Українська література » Класика » Мор - Шевчук Валерій

Мор - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Мор - Шевчук Валерій

— Чуєш ти: мана!

Мені боліли щелепи, і я стис губи. Знову здалося, що кричав таки я...

Але в цю мить побачив, що кілька сіролицих виступило проти мене з шаблями, тому відкинув з дороги сіроносого, знову схопив лаву і закружляв покоєм. Збив одного й другого, але ззаду мене вдарили чимось важким, і я спинився, дивлячись, як запалало переді мною яскравим пломенем вікно.

РОЗПРАВА ПРО СВІТЛО

Лилося світло дня, якого я так давно не бачив, — яскраво текли барвисті промені, якими була налита земля. Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. Довкола розстелялися долини, вщерть залиті сонячним промінням і покриті прозорими квітами. Повільно ходили так само опрозорені коні, і кликали своїх подруг солов’ї. Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Здалося, десь поруч забриніла натягнута струна, яку безперервно смикала, зачепившись крильми, велика, барви веселки, бабка. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. Я дружньо махнув їй рукою і втер з обличчя рясний піт. Тоді відчув, що мені таки пора йти. Відчув, що я знову стою на початку незвіданої дороги, і від того в мене щасливо стислося серце. Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам’яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце.

Відтоді, як навалив у середмістя простолюд, минуло чимало часу. Странній тинявся всі ці дні вулицями, і місто вражало своєю мертвотністю. Всі місця, де колись вирувало життя, стали безживні: гуляв лише по вулицях гарячий вітер, піднімаючи в повітря хмари куряви. Знелюдніло вже й середмістя, лише де-не-де блукали вигаслі, схожі на трупи, постаті. Странній все гостріше відчував порожнечу своїх грудей, а люди, здибуючись із ним, так само жахалися. Зрештою, пам’ятаючи, що сталось в італійському дворику, він сам намагався з ними ближче не сходитися.

Поки що нікого не чіпав. Ще й досі відчував виснаження од того подвійного злиття — з ченцем Григорієм і сіроносим. Чи за своєю волею, думав він, блукає оце вулицями і мусить дивитися на людські страждання? Було багато в його діях незрозумілого й самому: чомусь одних людей оминав, а за іншими., гнався, одними гребував, а в інших починав своє друге життя...

Це сталося одного ранку. Саме того, коли найпекучіше боліло йому в грудях,.коли еон так і не прийшов уночі до нього і коли відчув він якийсь дивний відчай, котрий починає в ньому пробуджуватися. Туман заливав вулиці міста, сухий і драглистий, душний, а через те чавкий. В тому тумані ще гостріше чувся сопух од гноїщ та трупів, але мухи літали, пронизуючи знепрозорілий простір дзенькучими стрілами.

Странній ішов, похитуючись і з присвистом вбираючи у груди повітря. Часом з нього виривався дивний прихлип — ніби плакав, і, можливо, саме це вивело на нього морового бурмистра.

— Знову ми зустрілися, — сказав бурмистер, наставляючи на страннього дзьоба, — а я вже, грішним ділом, думав, що й вас понесла біда...

Виглядав у тумані дивно: величезний птах, який один у цьому місті ні з чого не вражався. Странній бовванів супроти нього незрушною тінню.

— Знаєте, я хотів із вами зустрітися, — сказав Алембек. — Вас це не дивує?

Странній мовчав. Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його.

— Чи можемо ми прогулятися? — спитав Алембек.

Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. Хворі бігали по вулицях, як оглашенні, маючи надію в такий спосіб вигнати з тіла хворобу, а зовсім знесилені ледве по тих вулицях тяглися...

Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося.

— Душно, — сказав моровий бурмистер. — Коли б не ця спека...

— Коли б не ця спека, — обізвався странній, — не було б мору.

— Я теж так думаю. — Бурмистер важко дихав за машкарою. — І от що дивно. Велике лихо впало на місто, але людей утекло з нього небагато. Як бачите, не один ви вважаєте, що від мору не потрібно тікати.

Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба.

— Тікають багаті, — сказав він, — бідні прив’язані до своїх гнізд і чіпляються за них руками й ногами. Господь, скільки їх уже померло!

Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м’язи.

— А ви? — різко спитав. — Чому не тікаєте ви?

Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко.

— Тому, що хтось мусить залишитися біля тих, хто умирає, — сказав без патетики.

Знову рипнули м’язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав.

— Знаєте, як оборонитися від мору?

— Коли б! — сказав смутно бурмистер.

Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер.

— Офіруєте собою в ім’я любові до ближнього? — спитав гостро.

Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист.

— Пане! — сказав раптом він, — Чи молитеся ви богу? Скільки людей зараз моляться богу, але чи має він силу вислухати всі молитви?

— Людина живе надією, — буркнув странній.

Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух.

— Часом і мені буває самотньо, — трохи жалібно поскаржився моровий бурмистер.

— Зате з чистої любові до ближнього несете хрест! — різко сказав странній.

— Господи, пане! — сумно вигукнув Алембек. — Так пишно висловлюєтеся! Не завжди людина чинить те чи інше, свідомо спонукаючи себе... Часом смуток її бере... Впаде на землю отакий туман, і вона стає неприкаяна й самотня. І вона, коли хочете, мусить робити щось так, а не інакше.

— Ні! — сказав странній, витираючи рукавом з обличчя піт.

— Я, може, також цього не розумію, — сказав Алембек. — Але тоді з людиною щось відбувається. Ви знаєте, пане, що таке печаль?

— Ні! — сказав странній.

— Печаль — це голос в людині. Віщий, не віщий, хто зна! Але цей голос уміє дивно людину до чогось спонукати. Не може вона тому противитися.

Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше.

— Покутники, — сказав Алембек. — Кожен, як бачите, шукає собі звільнення по-своєму.

— Це ті, що мають надію, — мовив глухо странній.

Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи.

Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту.

— Не думайте, що я байдужий, — раптом заговорив він. — Бувають моменти, коли й мені не стає сили все це витримувати. Вже кілька разів поривався і я втекти, є в мене, пане, кошти, щоб пристойно перебути лихоліття. Але щоразу якась невидима сила затримує мене. Отож мені й здається, не в моїх достойностях тут справа, а в тій силі. Є дивний закон у цьому світі, пане: каменю призначено лежати, а людина знає щось більше.

Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. Розумів, що знову починає відчувати те саме, що й тоді, коли в середмістя вивалив простолюд, — хотілося говорити. Водночас трохи непокоївся,від того, що його починає вабити до співрозмовника.

— Знаєте, що робиться в моїх лікарнях? — спитав смутно Алембек. — Отам можна побачити справдешній прообраз пекла.

Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря.

Лазаретом була велика споруда на околиці.

Відгуки про книгу Мор - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: