Покривало Ізіди - Бердник Олесь
Він відкриє для людей царство свободи, Епоху Майтрейї,[39] еру окриленої творчої праці і любові. Очі мого серця вже бачать той благословенний час… Шлях до нього перепиняють потоки крові, океани зрад і підступів, темрява душ і мара божественних та людських ідолів. Все переживе Земля і народиться знову. То буде вогняне народження в нове життя, болісне народження в свободу… Мій брате, повертайся до вітчизни, пора тобі припинити нескінченне переслідування Істини. Ти гнався за марою. Істина — в твоєму серці…
— Я збагнув, — тихо промовив еллін. — Хоч і пізно, та дарма. Я повертаюся додому.
— Пізно для птаха розуму не буває, — сказав Гаутама, поклавши руку на Піфагорове плече. — Вічний політ — його мета. Шукай світлих душ, відкривай їм очі, руйнуй рабський дух, вирощуй крила. Ти сягнеш Істини, творячи перші акорди прийдешньої світової гармонії…
— Чи побачимось коли-небудь? — зітхнув еллін. — Я залишаю тут своє серце, сум оповиває мою душу.
— І я сумую, — відгукнувся Гаутама. — Та вийди, мій брате, вночі надвір, поглянь на зоряне склепіння. То наш спільний дім — нескінченний, неосяжний. Пошли свою думку до далеких світів, а я пошлю свою. Ми зустрінемося в Океані Світла. Прощай, мій брате!..
— Прощай…
ІЗ ВИРІЮ
На другий рік влітку Піфагор повернувся до Самосу. З борту невеликого корабля, що плив з Тіра до Лесбоса, еллін розчулено вдивлявся у скелясті береги острова, які так часто снилися йому в чужинецьких землях протягом сорока років розлуки. Та затока, де раніше стояло багато кораблів, мережачи небо високими щоглами з розмаїтими вітрилами, тепер була пустельна, непривітна, сумна. Біля берега похитувалося на хвилі з десяток вутлих човнів. Не видно було юрби, яка колись вирувала довкола чужинецьких гостей.
Він зійшов на берег, повільно побрів до знайомого будинку, де зароджувалися його безумні мрії, його примари, що повели його в далеч, за обрій. Чи зустріне хто-небудь? Ой, навряд… Сорок літ! Вже йому шістдесят… а батькові… батькові — більше дев’яноста… О ні, то було б завеликим щастям…
Якийсь старезний дід у жебрацькому ганчір’ї заворушився в тіні хатиночки, простягнув миршаву руку. Піфагор знайшов дрібну срібну монету, дав прохачеві.
— Чи ти тутешній, дідусю? Жебрак приклав суху руку до вуха:
— Га? Що таке?
— Питаю, чи ти тутешній?
— Тутешній, тутешній, — закивав головою дід. — Я предковічний, з діда-прадіда самоський…
— Хотів запитати тебе, чи знав ти Мнезарха?
— Це ж якого Мнезарха?
— Художника. Золотоковача…
— А! — зрадів дід. — Знав. Як же. Добрий чолов’яга був… Знаменитий… Такі славні речі робив. Його, мо’ й уся Еллада знала! Бо їздив і в Афіни, і в Дельфи, і аж на той бік, у Сірію… Еге, добра душа була… Ще в минулому році дав мені золотого… Щедре серце… Все ходив сюди, до затоки, виглядав когось… Казали, що в нього син десь пропав на чужині, так він, напевне, ото й виглядав його… Не діждався, помер. Вже незабаром рік…
Стріла пронизала Піфагорове серце. Не встиг, не встиг…
— А ти ж хто йому будеш? — поцікавився жебрак. — Чому за ним клопочешся?
— А жінка його, Парфеніса… жива? — з надією запитав Піфагор, не відповідаючи на запитання діда. — І ще одна дівчина… Нарісса… донька Акреона…
— Ха-ха! — химерно осміхнувся дід. — Яка ж вона дівчина — Нарісса? Баба… Жива, жива вона. Божевільна… Щось у неї з головою не гаразд. А Парфеніса теж жива… Доживає сама-самісінька, як палець. Ось там, недалеко… як охота — проведу…
— Не треба, — сказав Піфагор. — Я сам.
— Як хочеш, — згодився дід.
Піфагор рушив далі з важким серцем. Підходив до рідного будинку повільно, душа нап’ялася, ніби туга струна, — ось-ось лопне! Що він скаже матері, чим виправдає біль і відчай розлуки?
Тихенько минув сад, альтанку, ступив на східці. Глибоко зітхнув, щоб стишити дріж у тілі, вгамувати хвилювання.
— Хто там? — почулося з будинку. Він не відповів.
На порозі з’явилася низенька згорблена постать. Нічого не залишилося в ній від колишньої стрункої Парфеніси, лише очі, — схожі на темно-сині сливи, й дотепер блищали м’яким вогнем під сивими кущиками брів. Вона глянула на гостя, ледве чутно скрикнула, похитнулася. Син схопив матір в обійми, підтримав, заплакав. Мати тремтіла, ніби від холоду, заплаканими очима вдивлялася в обличчя коханого сина, таке відмінне від омріяного, таке рідне в своїй незмінності.
— Синку… Синку… — шепотіла Парфеніса, і більше нічого син не міг почути від неї.
Ні осуду, ні жалю. Лише погляд любові, лише вдячність долі за дарунок зустрічі.
Десь пізніше мати розповіла Піфагорові про сумне життя на Самосі. За тирана Полікрата людям було не солодко жити, а перси одібрали в еллінів останні крихти свободи. Дарій заборонив ремесла та мистецтво, припинив торгівлю. Життя острова занепало, талановиті люди втікали до Великої Греції, на Апеннінський півострів.
Піфагор тяжко задумався. Де йому осісти, де розпочати свою омріяну роботу? Тут, де панують перські сатрапи, неможливо утворити школу, зібрати учнів. Доведеться їхати на захід. Спочатку до Афін, у Дельфи, а там, може, й до Великої Греції. Забрати матір, Наріссу — і в путь…
Він сказав про свій задум матері. Вона тихенько попросила його:
— Не йди до Нарісси, синку…
— Чому, матусю? — нахмурився Піфагор.
— Тобі стане тяжко…
Він промовчав. А ввечері того ж дня рушив до будинку, де колись жила Нарісса. На подвір’ї нікого не було, в будинку теж. Сусіди, з подивом розглядаючи гарного, високого чоловіка, охоче розповіли, що старенька Нарісса живе самотньо, що вона не сповна розуму, бо вічно пропадає біля моря, на високій скелі. Там і днює й ночує. Інколи прийде додому, візьме шмат хліба чи в’яленої риби, а потім знову до моря.
Він здалека побачив скелю, з якої любив стрибати в прохолодну глибінь, а на ній — скулену чорну постать жінки. Вона сиділа, охопивши висохлими руками гострі коліна, непорушно втопивши погляд в імлистий обрій. Над нею ширяли чайки, поруч неї сиділи білі мартини. Жінка здавалася висіченою в скелі. Навіть наближення Піфагора не вивело її з непорушності. Птахи з криком зірвалися з місця, вона звернула погляд на пришельця, не виявивши ні подиву, ні зацікавлення. Невже не пізнала, невже він так змінився?
З-під темної запони видно було білі коси, жовте, безкровне обличчя та великі чорні очі з гарячковим блиском. Лише погляд її. Де ж вона — прекрасна Нарісса? Хто поглинув молодість, жагу, надії, прегарну квітку юності? Безжальний Хронос, невблаганний час.
— Ти пізнаєш мене, Наріссо? — тихо запитав Піфагор.
Жінка неуважно ковзнула поглядом по синьому гіматію елліна, по його обличчю. Похитала головою.
— Не бачила тебе, чужинцю.
— Що ти кажеш, Наріссо? — жахнувся він. — Ми ж з тобою знайомі… Ще з дитинства…
— Не смійся над бідною Наріссою, — жалібно попросила вона. — Я нещасна й самітна, кожен може образити мене. Ти, ясноокий і сильний, не смійся наді мною. Краще скажи — ти, мабуть, багато мандрував… чи не зустрічав ти Піфагора?
— Піфагора? — прошепотів він. — Якого Піфагора?
— Мого друга, — ніжно осміхнулася жінка. — Мого нареченого. Він поплив за обрій. Туди, — вона махнула рукою, — далеко-далеко. Він хотів догнати Істину… — Нарісса тихесенько засміялася, витерла сльозу з очей. — Він хотів полетіти в небо, як Ікар… А я ждала його. І досі жду… Скажи — ти не бачив його?
— Це ж я, Наріссо, — простогнав Піфагор, простягаючи руки до неї. — Хіба не впізнала?
— Не глузуй з нещасної Нарісси, — посварилася тонким сухеньким пальцем жінка. — Гріх тобі! Піфагор був молодий і прекрасний, як бог Аполлон. У нього було довге волосся, подібне до сонячних променів, — з гордістю вела далі Нарісса, — і струнке тіло. Ти гарний, чужинцю… але ти вже старий… Не смійся наді мною. Коли не бачив Піфагора, так і скажи… Йди собі геть, птахи злякалися тебе… Я виглядатиму свого коханого…
— Це я, Наріссо, — сумовито промовив Піфагор. — Багато літ минуло відтоді, як ми розлучилися. Моє мідяне волосся посивіло, порідшало, і ти стала білою, ніби хмаринка… Тільки серце моє залишилося незмінним. Воно знову привело мене додому, як блукаючого Одіссея. Поглянь на мене, Наріссо, згадай… Ми прощалися з тобою на оцій скелі, і ти казала, що ждатимеш всю вічність… всю вічність… А тепер, коли я повернувся, ти…
— Ні, ні! — відчайдушно закричала Нарісса, зриваючись на ноги, і чайки злякано метнулися геть від скелі. — Ні, не треба, не треба! Ти неправду сказав, недобрий чужинцю! Неправду! Мій Піфагор — молодий і прекрасний! Ти хочеш одняти його в мене?..
Сльози душили Піфагора. Він, задихнувшись, рвонув гіматій на плечі, скинув туніку і став на повен зріст на вершечку скелі.
— Ось тут я стрибнув, Наріссо, а ти — за мною! Згадай, згадай, Наріссо!
Він розігнався, стрімголов кинувся у море, занурився у запінений вир. Нарісса радісно скрикнула, притиснувши руки до грудей.
— Повернувся! — заплескала вона в долоні. — Повернувся, як Одіссей до Пенелопи! О, моє кохання! Я впізнала тебе! Поспішаю до тебе… ось зараз! Зараз!
— Наріссо, Наріссо! — відчайдушно закричав Піфагор, але було пізно.
Вона впала з скелі в море, каменем пішла на дно. Він пірнув за нею, витягнув, поплив до берега. Поклавши її горілиць на камені, розтирав холодні старечі руки, вдивлявся у знайомі, помережані часом риси.
Вона розплющила очі, усміхнулася.
— Мара злетіла… Дякую тобі за щастя зустрічі, коханий… Діждалася, слава богам… діждалася…
— Ти житимеш, — плакав Піфагор. — Ми поїдемо далеко за море, ми будемо щасливі…
— Я щаслива, — прошепотіла Нарісса. — Ти повернувся з лабіринту… Якого ж ще щастя треба? Сліди на піску… Сліди за обрій… Я догнала тебе… догнала…
Вона замовкла, востаннє зітхнула і завмерла навіки. Мертві очі дивилися в нескінченність неба, а сухі вуста радісно всміхалися. Піфагор понуро сидів над нею. Хто це? Де він? В Єгипті чи в далекій Індії? Чиї це очі — Амадіс чи Нарісси? Погляд вічної жіночності, що переслідує його і втікає… обіцяє і зникає, ніби фантом, ніби пустельний міраж, з якого не нап’єшся води…
НОВИЙ БЕРЕГ
Поховавши Наріссу, Піфагор з матір’ю вирушив у далеку мандрівку до Великої Греції. Зупинившись на острові Лесбосі, він поклонився могилі учителя Ферекіда, а потім вирішив завітати у священні Дельфи.
Храм Аполлона зустрів його тишею, занедбаністю.
