Два веронці - Вільям Шекспір

Збулися вад, увічливі та добрі,

І можуть прислужитись вам, мій пане.

Герцог

Ти переміг. Тобі і їм прощаю!

Ти знаєш їх, тож ними порядкуй,

Як визнаєш за краще. Ми ж ходім.

Забудьмо злигодні усі в бенкетах,

В веселощах та в учтах урочистих!

Валентин

А я дорогою насмілюсь вас

Розважити, мій герцогу ласкавий.

Чи до вподоби вам цей юний паж?

Герцог

Атож, він дуже милий... ба який!

Він червоніє...

Валентин

Можу вас запевнить,

Миліший він за хлопця, ваша милість.

Герцог

Як маю вас я розуміть, синьйоре?

Валентин

Якщо дозволите, я по дорозі

Вам розповім, як все предивно склалось.

Ходім, Протею, ти на кару мусиш

Послухати історію любовних

Твоїх пригод. Тоді в той самий день

Ми відгуляєм наші два весілля:

Один бенкет бучний, одна господа

Й одне взаємне і безжурне щастя!

Виходять.

___________

На думку більшості дослідників, комедія «Два веронці» належить до перших чотирьох п’єс Шекспіра й написана між 1591-м і 1595 роками. Френсіс Мерес в огляді англійської літератури 1598 року згадує «Двох веронців» - серед уже поставлених Шекспірових п’єс. Опублікована вперше в посмертному Folio 1623 р.

Головним джерелом твору були сучасні Шекспіру пасторалі - особливо історія Фелікса та Фелісмени з роману іспанського автора Хорхе Монтемайора «Діана» (1542). Цей роман міг бути відомий Шекспірові не тільки в англійському перекладі, але й у сценічній обробці його сюжету під назвою «Фелікс і Філомена», яку 1595 року показувала при дворі трупа королеви. На задум «Двох веронців» уплинули певною мірою також окремі сцени з «Аркадії» Філіпа Сідні (1554-1586) та композиція п’єс Джона Лілі (1553-1606).

Центральна проблема комедії - конфлікт дружби й кохання - типова для жанрового канону пасторалі. Доктрина романтичного кохання випробовується як зовнішніми обставинами (розлукою Протея та Джулії, вигнанням Валентина), так і внутрішніми якостями героїв (наївністю Валентина, віроломством Протея). Шекспір вдається до пасторальних сюжетних ходів: переодягання героїні, пригоди, втечі, зустрічі з розбійниками,- він наділяє Валентина «романтичним» монологом про переваги життя на лоні природи (V, 4) і часто використовує пейзажні образи для розкриття внутрішнього світу героїв.

А втім, традиційні мотиви Шекспір переосмислює з молодим запалом і неабиякою для початківця глибиною. В центральному конфлікті він не моралізує, але за всіма принципами ренесансної філософії доводить, що суперечності почуттів і вчинків - це об’єктивний зміст прекрасної своєю складністю людської натури: суперечності змінюються разом з особистістю, а ця остання залежить від зміни умов, у яких перебуває. Драматичне боріння пристрастей героя глибоко розкриває багатий психологічними відтінками монолог-самоаналіз Протея (II, 6). Діалектику зіткнення добра і зла в людській душі відтінюють, як це типово для раннього Шекспіра, образи цілісні, безкомпромісні в служінні гуманістичному ідеалові. Саме такою постає в «Двох веронцях» Джулія - перша в ланці жіночих образів Шекспіра, що втілюють, як Розалінда, Віола, Порція та ін., дух нової ренесансної моралі. В іронічних порадах Протея Туріо, в сцені серенади вперше у Шекспіра з’являється думка про могутній вплив музики на людські почуття - мотив, якому судилося зайняти важливе місце в усій стильовій системі шекспірівської поезії. Несподівані в «італійському» контексті, але вкрай необхідні сучасникам були алюзії з фольклорних легенд про Робін Гуда, які надали історичної гостроти сценам з пасторальними розбійниками.

Головною ознакою оригінальності Шекспірового твору було майстерне поєднання пасторальної лінії з комічним бурлеском. Перебивання дії буфонадою слуг Ланса та Спіда зв’язує традицію книжної пасторалі з практикою народного театру. Комічний сюжет створює характерний контраст земного й високого, а часом надає й іншого, глибшого звучання аспектам основного конфлікту. Так, коли в бурлескному діалозі слуг з III дії звучить думка про те, що багатство здатне перекрити всі фізичні й моральні вади особи, це створює водночас сатиричну аналогію до поведінки герцога Міланського, який нав’язує дочці багатого, але осоружного їй жениха.

Комічні ситуації сміхового, карнавального плану комедії складають побутове тло, яке своєю матеріальністю та життєлюбством урівноважує деяку ідилічність пасторального конфлікту. Меткий Спід, а особливо меланхолійний Ланс із своїм собакою Кребом викликали високу оцінку Ф. Енгельса, на думку якого образ Ланса «більше важить, ніж усі німецькі комедії разом узяті». (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 33, с. 84).

Серед формальних вад цього раннього твору називають насамперед фантастичні координати італійської географії Шекспіра. Спід, зустрівши Ланса в Мілані, чомусь вітає його з прибуттям до Падуї. Важко допустити, щоб вигнанець Валентин не уявляв реальної відстані між Міланом і Мантуєю, куди він збирається дістатися пішки, і вже зовсім неясно, як Валентин, а згодом і Протей могли плисти з Верони до Мілана морем, оскільки це практично неможливо. Кораблі, човни, вітрила, припливи та відпливи й інші морські реалії комедії мають англійське, «острівне» походження. Ці неточності в Шекспіра не конче є свідченням необізнаності автора. Завдяки цим географічним неточностям умовна Італія «Двох веронців» та інших ранніх комедій ставала ближчою англійським глядачам.

Серйознішими видаються претензії критиків до недосконалої психологічної мотивації розв’язки. Готовність Валентина зректися свого кохання до Сільвії і, врятувавши її з рук Протея, віддати кохану колишньому другові-зраднику («Візьми усе, що в Сільвії я маю...»,- V, 5) здається надуманим поворотом дії. Проте слід зазначити, що в час написання твору такий сюжетний хід сприймався більш органічно - як логічне вирішення конфлікту між коханням і дружбою на користь цього останнього почуття. Новітні дослідники вважають, що колізія могла мати й пародійний зміст - бути висміюванням надмірностей аристократичного кодексу дружби. Невідповідності в останніх актах п’єси - наприклад, парадоксальна легкість, із якою герцог прощає Валентина, або цілковита мовчанка Сільвії в останній сцені - скоріш за все пояснюються недбалим скороченням тексту під час пізніших переробок п’єси.

У «Двох веронцях» формується типова проблематика й структура ранньої шекспірівської комедії. Незважаючи на згадані ознаки невправності молодого Шекспіра, п’єса не втрачає свого значення серед інших речей першого етапу його творчості, і хоч не часто ставилася, однак має й свою сценічну історію. Це перша «романтична» комедія, в якій головне місце належить любовній темі, твір, пройнятий ренесансною вірою в силу й красу людських почуттів, сповнений життєрадісного гумору. Молодість автора й героїв