Лебедина зграя - Земляк Василь
Одне твердив на слідстві, що спав тої ночі як убитий, бо вдень, звозячи снопи з поля, двічі перекинувся з ними, а то все подвійна робота, та й снопи Пріся в'яже такі, що можна біля них надірватись, а не якісь там метелики, як у Скоромних, чи Безкоровайних, чи іще в декого. Але не стане обманювати слідство, що звечора чув — і те тяглося до полуночі, — як його сусіди дуріли, та грали на затулі, та вибивали ложками, певна річ, цим безневинним начебто способом винаджували з хати його Прісю, до якої вже давно не байдужі. Соколюкам пособляли обидва Фабіяни, які не пропускають нагоди гарненько повечеряти будь–де, бо ж поля власного не мають і живуть майже впроголодь. Вони тут обидва, і слідство може їх покликати.
Потім усе стихло. І Явтушок затихав перед слідством, відтак переходив до суті справи. А суть та, що, надурівшись звечора, Соколюки спали на кожушках у своєму подвір'ї, напевне, нічого не чули, що тої ночі творилося довкола. Та й чи мислимо, аби люди, які щойно вийшли з в'язниці й так бучно відсвяткували свободу, знову запрагли туди вдруге? На запитання, чому він їх не розбудив, коли пролунав постріл у прірві, Явтушок відповів ще переконливіше:
— Хай їм грець! Ще їх будити. Я б хотів, щоб вони не прокидалися довіку…
Оце, власне, і все, що показував Явтушок по суті справи. Що ж до "денікінців", то він чув, такі об'явилися у Вавилоні, але ж який стосунок до них може мати він, коли в дев'ятнадцятому бився з ними під Чупринками кілька днів підряд у кавалерії комдива Криворучка. Для підтвердження прихопив папір, підписаний комісаром Криворучка товаришем Гофманом. Щоправда, папір побитий шашелем, бо тримає його у прискринку, але зате без жодної фальші, в чому слідство може переконатися, бо ж він, Явтушок, такий, що страшенно любить тримати все для доказу. А ще просить вибачення, коли в чомусь похибив перед слідством чи вжив неточне слово, бо ж хвилювання має в ногах, у животі й по всьому тілу велике… То нагадувала про себе ведмежа хвороба, від якої рятуватись у Глинську нема аніякої змоги…
На відміну від інших Явтушок виходив зі слідства з виглядом переможця й простував до возів, де коні трубили обрік в опалках, а під возами радило раду вавилонське знатство, до якого бозна за якими ознаками відносив себе і Явтушок, хоч його віз міг порівнятися з їхніми лише зарозумілим дишлом, націленим у той самий бік, що їхні, — додому, на Вавилон, а його кінь не мав навіть опалки, а перебирав переїди на полудрабку, сам же він весь день перебивався огірками з грядки та хлібом з непросіяного борошна.
— Ну, що там, Явтуше? — перепитували його брати Раденькі, один з яких, Федот, доводився кумом Явтуху ще звідтоді, як сам ходив у бідаках.
— Я їм показав, що таке ми! — похвалявся Явтушок, розв'язуючи торбину з огірками.
Сідав під своїм возом, різав огірки навпіл, посипав їх крупною сіллю, кольором близькою до пилюки, й, розтираючи сіль одною половинкою об другу, їв з таким апетитом, наче щойно вийшов із борозни. Ніщо так не виснажує, як слідство, на якому доводиться підрятовувати свого запеклого ворога, щоб не занапастити самого себе.
Як уже було сказано, очолював вавилонську громаду Панько Кочубей, тобто се був той момент, коли він один відповідав за всіх, і винних, і безвинних. Без його дозволу ніхто не смів відлучатись од гурту, а всім малось бути напохваті, оскільки не знали, кого наступного слідство зажадає перед очі. Винятком був лише цап Фабіян, якому дозволяли прогулюватися по Глинську й провідувати своїх тутешніх родичів, припнутих до злиденних пасовиськ. Але якщо і він не появлявся довго зі своїх походеньок, тоді посилали за ним когось із сквапніших, і той приводив цапа до міліції на мотузочку. Ану ж і він знадобиться для очної ставки чи іще для чогось.
Коли вусатий міліціонер виходив на ґанок і накликав когось із вавилонян, цап вставав з–під воза й поквапом, але зберігаючи при тому почуття гідності, рушав до ґанку, щоразу викликаючи дедалі більше захоплення вусатого. Понурий натовп при тому пожвавлювався, веселішав, а сам міліціонер позбувся суворості і вже під кінець кожен цапів вихід зустрічав добрим людським смішком. Завдяки цапові та ще кільком оптимістам Вавилон зовні тримався з гідністю й не занепадав духом, хоч підстав для оптимізму не було.
Бубела стояв на тому, що краще занапастити когось одного, аніж цілий Вавилон, до якого Глинськ здавен ставився вороже. За перебігом слідства стежив сам районний голова товариш Чуприна з Чупринок, чия неприязнь до Вавилона була добре відома. Наслідуючи великих мужів минулого, він уже не раз закликав зрівняти Вавилон із землею. Тепер привід для того мав підходящий… Якісь Чупринки мають тут районного голову, а гордий Вавилон не має у Глинську нікого, хто б постояв і допоміг у горі. Отже, мусимо покладатися самі на себе, а не чекати, доки це зробить за нас Чуприна з Чупринок. Ці думки визрівали поволі і запанували на возах та під возами остаточно. Саме слідство ніби чекало такого зустрічного кроку вавилонян, їхній вибір припав на Данька Соколюка…
Данько відчув це, ще як вибралися з Вавилона. Його дядечко в третіх Панько Кочубей натякнув йому, що Вавилон себе вичерпав, що нерви в людей не витримують, що хтось один мусить спокутувати цього разу за всіх, а вже Вавилон воздасть належно пам'яті того великого мужа і патріота. На Данька позирали з сумом та співчуттям, а вже в дорозі, на возах, говорили про нього, мов про героя, якого обрали не вони, а сама доля. Напочатку Данько не мав ніякого страху в душі, та коли вози зупинилися на своєму звичному місці, з Данька облетів терновий вінок великомученика, і він знову відчув себе самим собою з усіма людськими слабкощами. Слідство не починалося, та коли він захотів разом із цапом прогулятися по вранішньому Глинську, дядечко в третіх зупинив його: "Ні, Даню, ти маєш бути тут, тебе можуть покликати першим". Данько спалахнув, збагнувши: дядечко побоювався, щоб він не втік. Це був психологічний прорахунок Панька Кочубея, який чудово розумівся на кабанцях, але мало знав горде людське єство. Приречені не терплять, коли в них одбирають останню мить свободи. Данько не міг признатися людям, що цього ранку любив Мальву більше, ніж будь–коли, отож хотів пройти до лікарні й попрощатися з нею. Мав велику потребу подякувати їй, що вона не запродала його на слідстві. "Гаразд, дядечку", — сказав Данько й повернувся на воза. Лежав там ниць, перекусював соломинки. Ввижалося йому бабине літо на Абіссінських горбах, ввижалися там ночі з Мальвою, і сміх її заповнював його голову вщерть. Мабуть, жодна жінка не вміє так м'яко сміятись, як Мальва, й залишати той сміх у повітрі майже живим. Вона й Македонського роззброїла тим, кажуть, що трималася перед ним спокійно, як Явтушок.
Цап саме замислився побіля воза над колесом, цим чи не найбільшим і незбагненним для нього витвором людства, все ж першим зреагував на вихід вусатого міліціонера, немовби чекаючи, чиє прізвище той начитає. Вусатий, що, як здавалося вавилонянам, усе знав наперед, обвів поглядом принишклий натовп, явно шукаючи когось, і, зупинившись на Даньку, безстрасно проголосив:
— Громадянин Соколюк Данько Миколович… — Поправився: — Миколайович.
Цап рушив до ґанку під тихий смішок вавилонян, які чи не вперше могли зітхнути полегшено, гадаючи, що їхнім терзанням настає кінець. Цап ще не був виморений спекою, то йшов до ґанку так граціозно й увесь був на такому духовному злеті, що мимоволі викликав захоплення навіть у тих, що досі мали під сумнівом його як скільки–небудь мислячу істоту. Опинившись перед вусатим, він зміряв його з ніг до голови своїм цапиним поглядом, тоді прибрав войовничої пози, зігнувшись у дугу й даючи вусатому зрозуміти, що він силою проб'ється на слідство, коли його не пропустять туди добром. Вусатому невтямки, що цап пройшов школу вавилонської сільради, де звик до шанобливішого обходження з ним, і запобігливо причинив перед рогатим двері. Цап зів'яв, повернувся непоквапом, як роблять це четвероногі, й пішов геть, а натомість до ґанку пошкутильгав Данько, який ще тоді, при падінні у прірву, звихнув ногу й за інших обставин мав би лежати без руху.
— Попрощайся з людьми, — шепнув йому вусатий, коли Данько піднявся на ґанок.
— Люди добрі, — повернувся Данько до людей. — Я й кажу, що я не стріляв у комунара. Ось мій хрест на те: не стріляв!!! Та коли вам так хочеться моєї смерті — я піду… — Він дістав із кишені в'язочку ключів — од хати, від залізного пута для коней та ще від чогось, сказав навіщось: — Ключі!!! — й жбурнув їх Лук'янові до свого воза. Посторонивши вусатого, пішов чи не назавше.
А тут форкають коні в опалках, лежать на спориші натомлені дорогою лошата, чути, як хтось п'є воду з банки. Тоді підвівся філософ, поправив окуляри на завушші, якусь хвилю ніби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши білі брови, з–під воза пронизав філософа важким поглядом: "Що він збирається говорити, сей злидень?.." Фабіян почув, як по його спині забігали мурашки.
— Нехай викличуть сюди вітряного сторожа. Він знає, хто стріляв…
— Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. — виступив Панько Кочубей із затінку, де ладнувався переснідати, тримаючи в руці варене яйце.
— Отого самого… Якого ж іще?
— Що ти ворушиш мертвого в гробу?
— Отченашка жива. Нехай покличуть її…
— Тепер бачите всі, що він юродивий, — устав з–під воза Бубела, — що його цап розумом світліший за нього…
— А те всім відомо…
— Іще звідтак, як він відмовився од землі…
— Й коня проміняв на окуляри…
— Філософ! Ха–ха–ха!
І на сміх його. Жовчний, страшний, божевільний сміх.
На ґанок вибіг вусатий і сказав їм, що вони заважають слідству. Фабіян сконфужено повів скельцями, поклонився громаді, наче хотів вибачитись перед нею, тоді підійшов до воза, скрутив віхтика з соломи й заходився змітати ним пилюку з чобіт. Він зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комірець синьої сатинової сорочки, поправив китички на поясі, перевірив, чи є в кишені хустиночка, тоді запитав Лук'яна:
— Де тут у них райпартком?
— Навіщо? Ти ж бачиш, що тут усі свої. І дядечко з ними заодно…
— Піду до товариша Теслі…
— В кінці вулиці. Біля старого млина…
Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а Явтушок, помітивши те, вельми невпопад засміявся під своїм візком, де вже мав усе розкладене: хліб, сіль, огірки.
— Поверніть його, — скорші заблагав, аніж наказав Бубела.
Але ні Панько Кочубей, який на ту хвилю вже проковтнув яйце, ані Боніфацій (вони одні мали право на те) не стали його зупиняти.
