Мор - Шевчук Валерій
Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій...
Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.
— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого...
Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.
— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!
3
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.
Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.
Полум’я було нерівне й хиталося.
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.
Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.
Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.
— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?
Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.
— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч...
— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі...
— То заходьте до мене, коли ласка...
Він зник, і чути стало, як гуркочуть по дерев’яних сходах його кроки.
"Зараз він відчинить, і я увійду, — з хвилюванням подумав странній. — Господи! Чому кличеш мене на нові випробування!?"
Зробив крок до дверей, але зупинився. Йому раптом захотілося втекти, отак зіслизнути, і хай бурмистер думає, що це йому привиділося.
Вже загрюкали засуви, а він непорушно стовбичив супроти дверей і тільки дивився незмигно.
З’явився й бурмистер, був у домашньому строї і без дивоглядної своєї машкари. Густе кучеряве волосся розсипалося йому по плечах, а залите місячним сяйвом лице було бліде.
— Ця ніч і справді чудна, — сказав він. — Я навіть згадував вас. Немає сили витримати її, от я і взявся до студій... Заходьте, будь ласка...
Странній зрушив. Було йому любо бачити і те бліде обличчя, і ще блідіший усміх. Комір у бурмистра був розстебнутий, і странній уздрів худу, довгу шию — незахищено й безпомічно вона світилася.
— Я відчув щось подібне, пане, — хрипко мовив странній, переступаючи порога. — Не хотів вас турбувати, але спинило мене світло вашого вікна...
Вони пішли сходами на прямокутник дверей. Кімната, в яку потрапили, була заставлена полицями з книгами.
— Ви багатий чоловік, — сказав странній, розглядаючись.
— Оце все моє багатство, — відказав Алембек. — Морочу собі голову тим самим. — Він сів і показав странньому на стільця проти себе. — Знаєте, людський досвід у доланні хвороб химерний. Є безліч найдивоглядніших рецептів, але до них я ставлюся обережно. Кожен треба перевіряти, а на. перевірку виходить, що він або негодящий, або шкідливий. Серед лікарів надто дурисвітів...
— Одне хочемо, а інше можемо, — сказав странній.
— Близько семи тисячі років існує світ, — сказав бурмистер, — а людство за цей час написало мало книг, я маю на увазі справжні, а не ложні книги. Не раз їздив я по Волохах[5] та Німеччині і скуповував всі книги з медицини. Мені привозили їх купці з Венеції і Гамбурга — весь мій маєток пішов на це. Але що я помітив — скрізь одна вада: люди взялися наввипередки доказувати, що кожна людина — лож. Брехня густо переповнює наші книги: свідома й несвідома, маємо ми дивоглядну спроможність творити вигадки. Кожен хоче вразити читача, хоч істина — проста. Істину треба шукати десь поблизу, а не їздити за моря...
— Людина любить таємниці, — сказав странній. — Неспокій нею кермує, отож і жене вона у світи.
— Але істина все одно — проста, — сказав бурмистер. — Всі відкриття — це камінь, який лінувалися підняти. Я вже не хочу їздити у чужі краї...
— Але їздите, — з усмішкою сказав странній, намагаючись менше дивитися на бурмистра. — Чужі краї — знання ваші. Заглиблюєтесь у них, не спите ночами, бо людина не терпить біля себе таємниць.
— Так, — сказав, схоплюючись, бурмистер. — Загадка — наче забитий у мозку цвях. Ні їсти, ні спати через те...
Він спинився, залитий нерівним світлом од свічок, і його гострі очі запалахкотіли. Странній вперше мав змогу роздивитися його так просто: не старий і не молодий, років під сорок, крутий лоб, оторочений кучерявим волоссям, глибоко загнані невеличкі очі й тонкий, майже ніжний ніс. Під ним сухі, вольові вуста, а на підборідді несподівана ямка. Не носив ні бороди, ні вусів, через це щось ніжне, юнацьке проглянулося на його обличчі.
— Що ж так пильно шукаєте, пане бурмистре? — спитав странній, відводячи погляд. — Може, й мої невеличкі знання стануть вам у пригоді.
Те, що шукаю, не секрет, — задумливо промовив бурмистер. — Загадка мору — ось що не дає мені спати! Я переконаний: має бути проста; щось усім відоме, але до чого ніяк не дотягується думка.
— Розгадка мору — в другій її назві, — сказав спокійно странній. — Повітря!
Я це розумію. Хвилі гнилого повітря, але що в ньому? Странній крутнув головою, йому здалося, що в кімнаті задзижчало кілька мух. Можливо, пробудилися од світла, і моталися по сутінковому покою.
— Та ось вона, ваша розгадка! — сказав странній, загадково всміхаючись. — Простягніть руку і можете піймати її в кулак!..
Бурмистер заходив покоєм. Зупинився різко й повернувся до страннього.
— Не розумію вас, — сказав гостро.
— Чуєте, дзижчить? — звів обличчя странній і намить приплющився.
— Мухи? — перепитав здивовано бурмистер.
— Авжеж, мухи, — сказав странній. — Сотні, тисячі мух, котрі впали на місто...
Бурмистер дивився на нього широкими, захопленими, майже дитячими очима. Розтулив рота, вражений почутим, і завмер, вдивляючись у гостя. Той же дивився на господаря. Сидів у кутку, світла падало на нього мало, і бурмистер раптом здригнувся, ніби уздрів у своєму гості щось надзвичайне. Але це була тільки мить, бо наступної хвилі він знову почав мотатися по кімнаті, і з його горла судомно вихлюпнулися пересипані сміхом, майже щасливі слова.
— Господи боже мій! — взявся він за голову. — Як усе просто! Як усе дивовижно просто! Відаєте, я це знав! Бачив, як сідають вони хмарами на трупи, як перелітають од хворих до здорових. Я це знав, але не міг зв’язати докупи таких очевидних речей. Як вдалося вам до цього додуматися?
Він знову спинився й зирнув на гостя тими-таки сяюче-радісними очима.
Знову зустрілися поглядами, й усміх поступово згасав на бурмистровому обличчі. Вдивлялись один в одного з гострою, надмірною цікавістю, з якоюсь пожадливістю, але не однакового враження заживали. Странній милувався з цього запаленого пристрастю чоловіка, а бурмистер відчув хвилю крижаного холоду, яка війнула від страннього. Здається, починався той холод від очей пришельця, щось уздрів у ньому моровий бурмистер несусвітне. Щось злякало його, і він сам не міг збагнути що. Можливо, той холод, а може, дивна слабкість, яка починала виникати в тілі, коли дививсь у ті чудні, майже порожні очі. Приходило в тіло щось обезволююче, і від того починала застигати у жилах кров. Ніколи раніше не придивлявся до нього пильно; завжди, коли зустрічалися, бурмистер був чимось зайнятий, та й не має такої звички — придивлятися до людей.
Зараз же якась незрима сила сплутувала бурмистрові руки й ноги, і він незвідь-чому подумав, що таке саме відчуття має жаба чи миша, коли на неї дивиться вуж. З другого боку, цей чоловік і не думав завдати йому прикрості, більше того — висловив таку цікаву, таку захоплюючу думку!
Здригнувся, намагаючись вийти з того одуру, але не мав сили його збороти. Більше того, йому навіть захотілося повільно, крок за кроком наблизитися до тих очей, котрі всмоктували його в себе.
— Хто ви? — спитав самими вустами бурмистер.
Странній відвів очі, і бурмистер відчув полегшення. Тіло його розтерпало, і по ньому загуляло тисячі голочок — кров знову пустилася по венах.
— Чи треба вам конче знати, хто я? — глухо відказав странній і звівся, — Може, я той, кого ви кликали цієї ночі. Я й прийшов сюди на ваш поклик...
Повільно рушив до виходу, мав похилені плечі й голову, ніколи ще не відчував такого нагального і гострого смутку.
— Стривайте, не відходьте! — скрикнув бурмистер. — Ви мені сказали таку велику думку, що я хотів би її обмислити.
— То й обмислюйте, — мовив од дверей странній. — Маєте ще досить часу... Я хочу сказати: до ранку ще досить часу...
— Чи ж ми зустрінемося?
— Зустрінемося, — сказав странній так само глухо, — хоч я не знаю, чи матимете з того радість...
