму для мирян, щоб не чинити їм перешкоди на дорозі до храму. Навіть не се мене здивувало так, як те, що всі довкола говорили, як щедро помагають ясновельможний з малжонкою сій обителі, тому сподівався я побачити її в більш достойному стані. Йшлося, очевидно, про іншу поміч — захист від уніатів, заступництво. Хоча вал і частокіл тут би придався, щоб не шастали вовки та лисиці.

Під горою, що нависала над церквою, лежав ще сніг. Влітку сонце туди ще зазирає, а взимку, подібно, що ні. Хто таке місце вибрав — не можу собі уявити.

— То що, зайдемо, Павлусю? — спитав я малого, що був уже тут влітку.

— Он там стайня! — тицьнув хлопець пальцем. — А там джерело. Пити хочеться, вашмосць…

Однак я не пустив його, бо хто ми такі, аби вештатись на чужому обійсті. Треба чекати, доки хтось вийде. Але надворі панувала тиша. Був саме полудень. Опівдні світ завмирає, наче вагається, куди йому йти: чи далі, чи, може, вернутись назад. Мені стало якось не по собі й, вичекавши ще одну хвилю, я мовив до Павлуся:

— Добре, підем нап’ємося.

Але тут тишу прорізало кінське іржання з невеликої стайні й час відразу задріботів швидкими кроками. З дверей стайні вийшов сивобородий чернець. Рукави ряси мав закасані, а в руках віхоть соломи, якою обтирав собі долоні. Побачивши нас, чернець широко всміхнувся:

— Кобила привела жеребчика.

Я не встиг і рота розкрити, як Павлусь зірвався з місця й помчав до стайні. Чернець схопив його:

— Помалу, хлопче! Треба тихо заходити, бо перестрашиш нашу Ластівку.

Він запитально глянув на мене й спохопився:

— Слава Йсу!

— Навіки слава! — відказав я трохи збентежено, пам’ятаючи про свою дорогу одежу, закаляну болотом, ще подумає отець, що я якийсь пияк. — Сам я приїжджий, отче, з Волині. Живу зараз в Низькому замку з ласки покійного ясновельможного. Так оце впав, йдучи до вас.

Усмішка зникла з лиця ченця.

— Прийшли помолитися за…

— Так.

Ми обидва перехрестились. За чим же ходять до Божої обителі? Молитись і просити.

— Я — отець Зеновій. Браги Тимотей і Захарія перебувають на молитві у своїх келіях, а брат Василь лагодить нам обід.

Він був трохи збентежений, і я розумів — чим. Проте був тут господарем, то швидко оговтався:

— Чи довго вашмосць уже в Добромилі?

— Від Покрови. Хвороба задержала, а тепер…

— Дорога.

— Ні, не дорога. Мушу зостатися на похорон.

— О так!

Отець Зеновій перехрестився, переклавши віхоть з однієї руки в іншу. Павлусь виринув із стайні.

— Вашмосць, ходіть подивитеся!

— А можна? — глянув я на ченця.

— Певно, що можна. Тільки не вречіть маленьке.

Я дивився на лошатко, що пробувало зіп’ястись на ніжки, й лід, що намерз мені на серце за сю зиму, почав кришитися й відпадати. Не було тут жодної урочистості, як се буває, коли народжується людське дитя, але щедро настелена солома, нові ясла і великі вологі очі кобили. Мав і я колись десятеро коней, до плуга і до сідла, й так само заходив подивитись, коли жеребилися кобили. Зразу міг сказати, чи добрий буде кінь з лошати.

— Котрий раз жеребиться?

— Перший. Але вродила легко, дякувати Богу.

— Пильнуйте, аби не змерзла. Вкрийте на ніч веретами. І дайте теплої води напитися. Маєте послушника?

— А от мій послушник. Поможеш мені, хлопче? Як ся називаєш?

— Павло. Як апостол Павло. Я читати по-руськи вмію і по-польськи. Вашмосць навчив.

— Та бачу, що ти непростий хлопець! Біжи, Павле, до пекарні, звідки дим куриться, й кажи отцю Василю, щоб наготував цеберко теплої води, а я скоро прийду.

Павлусь побіг, а отець Зеновій спитав мене про нього поглядом.

— Се не мій служка. Приставили його до мене, поки я в Добромилі.

— Читати навчили… Славно, в житті придасться.

І знову спитав мене очима.

— Хотів би я, отче, побути у вас день-два, щоб помолитись, висповідатись. Не йшов раніше, бо не був готовий.

Отець Зеновій кивнув. Я відчув, що матиму з ним не одну бесіду, бо сей чоловік знає ціну слову. Ми вкрили попонами кобилу й лошатко і тихо вийшли.

— Йдіть, пане, до церкви помоліться, а тоді придумаєм, де вас намістити. Живемо ми просто, але нас ся простота радує.

— Порадує і мене, — мовив я. — А чи не міг би я стрітись з отцем ігуменом?

І почервонів, бо згадав, що отець Зеновій і є настоятелем Добромильського монастиря.

— Нічого, нічого, — всміхнувся чернець.

Ми пішли до церкви. Отець Зеновій відчинив переді мною двері й запросив увійти до храму, а сам повернувся до цеберка з водою, що мало на нього чекати.

Церква пахла ялиновими дошками й було у ній напівтемно. Тільки дві свічки горіло: одна перед святим Онуфрієм-пустельником, а інша — перед престолом. Лики святих були свіжі, бо ж церква нова, ще як слід не намолена. Онуфрія я упізнав, бо був з довжелезною по самі коліна бородою і без одежі. Чув я, що замолоду він був королівським сином, але прийняв науку Христа й пішов з дому в пустелю, де пробув аж шістдесят літ. А більш нічого не знаю про нього, хіба здогадуюсь, як мати з батьком просили-плакали не йти. А може, потай пішов, бо ж могли не пустити.

Не знаю чому, але люблять вельможні сього святого. Он князь Лев Данилович на старість пішов у монастир Спаса, що коло Самбора, поховали його як ченця, правда, у Лаврові, де є мощі святого Онуфрія. І пан Ян Щасний з жоною теж прихилилися до обителі сього святого, хоч ніколи не вчинили б так, як він. Не гуджу їх, бо в самого нема смирення аж такого, щоб вмерти для світу, яким би він не здавався нікчемним супроти Божої благодаті.

У старого руки трусяться, не може він втримати маєтності свої, а віддати нема кому, бо молоді руки ще слабші. Бува ще й таке. Як іти тоді в монастир? Тримаються до останнього.

Ще тіло ясновельможного не поховане, а вже маєток тріщить, розсипається. Не здивуюся, якщо ясновельможна вдова віддасться за першого ліпшого, хто зможе захистити її сиріток. І ніхто її за се не осудить, бо то не її воля, а воля родини.