Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Біля вівтаря метушилася старенька жінка, палила квіти та верес, приносила безкровну жертву богові. То була піфія Феоклея. Вона запитливо глянула на ставного чужинця.
Він мовчки поклав кілька золотих на жертву храму. Усміхнувся.
— Колись, о Феоклея, як була ти ще зовсім юна і прекрасна, мої батьки прийшли до тебе питати поради, пробували зазирнути в прийдешнє. Ти пророкувала їм народження сина…
— Мій оракул помилився? — зацікавилася піфія. — Сказав неправду?
— Та ні, — зітхнув Піфагор. — Як бачиш — син перед тобою… Тільки ж долю ти мені нагадала не таку, як насправді…
— Яку ж я пророкувала тобі долю?
— Прекрасну й щасливу. І ще одне — оракул запевняв, що я буду славен для всіх віків і народів…
— Ну що ж, шукачу, — спокійно озвалася піфія, — ти невдоволений своєю долею? Вона була нещасливою?
— Я звідав рабство й обман, — гірко промовив Піфагор. — Я шукав і помилявся, прагнув і падав у тяжкій дорозі до мети. Я мчав за марою, а втрачав своїх рідних і близьких… Я шукав у далеких краях, а відшукав — у собі… Ти сказала — щастя! Чи не було це насмішкою, о піфіє?
— Як для кого, — заперечила піфія, кидаючи в огонь дрібку якогось жовтого порошку. Заклубилися хмари синього диму, вона вдихнула його, зійшла на підвищення, сіла на золоту триногу. — Для мудрого щастя у вічнім шуканні. Для нерозумного — в непорушності. А непорушність — то смерть. Ти шукав і знаходив. Зневірювався й радів. Твоє життя щасливе, о шукачу! Я правду сказала твоїм батькам… не лай мого оракула…
— О щедра піфіє! — скорбно озвався Піфагор. — Ти, певно, всім обіцяєш щедрий урожай… та тільки де ті щасливі женці?..
— Не завжди жнуть ті, що сіють, — бурмотіла піфія. — Ой, не завжди… Не втомлюється рука сівача, хоч він може й сконати на полі… бачу вдалині ясні обличчя, серця чисті… сій ради них… ради них, мужній шукачу…
Старенька мати не витримала нового шляху. Хвилювання й радість швидко згасили догораючий світильник її життя. В землі Еллади поховав син Парфенісу, а сам вирушив до Італії, де греки заснували могутні колонії.
Піфагор зійшов з корабля в Тарентській затоці, в порту Сібаріса. Тут було галасливо й людно, ніби в Самосі за його юнацьких років. Багатомовний гамір оглушив, захопив у свій вир. До Піфагора підскочили напіводягнуті дівчата, почали обнімати, цілувати. Він обурено відпихав їх, але вони п’яно сміялися, тягли його до корчми, де гриміла буйна оргія. Визволили Піфагора рибалки — вони розігнали спокусниць, забрали елліна з собою, повели до човнів, вихваляючи свій багатий улов, і пропонували купити його за невеликі гроші. На дні човнів стрибала, виблискувала срібною лускою риба, зітхала відкритими ротами, дивилася на Піфагора круглими тьмяніючими очима. Він знизував плечима, дивувався, відмовлявся — навіщо йому стільки риби? — та рибалки не відпускали його, наперед вихваляючи щедрість чужинця, мудрість і доброзичливість. Він нарешті згодився, щоб одчепитися від непроханих друзів, дав їм кілька золотих. Рибалки весело сміялися, дякували, пробували монети на зуб, підкидали їх вгору. Піфагор звелів викинути рибу в море.
— Навіщо? — здивувалися рибалки. — Ми старалися, ловили…
— Риба моя, — владно сказав Піфагор, потаємно усміхаючись. — То моя жертва Посейдонові…
Рибалки, чухаючи потилиці, виконали його наказ. Риба з перевернутих човнів падала у прозоро-зелену хвилю, кидалася врозтіч, зникаючи в глибині. Юрба сміялася, рибалки лаялися, а Піфагор стояв на березі, дивився на срібні крапки, що поступово танули в морі, радів. На душі було ясно, тихо. Так треба діяти завжди — випускати піймані в павутину життя душі до їхньої істинної стихії — до моря свободи.
Він рушив далі, щоб познайомитися з містом. Сібаріс на кожному кроці вражав його розпустою, гульбищами. Біля олтарів, у храмах пили вина, танцювали вакхічні[40] танці, а знемігши, падали додолу і спали під статуями богів, щоб зранку знову взятися до оргії. Здавалося, люди втратили всякий смисл життя, загубили дорогу, віддалися невидимій круговерті порочності, навіть не замислюючись, чи треба вириватися з неї.
Піфагор зупинився на кілька днів у старенької жінки Алкіни. Вона жила недалеко від моря в охайному біленькому будиночку. Довкола житла росли кущі винограду, кілька яблунь. Алкіна — суха й виснажена — вічно крутилася на городі, в садочку, а два її дорослі сини пропадали цілоденно в порту, а під вечір поверталися додому напідпитку, лягали під яблунями горічерева, галайкали якісь дикі пісні — без мелодії, без гармонії і смислу. Найлюбішою розвагою переростків було знущання над собакою. Вони ловили пса, прив’язували до стовбура дерева і вціляли в нього здалека грудками. Пес скавчав, гавкав, просився, та веселі хлопці були невблаганні.
Побачивши таку розвагу, Піфагор не витримав. Він вибіг з кімнати, розштовхав хлопців, затулив собою пса. Очі його палахкотіли гнівом.
— За віщо, недостойні люди, ви мучите мого нещасного брата? Що він вам заподіяв?
Хлопці здивовано перезирнулися. Потім засміялися.
— Брата? Чужинець, певно, надміру випив? Погляньте уважніше. Ха-ха! Та це ж пес… Бродячий пес!
— О нещасні виродки! Невже ви не розумієте, що все довкола вас — то наші брати й сестри? Ви й кроку не ступите, щоб скористатися послугами коней чи собак, корів або кіз, плодами винограду, зерном пшениці, променями сонця, лагідністю й щедрістю дощу. Та що вам говорити — ви навіть праці вашої трудящої матінки не шануєте: вона горбиться в щоденному труді, а ви останні крихти пропиваєте з нікчемними, розпутними дівками! Соромтеся! Коли не можете в собаці визнати брата, то визнайте людину в рідній матері! Вона ж вас народила й годує! Сьогодні ви катуєте собаку, а завтра станете катами людей. Розв’яжіть пса!
Хлопці знехотя виконали Піфагорів наказ, побитий пес чкурнув у кущі, з-за тинів виглядали веселі обличчя сусідів, чувся сміх, тюкання.
На другий день за елліном валувала юрба дітей, вигукуючи:
— Собачий брат! Собачий брат!
Піфагор гірко похитував головою. О нещасні люди! Вони ладні найчудовіші ідеї висміяти, оглузувати, спотворити. Це ж при житті — та що станеться з його думками, з його мудрістю пізніше, через сто чи тисячу літ? Чи не химеру він затіяв — сіяти зерна любові й знання у кам’янистий грунт нерозуміння, поміж тернів, у болото жорстокості та звірства? А втім — геть сумніви! Чим більше довкола мороку — тим нагальніша потреба в світильнику. Треба сказати людям про нові обрії пізнання й життя, треба вивести вікову мудрість з потаємних сховищ у храмах та жрецьких колегіях. Хай воно сіється між народом, пускає парості, занурює коріння в глибину грядущих віків. Люди не бачать обрію, бо опустили погляд під ноги, ніби свині, а звідси — п’янство, розпуста, занепад. Коли вони побачать прекрасні можливості освіти, розуму, очищення почуттів — тоді кращі душі прийдуть йому на поміч, щоб запалити нові смолоскипи науки…
Попрощавшись з Сібарісом, Піфагор побував у Таренті, де познайомився з лікарем Бронтином, розповівши йому про свій задум, про давню мрію — організувати школу для молоді десь в Італії. Старий Бронтин хвалив Піфагора, але до практичного рішення ставився скептично.
— Ти не знаєш тутешнього народу, — зітхав він, зневажливо підібгавши вуста. — Це зграя розбійників та повій. Даремна справа, Піфагоре! Єгипетські жерці добре знали людську натуру, тому й ховали знання в храмах. А ти хочеш винести світильник на відкрите місце, кинути під ноги юрбі. Розтопчуть, заплюють, а вогонь знання використають для розтопки своїх вогнищ, на яких смажать баранячі туші. Хто перш за все летить на вогонь? Хто — я питаю? Нічні метелики, всяка нечисть! Так і ти… привабиш лише душі, жадібні до насолоди й слави! Згадаєш мене…
— Неправда! — рішуче заперечив Піфагор. — Не лише погань прагне до вогню. Потягнеться до нього й душа, спрагла світла. Хто жадає сонця — той зустрічає його благословенні промені на сході. Бронтине, в твоїх словах є страшна правда — я це знаю! Але ж якщо ми діятимемо так, як єгипетські жерці, тоді ніколи не настане на землі інша пора — пора людяності. Смолоскип знання не для підземних печер, не для склепів. Він для рук шукачів — відданих синів Істини, Бронтине! Знаю, що нелегко буде, та сподіваюся на те, що добрі зерна не вмерли в серцях людських… не можуть вмерти… Буде страшний бій… та який воїн його уникає?
ІСПИТ СЕРДЕЦЬ
Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею.
— Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали.
— Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам!
— Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око.
— Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор.
— Мене тухлими яйцями закидають.
— Нічого, одмиетесь…
— Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості…
На превеликий подив старого жерця, до храму Аполлона зійшлося біля сотні хлопців і не менше дівчат. Крізь горішні віконниці падало сонячне світло, в його променях святкові вбрання переливалися розмаїтими барвами, ніби весняні квіти. Мерехтіли на лебединих дівочих шиях діаманти, рубіни, топази, ясніли на тугих засмаглих руках каблучки.
Хлопці теж вирядилися святково: всі молоді кротонці були вбрані в дорогі тоги, з вінками на головах. Вони збиралися після зустрічі з Піфагором попрямувати до корчми, щоб там влаштувати оргію на честь поразки нахабного зайди-проповідника. Довкола атлета Мілона юрмилися юнаки, вони про щось шепотіли, сміялися. Певно, Мілон був заводіякою поміж ними і готував якусь неприємність непрошеному учителеві.
У юрмі прокотився гомін — в широке кільце кротонців вийшов Піфагор.
