Мор - Шевчук Валерій

Сходи здіймалися догори, закручуючись гвинтом. Приступки були дерев’яні і, коли він ступив на них, лунко зарипіли під ногами.

Странній ішов по сходах, що вкручувались у небо, і на мить йому здалося — не мають кінця. Що йому, можливо, випаде йти-отак довго: місяці, роки чи десятиріччя, доки не дістанеться набубнявілих хмар. Мусив дістатися до них, отож ішов повільно, спокійно, навіть урочисто. Сходи скаржилися йому на свою старість і на те, що коли по них ніхто не ходить, вони старіють удвічі швидше. Він ішов, слухаючи ту старечу скаргу, і відчував, що душа його просторішає й вивищується. Що він сам, зрештою, просторішає й вивищується, адже недаремно так довго й урочисто підіймається.

На даху став, виструнчившись і зводячи вгору обличчя, і раптом відчув на очах небо. Дощ шелестів по цеглі й тиньку, по вікнах і покрівлях, по втоплених у глибині камінних стрічках вулиць, по стінах і баштах; дощ омивав ціле місто, бо йому таки треба було вмитися й оновитися. Йому треба було змахнути зі своїх майданів куряву, треба було розширити величезні легені свої, щоб вдихнути нарешті пожаданої вільги.

Странній відчув, що йому підломлюються коліна, тож він бухнув ними об камінь невеликого круглого майданчика, на якому стояв. Переповнило його зворушення, яке майже дорівнялося щастю, краплі густо обсівали його вже мокре волосся і зарошене обличчя, вода заливала широко розплющені очі, але він все вдивлявся і вдивлявся, бо йому весь час треба було тримати на очах небо. Єднався отак із ним, ніби був сполучною ланкою між небом та землею — з’єднував їх у своїх відчуттях. Відтак відчув, що все тіло його пробив нервовий трем, що той трем передався будинку, на вершку якого він стояв, що це прийшов нарешті отой сподіваний момент, у який він може виповісти свої слова. Тоді й пошелестіли його слова, ніби він став деревом, а вітер заворушив його листя.

— Я багато побачив.у цьому світі, — проказав він, — багато пізнав. Не добро то було й не щастя, але тільки так можна пізнати потребу в добрі та щасті. Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо — нищимо його. Хай же буде звершена у нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні у цьому світі. Наш бог — любов, і хто пробуває в любові, в бозі пробуває. Тільки любов’ю міряймо наші вчинки і дії — немає у світі вищого суду!

Він стояв, звівши вгору мокре лице, і наче випивав з неба життєдайну силу. Воно лежало на обличчі, те небо, і мало смак весняного дощу. Очі його приплющилися, а в душі відчувся мир. Лагідне вмиротворення і щасливе піднесення. Коли ж розплющився, здалося йому, що все те небо, яке так низько спустилося до нього, поросло квітами. Пізнав відтак: кожна квітка — це день, прожитий у добрі і любові, кожна квітка — це усміх од сподіяного доброго. І йому раптом захотілося, щоб його слова почули всі, хто ще лишився у цьому напіввимерлому місті. Що, коли дуже вже сильно захотіти, він стане не тільки деревом себе, але й деревом цілого міста. Що його шепіт зіллється із шепотом дощу, і кожна крапля — це й буде розмножене й повторене його слово.

— Хай більше таких квітів проростає в небі, — зашепотів він, а разом із ним дощ, — і хай отак увінчається наша пам’ять у нащадках. Хай ми житимемо у них не тінню, а усміхом, не гноєм, а квітами. Пізнайте науку любові, брати мої, і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить бога, а брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно. Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, — це і дасть насіння, яке оплодотворить вашу ниву. Адже сієте ви ниву не тільки для себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви навчаєте нащадків злу, а добром — добру. Через це, прошу вас я, моровий странній: увічнюйтесь у любові, брати мої!..

Дощ чи сльози котилися по його обличчі. Великі, солоні, але щирі. Пекли йому обличчя, і щоки палахкотіли од того. Очі його запалювалися полум’ям, і воно не гасилося дощем, а підживлялося. Вперше в житті пізнавав щось сокровенне. Входило у недавно порожнє нутро щось сакраментальне і переповнювало вщерть. То було зовсім легке, аж голубе, наповнення, зовсім таке, як світло. Отож те світло і стало для нього справжнім початком.

Він стояв, закоцюблий, — був вичерпаний до дна. Але не мав права довго тут затримуватися, треба йому спуститися туди, де лежить майже врятоване місто. Ще жере його невсипуща потвора, але недовго їй лишилося панувати. Вже обмив вулиці життєдайний дощ і тече по них вільжисте повітря. Ще його надто мало, щоб повністю оживити цю спустошену ниву, але воно прийшло.

6

І він почав спускатися. Сходи стогнали в такт тому сходженню, а довкола чувся шкарубкий, сипкий шепіт. Здавалося, дощ заучував всі оті слова, які проказав странній угорі.

Ступив на кам’яні плити, а тоді розмірене перейшов одне й друге простокутне подвір’я. Перейшов і третє і ступив на вулицю. Тягсь у глибину й вогко парував мокрий брук, сиві клубені плелися над вулицею, як над рікою. Але цей дим не був їдкий.

Странній спинився і, напруживши погляд, вдивлявсь у туман. Чогось чекав а чи, може, на щось сподівався. Зараз, зараз щось має відбутися, щось остаточне й вирішальне. Щось таке, чого він чекає відтоді, коли ввійшов у це місто.

Вулиця була порожня. Німо димів брук, і тільки лагідний хлепіт крапель порушував довколишню тишу.

Странній здригнувся. В дальньому кінці вулиці з’явилася людська постать. Розмита туманом і через це кострубата й міражна. Ішла просто на нього, похитуючись, наче смертельно п’яна.

Странній мимовільно ступнув їй назустріч, і вони почали неквапно зближатися. Не поспішали, бо чим далі, тим з’єднувалися тісніше. Странній чекав моменту, коли зможе уздріти обличчя загадкового подорожнього.

Він не здивувався. Так само не здивувався й моровий бурмистер. Стояли серед вулиці й дивилися один на одного: Знали обоє: так мусило бути.

— Чи допомогла місту моя порада? — лагідно спитав странній.

Моровий бурмистер мовчки кивнув. Був він без воронячої машкари і дивився на страннього із затамованим стражданням. Хотів щось сказати, але тільки поворушив устами.

— Я хочу вам допомогти, — тим-таки лагідним голосом сказав странній: дивився на бурмистра із співчуттям.

— Ви вже мені не допоможете, — відповів тихо бурмистер. — Вже надійшов мій час. Одне я хочу спитати.

Важко дихав і невідривно дивився на страннього. Той усміхнувся й підбадьорливо йому хитнув.

— Хто ви? — спитав хрипко бурмистер. — Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка[6]?

— Той, кого побачите в мені, — сказав странній і мусив підтримати бурмистра, бо той раптом заточився.

Зазирнув Алембеку близько в очі і раптом пізнав те, в чому боявся признаватися собі досі: ті очі вже не належали бурмистру, а радше йому, странньому.

Тоді дивний розпач і жаль охопили його. Відчув гостру й глибоку любов до цього чоловіка, щось таке, як вихлип золотої печалі. Відчув, що рветься йому й шматується серце, що йому вже анітрохи не болить у грудях, і що перед ним пропадає щось безмірно дороге.

Не міг покинути це на так, мусив щось учинити. Може, тому рвонув одежу на моровому бурмистрі, і ще більший сум пойняв його: бурмистрове тіло було суціль покрите землистими виразками. Але в цю мить щось засвітилось усередині конаючого: ясна, чиста, золотава вода; світло осліпило страннього — він уже не міг стримуватися. Не мав уже ні розважку, ні сумніву, а йшов рятувати ближнього, як умів. Світло, яке побачив, зачарувало його, і моровий странній збагнув, що він також зникає з цього світу І з міста. Входив у нове, живе "я", брав собі те, чого йому по-справжньому бракувало, брав святу купіль, а водночас не забував і про свою невгасиму печаль.

© ШЕВЧУК Валерій. Птахи з невидимого острова. — К.: Радянський письменник, 1989.

[1] Рибалти — мандровані школярі та дяки.

[2] За Литовським статутом перелюбника-чоловіка карали смертю.

[3] Дельфіни у середньовіччі були символом порятунку, щастя в торговій справі тощо.

[4] Чернець Григорій бачить земну кулю за тодішніми фантастичними уявленнями. Такі описи подавались у ті часи в рукописних Люцидаріях.

[5] Волохи — Італія.

[6] За середньовічними уявленнями, захисники од мору.