Лебедина зграя - Земляк Василь
Голову мав на мішечку — в нім чоботи, кожушок, сухарі й сало пахне горищем, мишами. А трунаря все нема та нема з райпарткому… Бубела і разу не бачив живого Теслю, чув лише, що квартирує він у Снігурів, яких добре знав, то від одного цього вже мав якесь облегшення на душі. Більше за все Бубела боявся очної ставки з потерпілим. Мимоволі прислинював свої білі брови, адже таких брів примітних, либонь, ні в кого більше й нема. Все ж інше, ба навіть пута, його непокоїло менше. Приводили сюди Лейбу з глинської мотузянки, і той лише розвів руками. Гей–бо Лейба, гей–бо мудрець іудейський! Слава тобі вовіки на цій землі! Який християнин був би годен дбати отак про свою мотузянку? Сто Явтушків Бубела ладен був віддати зараз за одного Лейбу. Явтушок дістав десь циганську голку, чи не в Боніфація, який вважав, що в дорозі може все знадобитися, й сховавшись під возом у самих спідніх, лагодив собі верхні штани на той випадок, якби його, Явтушка, знову покликали перед слідство. Отак–то голому встрявати до бійки.
— Явтуше!
— Пробачте, не можу встати… А що?
— Не ганьби Вавилон. На тобі гроші та піди набери собі на нові штани. Хоч чоловічок ти й нікудишній…
Обличчя у Явтушка видовжилось, очиці заграли, голка забігала, як човник, тож ніхто собі не уявляє, як оприкріли йому ці штани і як він совіститься ними на людях. Ще як ніч, то сяк–так, а вдень вони для нього справжнє нещастя. Вони заважають вільно мислити, дихати, ступати по землі, тим смішніший він мав вигляд. Та оціниш їх, коли зодягнеш востаннє, бо ж не маєш ніякісінького уявлення, що чекає на тебе в нових штанях. Нитка вибігла з вушка, і він од хвилювання ніяк не міг її засилити… Одно бубонів:
— Я зараз, зараз, Кіндрате Остаповичу…
Виводять Данька, садовлять на бричку і кудись везуть.
Уже під конвоєм везуть. Бубела підіслав Раденьких до вусатого на ґанку. Повезли Данька на очну ставку з Яворським. Той пізнає його, і всій справі кінець…
А тут даються гроші на нові штани. Белькоче Явтушок:
— Я віддам. А то ж як? Неодмінно віддам. Я такий. Я до віддання надійний, як ніхто…
— Чудний ти, Явтуше. Проси Бога, аби все скінчилося гаразд… Хіба ж одні штани я міг би купити? То для мене сущі дрібниці, Явтуше. Носи на здоров'я… Як ти гадаєш, він пізнає його?
Явтушок мовчав… Бо хоч з якою мізерною душею була б людина, та перед убивцею у ній все ж прагне прокинутись людське. Забракло лише отого маленького зусилля волі, щоб жбурнути Бубелі його гроші, й він поник, ненавидячи себе.
Мальва сиділа в ногах пораненого у білому халатику, в лікарнянських тапцях, вона не відходила від нього всі ці дні, за винятком тих кількох годин, коли її викликали на слідство. Поет засміявся, впізнавши Данька й пригадавши, як, відділившись од нього, летів у прірву його білий кожушок.
— Ви знайшли тоді свого кожушка? — поцікавився Володя.
— Знайшов… На морельці. На самім вершку засів. Ледве струсив.
— Ви справді повірили, що я хочу вас зарубати?
— Краще б ти мене зарубав, ніж оці муки… Як же я міг опинитись у рові раніше за тебе, коли без пам'яті лежав у прірві?
— Його не було серед них… Ні, не було… Запишіть, товаришу Македонський… Се моє останнє слово…
Йому, напевно, важко було говорити, а Данько впав навколішки біля його ліжка й розплакався, як хлопчисько. Конвоїри ледве виштовхали його з палати. Помітив, що вже тут, у лікарні, у хлопця засіялися вусики, мабуть, від любові, й так само невтихомирно, як і раніше, стирчав чуб, годний видолати які завгодно страждання заради Мальви. І стало Данькові втямки, за віщо Мальва могла покохати цього зухвальця духу. За благородство та велич душі — не інакше…
До Вавилона поверталися без Кіндрата Бубели. Його воза з кіньми забрали Раденькі. Припоручив на них воза і вітряка. Раденькі були актори від природи, зронили сльозу на прощання. Насправді ж обидва думали про те, що тепер вітри вобіруч запрацюють на них, доки Бубелів велетень стоятиме поруч із погаслими крильми… На возі Соколюків спав цап, змучений не так слідством, як цією мандрівкою до Глинська. Філософ мав би журитися, що втратив місце сторожа на вітряках, він же ж, дивак, бідкався тим, як важко Теслі правити районом, над яким уміщається мало не весь Молочний Шлях на мільйони кілометрів…
Розділ дев'ятий
Світанки у Глинську настають раптово, наче їх приносять сюди рвучкі вітри разом із пахощами вижатого степу. Цієї миті не пропускав поет, забираючить не без помочі Мальви до старовинного крісла з головою дракона на спинці (крісло знайшли на лікарнянському горищі й поставили тут, побіля вікна, з дозволу лікаря). У Глинську сперечалися в голосі півники–дисканти, примушуючи помовчати своїх виспіваних батьків. Смішно було слухати, як ламкий підголосок, уперше відчувши в собі вокальний талант, несподівано для себе пускав "півня" на найвищій ноті і трагічно сходив зі сцени. Ті невдахи нагадували поетові про його патронатне дитинство, про перші вірші, що були дивом для нього самого, хоч їх ніхто не хотів визнавати у Глинську, аж доки до патронату не завітав колишній голова комуни Соснін, послухав їх і визнав у хлопцеві поета. То були вірші про патронат, про дівчину Федорцю, про перші почуття до неї. Соснін забрав поета в комуну, а Федорця залишилась у патронаті. Розчарувавшись у поетові, який не зміг написати про комуну чогось епохального, а все оспівував білих лебедів на комунівськім озері, Соснін послав його до Костроми, на курси сироварів, напевно, вважаючи цей промисел дуже близьким до поезії. Повернувшись із свого почесного заслання через рік, сировар не застав Федорцю у Глинську, та й сам патронат на той час уже розпався, не зміг тримати в покорі стількох переростків. Федорця подалася до якогось великого міста. Вона була біла та легка, як пух кульбаби, і таку вітри могли віднести куди завгодно.
Вночі, коли лікарня вгамовувалася і поринала в непевний сон, Мальва сама забиралася до старовинного крісла, вмощувалась там зручніше, підібгавши ноги, і вголос читала Майна Ріда, томик якого відшукали на горищі разом із кріслом. Кажуть, що в тому кріслі колись помер від ядухи граф Арнаутов, засновник цієї лікарні. Напевне, Майн Рід також належав йому. Читала, аж поки хворий не стомлювався й засинав од того читання. Лампа чаділа, і Мальва появлялася вранці в коридорі з кіптявинками в носі.
Цього світанку все повторилося. Мальва допомогла хворому добратися до крісла, цілий хорал півників здіймався над Глинськом, а поет запитав її:
— Мальво, чому мовчать півники?
Потому світ перекинувся йому в очах разом із Глинськом, пішов обертом, поет став хапатися руками за повітря, на Мальвин скрик убігла Варя Шатрова, старша операційна сестра, й показала Мальві на двері. Але Мальва зрозуміла той жест як наказ кликати лікаря.
Лікар був родом із Миргорода, із знаменитої лікарнянської родини Шамраїв, предок яких нібито лікував ще батька самого Гоголя. Після інституту це була перша Шамраєва практика. Живе Шамрай один, займає невеличку кімнату опостінь з аптекою, тому в ній завше стоїть змішаний запах ліків. Через той запах раму виставлено, а вікно запнуто марлею від мух. Лікар спить голий, нібито ніяк не може одвикнути від студентської звички, коли доводилось економити на білизні. За ту нагість уже тут, у Глинську, його прозвано Марсіянином. Варя Шатрова, якій частенько доводиться будити Марсіянина до тяжкохворих, уже звиклася з його наготою і не вбачає у ній чогось брутального. Невідомо, як будить Марсіянина старша операційна сестра, Мальва ж не повірила очам своїм і, перш ніж розбудити його, прикрила сонного простирадлом, яке сповзло долі, а тоді вже зашепотіла над ним:
— Дохтор, дохтор, ідіть… Володі погано… Він не чує півників…
На подвір'ї біснувалися кажани і тепер сахались од височенної накрохмаленої постаті Марсіянина, ніби й справді та появилася в цій запраній лікарні з якоїсь іншої планети. Мальва здавна боялася кажанів, то бігла за лікарем згинці, захищаючи голову руками. Одноногий сторож на колодянці австрієць Шварц саме відчиняв ворота перед велетенськими волами–диманами. Ті привезли хворого з Нехворощі, і тепер, зморені дорогою, стояли як укопані. На передку сидів погонич, чубатий парубійко, а хазяїн лежав горілиць у білій соломі, з якої визирали чорні та гачкуваті пальці його босих ніг. Мальві видалося, що на тій повільній, як вічність, підводі привезено самі лише ноги гречкосія…
Півники–дисканти ніби оплакували свого мецената. Коли до палати з'явилися санітари з носилками, лікар наказав їм винести спершу крісло з головою дракона на спинці, ніби воно було причиною смерті. Крісло ледве виставили, воно чіплялося за одвірки своїми рахітичними ногами. Санітари вусаті обидва і схожі обличчям один на одного, наче близнюки. Різного люду виносили, але поета ще не доводилось. Тому понесли його так урочисто, немовби до вічного пантеону.
Марсіянин був лише на який годок старший за сировара, і коли той опинився в лікарні, то не чинив йому жодних утисків, дозволив Мальві бути при ньому і лише тепер збагнув, що та свобода могла спричинитися до гіршого. Нема нічого невтішнішого, ніж закохані у передчутті розлуки.
Потім санітари внесли пожитки померлого: штани на зразок пушкінських, шкіряну курточку, прострілену на грудях, черевички з виваленими, всохлими язиками. Це все вона мусить забрати з лікарні. Такий порядок. Лікар співчутливо зиркнув на Мальву, що заходилася збирати у вузлик пожитки поета, майже ніякі й зовсім ні на віщо для неї, й з якимось гірким почуттям пішов рятувати хворого з Нехворощі.
Димани повдягалися біля воза, зайнявши мало не пів–подвір'я, покірні, розумні, кожен у своїй частці ярма. Якщо хазяїн помре в операційній, то вони ще сьогодні повезуть його в Нехворощ, тому мусять перепочити. Їхній погонич, здавалося, був байдужий до долі хазяїна, розметавши руки, спав на возі, в горошковій сорочці та в латаних на колінцях парусинових штанях. Те дало привід Мальві подумати, а чи не обдарувати бідолаху, що, напевно, ходив у наймитах. Але ж воли з таким докором подивилися на неї з ярма, що вона не посміла залишити вузлика на возі, а мусила йти з ним через увесь Глинськ. Ану ж бо в тій одежині виросте колись ще один поет…
Була неділя — ярмарковий день у Глинську.
