Магнат - Пагутяк Галина

Я здогадався, яке слово мовив рабин — "Життя". І се було неправильне слово, бо життя не є ворогом смерті, а смерть не є ворогом життя. Се ми так собі вважаємо, бо так простіше. Я нізащо б не вбивав тієї чорної мухи, хотів лишень її відігнати, щоб не сідала ні на хліб, ні на мед, ні на чоловіка. Ні я, ні рабин не знали слова, яким можна було її здолати. Якби хтось дізнався, то світ перевернувся б. Хоча у сім світі є чимало кривди і він недосконалий, але в ньому є стіни, є дах, є підвалини. І є надія, що може колись він стане кращим.

Я побачив, як обидві мухи злетіли догори і всілись на шапці рабина, а той знову почав щось розказувати довгобородим своїм вірним, і більше не дивився на мене. Мовляв, справа скінчилась, йди собі, чоловіче. А мені кров побігла по правій руці, потеплішала вона. Лихий жарт вчинило зі мною саме слово, можна уявити, яку силу має та, що її ним назвали…

XVIII

Повернувся я геть вимучений. В літах чоловік, а як нерозумне дитя заблукав і боюсь. Утім, не пригадую, чи колись тулився до матері, чи питав щось у батька. Не заведено у нас оце тулитися. Хочуть аби дитина росла швидше, ніж трава, а вона має рости як дуб. Те, що швидко росте, наче й чіпке, а проте слабосиле. Вітер не зламає, але сонце висушить і мороз покришить. Ars dobromili, себто Наука добромильська, що написав для сина і видрукував ясновельможний Ян Щасний Гербурт, буде і дітям його, і онукам. Багатство зійде, а мудрість словесна лишиться. (АК: Ця книжка, що поклала початок дитячій літературі в Речі Посполитій, більше не перевидавалась, і у Варшаві знаходиться її єдиний цілий примірник, досі не оцифрований. Мені відсканував її Томаш Янковський на моє прохання. Книга складається з двох частин: перша збірка цитат з античних авторів та різних оповідок, а друга — розповідь про шляхетські родини Добромиля.) Ніби передчував ясновельможний, що рано розлучиться з кровинкою своєю, тому й написав цю книгу. Вже нагорі розпорядилися, призначили день і годину, а до чоловіка лише шепіт долинув уві сні. Сам не знає чого, а вже починає журитися.

Я спробував пригадати, що було в той день. Зранку я бачив з вікна, як ясновельможний заходив до друкарні. Сам. Слуга чекав надворі. Та друкарня, відколи поїхав звідти Ян Шеліга, була для пана Гербурта місцем смутку. Майстер забрав звідти своє знаряддя, лишилось дещо, але воно не оживить друкарню. Я не бачив ніколи, як друкують книги, тільки на словах ясновельможний пояснив і дав фарби понюхати — чорної та кіноварі. Думаю, кожен, хто бачив лице Яна Щасного, коли той вертався назад, волів би, щоб за одну ніч ся приземкувата будова, схожа на хлів, зникла без сліду, бо прив’язала до себе ясновельможного більше, ніж Ліліт прив’язала Адама, а більшої спокусниці не було від віку. Пощо будував її з каменю річкового й цегли, дерево горить принаймні… (АК: Стіни боневицької друкарні збереглися донині. Місцеві мешканці оповідають, що той, хто пробував брати звідти камінь, гинув не своєю, страшною смертю. Ці забобони можна пояснити тим, що друкарське ремесло викликало завше страх неписьменного перед книгою як знаряддям чаклунства.) Не згадаю, що було далі. Усе як завжди. Пополудні ясновельможний сидів у кабінеті, спершу коло нього був секретар Стах, але досить скоро пішов. Се означало, що ясновельможний читає. Я трохи подрімав, і побачив пана Гербурта вже за вечерею, що виявилася останньою в його житті. Може, й щось снилось мені, але сон був не пам’ятним, пустим.

Озирнувшись назад, у час, що ніби відійшов недалеко, але так багато всього трапилось, наче півжиття проминуло, я зрозумів, що змінився. Аж так, що вже не відаю, чи я Северин Никловський, чи хтось інший.

Після тієї пригоди зі словом-мухою послав мені пан Біг сон, у якому мені вдруге наснився покійний ясновельможний. Ніби стоїть він у чистому полі, такого великого й безмежного не знайдеться у цих краях, й виводить щось прутиком на білому неторканому снігу. І слідів не видно, не лишає пан Гербурт слідів за собою, чи ж може таке бути, дивуюся я у сні. Але те, що він креслить план якоїсь будови, се я бачу. Певно, замок хоче збудувати. Бо що ж інше можуть будувати вельможні пани, як не замки, де вони можуть сховатись від татар, сусідів, що бувають часом гірші, ніж татари, або й від гніву короля. Ось креслить він стовп, а вгорі зубці, як корона. Вежа. Тоді креслить трохи далі таку саму вежу. Тепер мав би накреслити ще дві вежі, щоб стояли по кутах, а між ними браму, щоб можна було увійти. Але ні. Ясновельможний ставить ще один стовп, а потім ще один, ніби позначає дорогу, і отак йдучи, зникає у білім тумані. Не знаю чому, але мені стало страшно, і я прокинувся. Довго не міг заспокоїтись, питав себе, чому так злякався тих стовпів із зубцями, може, тому, що ніколи не бачив такої дивної дороги. Але вже те добре, що не кликав мене ясновельможний йти за собою. Не бачив він мене, тільки я його. (АК: Звісно, не мені тлумачити сон пана Северина, не настільки я добре знаю цього чоловіка, але є в мене певні здогади. Три колони поруч — це видавничий знак друкарні Гербурта, а оскільки перед тим оповідач пригадував, як востаннє Гербурт навідував друкарню, це могло трансформуватись у такий химерний сон, який не був віщим, а саме цього боявся сновидець.)

XIX

Марець почався бурхливо. Вирва піднялась зі свого глибокого ложа, одутла, мутна, посоловіла, гук її було чути навіть на замковому подвір’ї за грубими мурами, а також на Ринку, а може, і в цілому місті, яке вона огинала, а подекуди розділяла. Снігу в горах лишалось ще багато, навіть на невисоких пагорбах досі біліли снігові шапки.

Двір готувався до високих гостей, що приїжджали обозами, і всіх треба було десь помістити, ще й догодити шляхетському гонору. Я при цьому чувся тріскою, що нею бавиться течія, лякаючи затягнути у вир. Скориставшись тим, що ясновельможна вдова ще не приїхала, а ще більше тим, що весна звільнила прохід у гори, я прагнув якнайскорше відвідати святу обитель на Чернечій горі. Нарешті настав день, такий погожий і ясний, що душа моя піднеслася сама догори, і я, взявши з собою пахолка Павлуся, пішов у монастир. Сама думка про добромильську обитель святого Онуфрія зігрівала мене цілу зиму. Не раз дивився я зітхаючи на Чернечу гору, чи на те місце, де вона мала бути, коли все довкола тонуло в білім молоці туману, і ніяк не міг зважитися піти туди. Не думаю, щоб мене спинили сніги чи вовки: я приберігав монастир для себе, як приберігають харч на чорний день. Чекав нагоди, коли потреба у душевній розраді стане нестерпною.

У нас монастирі будують у пущі, серед боліт, куди не кожен знайде дорогу, а тут я кожного ранку міг бачити з Низького замку вершечок дзвінички і чути дзвін. Дорога до монастиря починається від Тернової, але можна просто перейти місточок і піти через село Вишину, з якого, кажуть, ніби почався Добромиль. Але схили надто круті, та й ніхто так не ходить, хіба що дуже поспішає. Отож ми вийшли через міську браму, і я відразу побачив дорогу, що вилася стрічкою до самого монастиря і відливала сріблом. Раніше я бачив її повного перешкод: то повалені дерева, то лихі люди, вовки, то снігові замети, але цього разу вона була порожня і від неї віяло чимось зимним, що й не дивно, бо сонце в ту частину схилу зазирає зрідка.

Михайло теж просився з нами, але я сказав, що може так статися, що ми вернемо вже нині, а як ні, то нехай він привезе доброго хліба і риби сушеної, і свічок воскових.

— А що мені вашмосць накажуть робити? — поцікавився Павлусь.

— Я буду молитись, а ти сам побачиш, що тобі робити.

Я б і сам пішов, але не пасувало шляхтичеві вибиратись за місто без супроводу. Та й не хотів, аби хтось подумав, що я винюхую щось в чужій господі. Прикро, коли твоє життя отак на виду, але не все так буде, та й нема мені чого від людей ховати.

Михайло випровадив нас за браму, а сам лишився теревенити зі стражниками. Вже недовго йому лишилось служити у мене. Мусив комусь доповідати, що я роблю, але я не сердився. Все таки я чужий чоловік, хоч роду й чесного, але нема чого вірити. Щодо Павлуся, то така дитина все розкаже, нічого не втаїть. Я не хотів брати шаблі в святу обитель, однак Михайло з Павлусем наполягли, а раптом вовк вискочить чи дик.

Мені хотілось, щоб дорога була довга-довга, так наче я йду на прощу. Колись ходив до святої Київської лаври — гарно було. Люди довкола побожні, такого нарозказували, тільки б слухати день і ніч.

— А що я там буду робити? — знову взявся за своє Павлусь. — Я ще не був у монастирі.

— Я тебе вчив читати?

— Вчили, вашмосць, по-руськи і по-польськи.

Мушу визнати, малий мав світлу голову. Я по молитовнику вчив його читати по нашому, ну, а польських книжок не бракувало. Може, хлопець вийде колись у люди.

— Почитаєш отцям у монастирі.

— Ні! Ні! — замахав руками малий.

— Ну, то як хочеш…

Сонечко світило, як у раю, на весь Добромиль, а на нашому боці пташки щебетали. Дорога була в ямах, куди збиралась тала вода, віз ще не проїде, а ми йшли по моріжку, де вже травиця пробивалась. Як же я скучив за зеленою барвою! Але в ярах, що мережали схили, все ще лежали пласти сірого снігу, наче сіль. Якби не сіль, то ходили б цими горами вівці і не було б самого Добромиля. Тут і нивку нема де розорати, але от живуть люди. Переганяють з Волощини худобу на випас, ліс рубають, щоб сіль варити. Я недавно ходив у Вишину на солеварню, буде що вдома розказати.

Коло дороги, що повертає до монастиря, стояв хрест, високий, почорнілий від негоди. Такий хрест один чоловік не понесе, треба кілька. Як на мене, то хрест мусить бути такий, щоб його можна було нести одному. Не залегкий, бо то вже не хрест буде, але й не затяжкий. А як уже помре, то можна й кам’яний на гробі поставити. Кожен з нас має свою Голгофу, і найбільші мої муки — попереду, на горі. Подумав про це, і забув про сіль, яку висушують із сліз матері Землі, і про овечок та телят, що їх поженуть на торг, а звідти на бійню, лишивши небагатьох на розплід і вовкам на здобич. Усе це зникло — і була переді мною жовта витоптана земля на околиці Єрусалиму, гул людської чи бісівської юрби, невидимої через піт, що заливав очі, а серце ніби вигоріло, й утворилась у грудях пустка…

Але потім… Що вище я підіймався, то менш значним ставав світ унизу, не таким вже й потрібним.