Лебедина зграя - Земляк Василь
Коли Фабіян уже поклав складаного метра за халяву і збирався йти, Отченашка затримала його, взяла за руку й повела східцями до горішнього віконця. Вона була страшна на тих східцях, вела його майже силоміць. Нагорі, прислухавшись, чи нікого нема поблизу, стиха попрохала його:
— Дивись, синашку. Тільки добре дивись. Ти там нічого не бачиш?..
Велетенська панорама відкрилась його очам, але чогось особливого, незвичного Фабіян у ній не помітив. Комунівські скирти, білий палац виступав із марева, запуст без жодної живої душі, а сюди ближче товклися на своїм пожнив'ї пастушки з білими гусьми — визбирувалось колоски з власного поля. Здається, нічого такого, що могло б бентежити Отченашку. "Се в неї від того, — подумав Фабіян, — що вона тут одна з вішальником. Ні в якому разі цього не можна допускати". Сам трунар нізащо не погодився б залишитися тут один, хоч знав небіжчика багато років і навіть завітував до нього на кашу.
— То що, синашу? — перепитала стара.
— Бачу гусей, пастушків. Ну що іще?.. Все звідціля видно. Запуст, Абіссінію…
— А він бачив їх…
— Кого, бабо?..
— Буцім ти не знаєш — кого?.. Ось чому така смерть… — І з тими словами пішла вниз, а він ще довго лишався біля віконця, аж доки не нагодились сюди жваві вавилонські бабусі в чорному — ці споконвічні санітари й опоряджувачі згаслих життів.
Уже коли стругав домовину, то не міг позбутися відчуття, що його обступають якісь жорстокі примари. Бубела застав його вже на віці, Фабіян і незчувся, як той зупинив біля хати свої ресорки, як переступив порога. Він оглянув домовину, обстукав її, похвалив Фабіяна за старанну роботу, тоді витягнув гаманця і заплатив майстрові таку високу ціну, як ніби платив за себе.
— Гарний був чоловік, то справимо йому гарний похорон. Аякже. На хуторі бичка ріжуть. Раденькі горілку женуть, скличемо усіх помольців та помолок, аби не було на вітряках жодного суму і страху. Хай йому земля пером… А ти подумай, Левку, чи не міг би ти заодно з цим, — він показав на домовину, — зайняти його місце. Робота тиха — є вітри чи нема, а платня йде. Одне слово — вітряний сторож. Подумай, Левку. Бо ж нам однаково когось доведеться шукати…
— Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе місце…
— Звісно. Хіба ж я кажу — зараз? Ось поховаємо, забудемо, один–другий вітерець продме. А тоді вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.
— Я поміркую…
— Ну, ну, міркуй. А де ж бо твій цап?
— Десь обідає, супостат.
— Щось давно не було його на моїм хуторі.
— А йому вистачає справ у Вавилоні…
— Ти зняв мірку, усе як слід?
— А як же без мірки…
— Ну, то кінчай… Бог тобі на поміч… Ще міг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усі підемо туди ж, усіх нас колись обміряє Фабіян. Хе–хе–хе. А потім і для нього хтось виструже труну…
— Я вже подбаю про це сам. Але чиє серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силоміць не повісять на бантині…
— Це до чого, Левку?..
— До того, Кіндрате Остаповичу, що я не можу прийняти від вас гроші за цю домовину. Тихін був мені друг, а я на друзях не заробляю.
— Забагатів, чи що?
— Ні, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…
— Гроші не пахнуть… Чому ж ти маєш тратитись на людину, похорон якої ми беремо на себе?
— Це великодушно, та гроші все ж заберіть, Кіндрате Остаповичу.
— А тобі наперед замовляють?..
— Чому ж, замовляють. Дивний закон. Труна стоїть на горищі, а чоловік живе і живе. Різна буває завбачливість…
— Коли вже ти такий забобонний, зміряй мене. На оцей завдаток.
— Я живих не міряю…
— А як? На око?
Погляд замовника ненароком спіткнувся об теслярську сокиру трунаря, зашерх на її вістрі. Сокира лежала на верстаку в стружках, дісталася йому від Панкрата разом з іншим начинням. Нервово погладив кошлату брову пучками пальців, тоді зиркнув на вікно, чи стоїть кінь у ресорках.
— Літа маю такі, що вже й можу подумати про хату…
— Гаразд. Підійдіть до стіни. Ось сюди. Тут Боніфацієва замітка, то нехай буде і ваша. Станьте рівненько. Руки опустіть. Зніміть капелюха, однаково вам доведеться з ним розпрощатись. А голову підніміть. Ось так…
— А чого Боніфацію гарячитись?
— Побився з Зосею. То прибіг сюди. Каже, смерть собі заподію. Я його і заміряв. Але помирилися. Живуть, — Фабіян одійшов, пильно зміряв клієнта крізь усміхнені скельця. — Гарно будете виглядати. Боніфацій, так той зблід, коли я робив над ним зарубку. А ви мені подобаєтесь. Будете жити, Кіндрате Остаповичу… — Взяв із верстака сокиру, тоді виступив на край лави і зробив зарубку.
Брови змокріли у замовника, як миші.
— Все?
— До Покрови буде готово. А то й раніше.
— Мені не к спіху, Левку. — Він одійшов, зиркнув на зарубку. — От бачиш, як усе просто на цьому тлінному світі. Був великий Бубела, а наче його вже й нема. Це ти мав на увазі?..
— Я вас не розумію, Кіндрате Остаповичу.
— Я радив би тобі, Левку, подумати і про свою зарубку… Бувай!
— Першу труну я змайстрував для себе. Тримаю на горищі. Що б то я був за майстер, якби не подбав про свою хату… Там цілий саркофаг стоїть. Так що прошу ласкаво…
Розділ восьмий
Щодень міняється колір пилюки, яку здіймає над Глинськом череда, — від теплих тонів до понурих. То непомітно підкрадається осінь. Природа ніби єдина та недворушна у своїм замкненім колі. Бо ж ледь прокинеться вирій, і перший журавлиний ключ провисне над Глинськом, наче обмірюючи шворкою дорогу на південь, як у самім Глинську, на ярмарковому майдані, заметеному вітрами (донедавна те робив австрієць Шварц із дерев'яною ногою), почина біснуватися осіння тічка, довісниця того, що літо скінчилося, що досхочу вибавились у пилюці глинські діти, що після затишшя знову заюрмить ярмарок з усіх усюд, і Глинськ на деякий час немовби опиниться в центрі світу, ламаючи звичні уявлення про кордони та відстані.
А поки що цією маловідомою світові столицею тягнеться у степ лінива й строката глинська череда, вівці кричать якось панічно та глупо, наче їх проганяють звідси назавше, і відлучені од корів телята чимчикують осібно в їжачках–намордниках, аби не сміли прагнути цілющого молока, що мало б належати їм за все тими ж одвічними законами природи.
З нерозлучним маузером йде на службу Пилип Македонський, важкий, стомлений, наче його самого цієї ночі виліплено з глини через відсутність якогось іншого матеріалу, вдмухнуто в нього душу й для перестороги в останню хвилину вчеплено йому маузера до правої гомілки. Коли ж засіють дощі й на деякий час усе ніби поглине мстива багнюка, тоді маузер доведеться підняти дещо вище, й та грізна зброя втратить від того, діятиме на місцеву дрібнобуржуазну публіку не так застрашливо–містично, як зараз, теліпаючись при самій землі. Іде він, як завше, в супроводі Малька, невеличкого клишоногого песика, що трюхає за ним на поважній відстані, сповнений доблесті та ще якогось почуття, близького до самопожертви.
На безлюдному ярмарковому майдані, заставленому безліччю рундучків, набудованих за непу, біснувалася перша осіння тічка. За маленьку миршаву суку, в кращі часи не варту навіть уваги, билося кілька велетенських псів, яких Малько знав з цуценяти, бо хоча й сам не вдався на зріст, але років уже мав чималенько як для собаки. Зачувши тічку, Малько забув про хазяїна й, не роздумуючи ні миті, кинувся в самий вир пристрастей. Доки велетенські пси на смерть билися між собою, Малько тим часом дзиґою звивався біля їхньої обраниці, викликавши таке захоплення хазяїна, що той замалим не забув про своє високе становище у Глинську, якби не нагадав про це вавилонський цап, випхавшись на майдан у всій чистоті й безневинності. Упізнавши старого знайомого, Македонський мимоволі посміхнувся і мало не привітався з ним…
Уже другі досвіта, перед тим як вирушати до Глинська на слідство, Панько Кочубей обходив вози в супроводі Боніфація й неодмінно справлявся: "А Фабіяни обидва?" У скрутні хвилини для Вавилона увага до них більшала, один додавав щось до мудрості, яка має властивість випаровуватись і зникати в людях у мить розпачу, тоді як другий був для вавилонян втіленням спокою. "Ми тут!" — відповідав філософ із Данькового воза. Те вносило деяке пожвавлення у ці мандрівки до Глинська. Смішно навіть подумати, але в тому примовклому натовпі на возах підсвідомо жевріла надія, що й справді все могло б окошитися на цапові, якби винайти спосіб довести його причетність до злочину, заподіяного проти комуни. Хтось навіть подав було думку: "А чому в Глинську гадають, що цап не може стріляти? Сей вавилонський цап може що завгодно…"
В дорозі всі були достоту винахідливі, сміливі, дотепні, знали, як захищатись та що казати на слідстві, але досить було опинитися перед непідкупним, грізним Македонським, як язик дерев'янів, присихав до піднебіння, а в голові починалося цілковите безладдя. На декого ще й нападала ведмежа хвороба, а під час перебігу її чогось розумного на свій захист поготів не скажеш. Матвій Гусак, наприклад, затурканий нею, плів такі хармани на Вавилон, що сам Македонський мусив його зупиняти.
Спокійніше за інших тримався на слідстві Кіндрат Бубела. Він набирав у мішечок сухарів, кілька гранок сала, крім того, клав собі запасні чоботи та кожушка, бо слідство йшло вельми нерівно, то віддаляючись, то знову наближаючись до його особи. Коли його запитували: "То скажіть слідству, як ви ставитесь до комуни, громадянине Бубела?" — він відповідав щоразу однаково: "Не маю до неї жодних претензій і живу з нею в мирі". І все ж Бубела відчував за всім ходом подій, що слідство непомітно ставило його в центрі цього епізоду як головну силу. Найбільше напсувала йому смерть вітряного сторожа. Тепер він бачив, що се був його прорахунок, можливо, навіть фатальний, але було і якесь полегшення від того, що цього найстрашнішого свідка слідство втратило назавше. Тепер Бубела робив прозорі натяки на Данька, на його давні зв'язки з Мальвою, щоб звести справу до звичайної любовної історії, до помсти на ґрунті ревнощів. Але ж Данька зовсім несподівано для Бубели, як і ще для декого, відчайдушно захищав Явтушок, досі запеклий Даньків ворог. Він поклонявся слідству, як і належить безневинному та вихованому чоловікові, й заприсягався на всі восьмеро діток (тут він нічим не ризикував, якщо б довелося покривити душею), що він, Явтушок, показує саму лише правду.
