Магнат - Пагутяк Галина

Напозичав ясновельможний гроші на виправи та на друкарню, треба віддавати вдові та дітям. Якби пожив ще, то певно віддав би.

Я вкляк перед престолом і став молитись. Не завше можна зосередитись на молитві, пуста вона, до Бога не доходить. Там внизу, в Добромилі, церква ніколи не буває порожня. Бодай паламар порядкує, як людей нема. А вірні свічки ставлять за те, чого потребують. Я теж чогось потребую, але розумію, що молитися за душі померлих і за душі живих треба найперше, як тільки приходиш у Божий храм.

Я ще не призвичаївся до нової церкви, тому змовив три рази Отченаш і три рази Богородицю, і вийшов з нудою у серці. Надворі падав дощ, перший дощ сьогоріч. Все було сіре від нього, і дощ був дуже зимний. Від такого ще сніг тане, але травиця не росте. Попереду виднілось щось темне. Ага, все-таки ченці не такі безпечні й браму на ніч замикають. Я чув, що всі вони прийшли з-за гір, тікаючи не то від турків, не то від католиків. (АК: Добромильський монастир заснували ченці із Закарпаття, до яких приєднались василіяни зі Львова. А в 1613 році подружжя Гербуртів подарували монастиреві землі.) Чи вдасться їм тут вдержатись, не знають, певно, й самі. У сьому світі вдержатись можна лише в пустелі, де не орють і не сіють, бо на піску нічого не росте, лише гаддя повзає і леви ричать.

Я дивився на дощ, якого не буває в пустелі, на ліс, що не росте в пустелі. Тут було за що вчепитись — оком за гори й ріки, дотиком — до води, голосом — до голосу. Певно, не зміг би я жити в пустелі, як святий Онуфрій. Та й не рівняю себе до нього. Кого Господь обирає для себе, тому й силу дає.

Мені враз стало зимно і я подався до найтеплішого місця — трапезної, що була заодно й пекарнею для такого невеликого гурту. Мабуть, отець Зеновій здивується, що я так недовго пробув у церкві. І відразу спохопився: чому б я мав сим тривожитись? Я пробув стільки, скільки потребував бути!

XXI

Через день чи два я зрозумів, чого мене так тягнуло сюди, в монастир. Там, внизу, зі мною повсякчас був ясновельможний, царство йому небесне. Все, що я робив і робитиму до його похорону, буде пов’язане з ним. Нас поєднала доля в ту мить, коли тільки я побачив у головах пана Гербурта дві істоти. Я знав, що се мусить скінчитися, і вже незабаром, а відтак я знову стану свобідний. Вільний і нікому не потрібний.

Михайло привіз мої скромні дари й лишився ночувати. А Павлусь літав, як горобчик по монастирі, забувши, що приставлений до мене. Аж тут щось згадав і прибіг:

— Вашмосць, а коли ми підемо молитись за тих діток?

— Яких діток?

— А тих, що з ними та жінка говорила!

Я зрозумів його, хоч не бачив, щоб причинна говорила з кимось. Вона просто стояла, впершись поглядом у вікно. Мовчки. Бувають діти прості, а бувають такі, як Павлусь: бачать і чують те, що дорослий чоловік не потрафить. Серце за них щемить, боїшся, щоб ангели з собою не забрали.

Того дня я встав рано, ще до утрені. Павлусь спав у трапезній на печі, разом з котом, а я, звикнувши до панських розкошів, змерз у келії, бо вітер видув усе тепло. Та я не смів скаржитися — якось витерплю, раз мене, грішного, віра не зогріває. Слухаючи спів ченців, відчув, як серце слабне, млість приступає і все перед очима пливе. Хоч я не перший раз жив у монастирі. Після смерті своєї дорогої жони два тижні пробув у Святоіванівському монастирі, щоб знайти розраду в своєму великому горі й випросити прощення за те, що не порятував гніздо від ординців. І сюди я теж прийшов за втішанням, і дійсно, минуло лиш два дні, а вже примерк для мене блиск і Низького, і Високого замків.

Отець Зеновій і братія скінчили службу й тихо розійшлися. Останній з тих, хто виходив, погасив свічки, залишивши одну перед престолом. Мене наче ніхто й не помітив, не глянув у мій бік. Я навіть подумав, що се мені сниться. Вуха наче позатикало пухом, рук-ніг я не чув. У кутку стояла лавиця, то я додибав до неї і сів, й заснув уже насправжки.

І ось що мені приснилось. Ніби ясновельможний збирається в дорогу й нетерпляче гримає на слуг, що речі досі не зібрано. Дивно, що в дорогу вирушає він у смерк, сонце вже заходить, видно лише край. А дім стоїть не серед гір, а на рівнині, без лісу, самі поля довкола. І думка тривожна: щось тут не те. Ліпше ясновельможному не брати з собою слуг туди, куди він зібрався. (АК: Сон цей — як відгомін давньої пам’яті про язичницький похоронний обряд, коли мертвого господаря клали в могилу разом зі слугами й кіньми, щоб служили йому на тому світі. Страх і небажання вмирати притлумлювали певним зіллям, яке паралізувало волю.) Хочу про се сказати йому, але уста мені кривить, тіло не слухається, а ноги в мене глиною вкриті, жовтою, і та глина повзе по мені догори. Аж тут чую грізний голос пана старости: "Говори так, як говорив би з Господом!".

Мною аж стріпнуло, вдарився головою об стіну, серце схопило, дихнути не можу. Заледве одійшов. Нема чого в церкві спати. Ганьба мені. Дошкандибав я до образу Спасителя і став молитися, плутаючи слова і ковтаючи сльози, бо не буде мені тут ні спокою, ні благодаті, доки не висповідаюся. І доки не покину Добромиль, що лежить внизу, як вовча яма, а здавався колись притульним гніздечком.

Сповідь я розумію як бесіду з тим, хто вартий довіри. Ясновельможний теж сповідався, аякже, але не всі великі світу сього можуть так упокоритися як князь Лев Данилович чи навіть святий Онуфрій. (АК: Є сенс порівнювати суспільну діяльність Лева Даниловича і Яна Щасного Гербурта. Обидва працювали на розбудову краю, обидва підтримували і заохочували просвітництво. Князь Лев відкрив центр переписування книг у монастирі Спаса, а Лаврів при ньому розквітнув як осередок музичної культури. Ян Щасний належав до кола європейських гуманістів і створив друкарню, де видавалась світська література.) Нема в словах духівників їхніх стільки цілющої масті, щоб загоїти сердечну рану, і стільки відваги, щоб осудити гріхи маґнатські. Чув я, що отців православних за бороди шляхта тягає і що мусять кланятися, бідачиська, панам нижче, ніж Господу, що є гріхом непростимим. Хоча Господь видить, що страх за діток і за своє життя змушує наших священиків коритися. Я пригадав голодні й заздрісні очі того священика, що хрестив Яцеву онуку, й стало мені ще гіркіше. Такий за кусень хліба піде сам і громаду потягне в унію. Подумав я про се — і враз спохопився: звідки в мене така погорда до бідного сільського панотця, беззахисного перед цілим світом? Хіба сам я не піддався, хоч душа й казала мені не робити сього, за 800 золотих? Піддався не лише за гроші, а тому, що боявся опинитись голий і босий на морозі.

Та все одно я не пішов би сповідатися до тернавського священика. Раніше я ніколи не замислювався над тим, у кого сповідатися. Аби скинути гріхи. Але тепер, сидячи в порожній церкві поночі, слухав як дріботить дощ по гонті, і відчував, що моя віра не така вже й слабка. Просто тісно їй і хоче вона пливти туди, де ніхто не був, і за се мене осудять. Певно, тому люди з великою вірою йшли в пустелю чи пущу, аби ніхто не заважав їхній вірі рости вгору і в боки. І ніхто з них потім не вертався.

Після нічного чування в монастирській церкві я вже міг би вертатись в Добромиль, але ігумен мене не пустив.

— Туди, — показав він вниз, де причаївся Добромиль, — з кожним днем приїжджатиме все більше людей. Там тісно, і буде трудно приготуватись до сього діла, на яке вас вибрали.

— То ви про се знаєте?! — вигукнув я і зажмурився від страху.

— Як тільки вас побачив, то зрозумів. Якби були ви моїм братом, сказав би просто: тікайте! Тікайте, се недобре для вас. А коли уздрів вас у монастирі, то зрозумів, що у вашому випадку се ще гірше, бо маєте відкрите серце.

— Серце? — гірко всміхнувся я. — Мене пограбували.

Я не міг ні повернутись назад, ні їхати далі. Жив з ласки доброго господаря, а той узяв та й умер нагло, хоч лиш він міг мені допомогти. Краще б убили мене тоді, однак не вбили, думали, що сам помру. Моє становище погіршилось ще більше, бо тепер я навіть надію стратив. І поки я журився, надумали зробити мене живою парсуною небіжчика, і пообіцяли за се 800 злотих, більше, ніж я згубив. Я міг би відмовитися, якби був молодий, чи бодай мав якийсь гріш. Тоді я хоча б зважив усе, поспитав мудрих людей. Але я був голий і босий, і земля чужа під ногами. Тяжко на чужій землі.

Нікому я цього не казав. Таке можна сказати рідній жінці чи побратимові. Але я розповів духовній особі, чоловіку, що теж прийшов на чужу землю і залежав від ласки Гербуртової. Я з острахом чекав, що отець Зеновій зараз потемніє на виду, звузить очі й скаже щось прикре. Але він перебував між світом небесним і світом земним, а тому озвався м’яко й лагідно:

— Річ у тім, пане Северине, що ви забули: Бог повертає і вкрадені вівці, і вбитих діточок, і спалену хату лише тоді, коли знає, що се нам потрібно. Гроші знову можуть вкрасти, дім спалити, хіба ні?

Він зітхнув і став розглядати вервицю, обмотану довкола руки.

— Коли я був ще послушником, там, у себе вдома, в Мукачівській обителі, то легко ніс свій послух, ніби крила в мене виросли. Але надходила неділя, до монастирської церкви сходилися люди, я знав, що між ними є мої батько-мати і сестра, а я мусив стояти до них плечима, знаючи, що коли обернусь, то мене виженуть з монастиря і не дадуть зложити обітниці. І так я три роки стояв, не бачив нікого, окрім ченців. А коли мені нарешті дозволили обернутися, то люди, що приходили по неділях до церкви, видались мені дивними і незрозумілими, і цілком чужими.

— А мати, батько?

— Я більше не тужив за ними. Не можна журитись за тим, що вже тобі не належить.

Я відвернувся. І се він знав. Знав, що я стратив жону і майже втратив сина, і зброю втратив також. Тому прагнув помогти мені, щоб зменшити мій біль і розпустити неприкаяність, як сіль у воді. Час згоїть і ці рани, аби нових не було. З усіма людьми так. От тільки чому він веде мене такою заплутаною стежкою, коли є проста дорога? І тоді я сказав до нього:

— Скажу вам, отче, чесно, коротко я був побіля ясновельможного, і знаю, що був він не безгрішним…

— Ми молимося щодень за його душу.

— І я молюся. Та й багато хто молиться. Тільки у мене тягар на серці, ніхто такого не має.