Мор - Шевчук Валерій

Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом. Він знову став несамовитий, схопив лаву і закружляв з нею, як вихор. Ударив одного й другого, відтак відкинув її і всадив кулака під дихало Йосипу Кальковському, який і вимахував супроти нього шаблюкою. Той квакнув і зігнувся, в бійці ми поперекидали свічки, і я злякався, що коли погасне остання, з ворогом нам буде управитися важче. Через це проліз у нішу, де було у нас вікно, і відкинув причинену віконницю. Густе світло потекло в мешкання, і наш ворог од того наче осліп: зважмо, що пробув він немалий час у суцільній темені. Мої люди кинулися до нього, але він, наче оглашенний, рвонувся просто на вікно, а відтак і на мене, бо я біля того вікна стояв. Коли псевдочернець ударився об грати, що захищали вікно, я схопив його ззаду.

— Слухай, ти, — зарипів я з таким завзяттям та ненавистю, що мені губи затерпли. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу! Чуєш, нема!

Мені здалося, що це сказав не тільки я, але й він. А може, лише він, хто його зна!

Я відтяг його від вікна, бо він раптом обм’як і перестав пручатися. Відтак урізав йому чудового ляпаса, а коли він здивовано розпрямився, гукнув просто в його огидну пику:

— Те, що ти шукаєш — мана! — Я горлав, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти — мана!

І здалося мені, що бачу розверстий рот, і ці мої слова горлає до мене знову-таки він.

Я вдарив його ще раз, і він знову оскаженів. Втретє схопився за лаву, збив і мене, і ще одного з моїх людей, але мій вірний охоронець, наш велетень і кат, котрий наспів був сюди тільки зараз, відразу зробив усьому лад, садонувши нечестивця довбнею. Псевдочернець зупинився, поблід і ніби закам’янів. Відтак гримнувся усім тілом на долівку і знепритомнів.

Я відчув знесилу. Поразка, якої так несподівано зазнав, пригнітила мене. Мої поплічники зводилися з підлоги, стогнали й терли побиті місця: дехто виліз з-під столу і зніяковіло роззирався — ми таки не виявили себе в цій ситуації найкращим чином. Але не було навіть сили лютувати — здається, я припустився якоїсь помилки.

В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную.

Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора.

І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало.

Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами.

На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп’ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. Але вона ніяк не могла віддихатися, і я гукнув до неї гостро й сердито, щоб не мучила нас більше.

— Брате! — сказала тоді сестра, ледве видобуваючи з себе через дихавицю слова. — І ви, люди... нещастя... Прийшов у наше місто мор!

____________

1

"Вони обоє закінчили існування в цьому морі, — думав странній, лежачи в порожньому помешканні. — Обоє злилися водно в моїй істоті, і я їх пережив". Вже були десь там, у сірому тумані, в попелі, що його осипає на дахи сонних будівель час. Похитувались перед його розширеним зором, ніби далекий, вже підзабутий міраж, і він знав: це стільки їхнього життя у світі. Відходили у небуття, пішовши по сірих площинах майже непомітними тінями. Дивився на той відхід, і від того млоїло йому у грудях, а відтак і пекло: він сам хитався, наче плив у човні.

В розбите вікно зазирав круглий місяць, був неспокійний і тремтів серед неба. Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску.

Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня.

Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі.

Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благовіщати. Той третій обіцяє шукачеві дому — дім, а шукачеві меча — меч. Уводить першого в дім, а другого веде на приступ. Тоді й починається вічний поєдинок, тінь од якого відбито на місяці...

Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.

У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє "я" і не відчуватиме несумісності. Те "я" ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.

Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.

Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. "Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов’язково, щоб росли в тебе за плечами крила".

2

Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.

Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.

І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого "я"; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам’яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає.

Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам’яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.

Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.

Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські "я". Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.

"Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!"

"Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень".

"Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті "я", наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!

Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.

"Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її".

Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон.