Два веронці - Вільям Шекспір
Коли їй вірилось в кохання друга;
Гадаю, що тоді вона була
За вас не гірша; а проте відтоді,
Як кинула дивитися в свічадо
І не хова під маскою обличчя 34
Від сонця ясного,- зів’яли їй
Троянди на щоках, а на чолі
Лілеї сніжно-білі помарніли,
Й вона засмагла майже так, як я.
Сільвія
Яка вона на зріст?
Джулія
Така ж, як я; бо на зелені свя́та,
Як ми в комедіях із нею грали, 35
Мені жіночі ролі припадали, 36
І я в убрання Джулії вбиравсь;
Воно прийшлось мені до міри, ніби
Його для мене шив її кравець;
Тому я й знаю: ми із нею рівні.
А раз її примусив я заплакать...
Я грав журливу Аріадни роль,
Що по Тезею плакала 37 й тужила,
Як раптом зрадив він її й утік.
Я грав так щиро й так розхвилювався,
Що зворушив мою синьйору бідну,
Й вона від того гірко заридала...
О, хай умру я, панночко, коли
Не мучивсь муками її й не плакав
Я й сам тоді її тяжкими слізьми.
Сільвія
За співчуття твоє сердечне має
Вона безмежно дякувать тобі,
Юначе милий!.. Бідна синьйорина!
Покинута й нещасна! Я й сама
Не втримаюсь від сліз, як те згадаю...
Ось гаманець, юначе; я дарую
Тобі його за те, що ти так вірно
Свою синьйору любиш. Прощавай!
(Виходить)
Джулія
Вона сама подякує вам щиро,
Коли ви познайомитеся з нею.
Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!..
Мого коханого чекає, мабуть,
Прийом холодний, бо занадто тепле
У неї співчуття до всіх страждань
Моєї господині. Горе, горе!..
Як з себе ти глумишся, о кохання!..
Та гляньмо на її портрет. Ось він.
Мені здається, що, якби зробила
Я зачіску таку, моє обличчя
Було б не менш принадне, як її;
А втім, художник підлестив їй трошки,
А може, я сама собі лещу?
Волосся в неї темне, в мене ж - світле;
Якщо за це її він покохав,
Собі добуду я перуку темну.
А очі в нас обох зеленкуваті,
Як то буває часом скло; зате
Її чоло низьке, моє ж - високе...
Що ж саме любить він у ній, чого
В мені не міг би він любити?! Ох!
Любов сліпа, і це всьому причина!
Ходімо ж, тінь, ходім; візьми з собою
І другу тінь, суперницю твою...
О нечутлива формо! Таж тебе
Голубити він буде й милувати!..
Якщо ж в ідоловірстві є чуття,
То хай же плоть моя жива замінить
Цей образ безтілесний, мовчазний!
Та все ж тебе я берегтиму - ради
Твоєї господині, бо вона
Й мене поберегла; коли б не те,
Я видерла б ці очі невидющі,
Щоб розлюбив тебе мій пан-господар!
(Виходить)
ДІЯ П’ЯТА
СЦЕНА 1
Мілан. Абатство.
Входить Егламур.
Егламур
Вже сонце золотить вечірнє небо;
Якраз пора, коли зустріти маю
Я Сільвію у Патріка-ченця.
Вона не спізниться; ті, що кохають,
Призначену годину забувають
Лише для того, щоб прийти раніш:
Їх підганяє власна нетерплячка.
Входить Сільвія.
Ось і вона! Добривечір, синьйоро!
Сільвія
Амінь, амінь! Іди вперед, мій друже!
Мерщій крізь монастирську хвіртку вийдім;
Боюсь, за мною стежать шпигуни.
Егламур
Не бійтеся: до лісу звідси йти
Не більш, як три години; нам би встигнуть
Дістатися до нього,- там безпечно.
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само. Покій в герцоговім палаці.
Входять Туріо, Протей та Джулія.
Туріо
Що Сільвія відповіла, синьйоре,
На сватання моє?
Протей
Вона тепер
Ласкавіша немовби, ніж була;
А все ж їй щось у вас не до вподоби.
Туріо
А що? Чи не задовгі в мене ноги?
Протей
О ні! Вона вважа, що затонкі.
Туріо То взую чоботи, повніші будуть.
Джулія
(вбік)
Острогами кохання не збудити...
Туріо
Що каже панна про моє обличчя?
Протей
Що надто біле.
Туріо
Ах, яка шахрайка!
Неправда ж то, бо я таки смаглявий.
Протей
Одначе перли білі; кажуть люди:
Смаглявий чоловік - то є перлина
В очах прекрасних дам.
Джулія
(вбік)
О, крий нас боже
Від отаких перлин! А щодо мене,
То я заплющу очі, щоб на них
І зовсім не дивитись.
Туріо
Їй приємно
Зі мною розмовляти?
Протей
Аж ніяк;
Вам про війну не слід розповідати.
Туріо
А про любов і спокій - їй приємно?
Джулія
(вбік)
Найкраще, все ж, як ти даси їй спокій.
Туріо
Що каже панна про мою відвагу?
Протей
Про те не може бути й мови.
Джулія
(вбік)
Слушно!
Бо добре зна, який ти боягуз.
Туріо
Якої думки панна про мій рід?
Протей
Відомо їй давно, що ви людина
Високого коліна.
Джулія
(вбік)
Ведете
Ви рід свій від вельможців аж
