За двома зайцями - Старицький М. П.

Устя. Так побіжім за­раз до тітки Сек­ли­ти ска­за­ти!

Марта. А побіжім! От бу­де ха́­ле­па!

Устя. А бу­де! (Сти­кається ло­бом з Ме­ронією).

Химка (сміючись). Ну, те­пер уже піде ба­талія!

Ті ж і Ме­ронія.

Меронія (спо­ти­ка­ючись і шкан­ди­ба­ючи). Оце ле­тять! Так штов­хо­ну­ли, аж тім’ям об двері уда­ри­лась! Гос­по­ди Ісу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Химка. Амінь!

Меронія. Чи чу­ли? Га­лю прос­ва­та­ли за Го­лох­вос­то­го!

Марта. Спізни­лась!

Устя. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Про­нею!

Меронія. Ой гріх який!

Марта і Ус­тя. Ми йдем до Сек­ли­ти за­раз звісти­ти.

Меронія. І я з ва­ми. Ой, не біжіть тільки так, бо я не зій­ду: у ме­не но­ги по­калічені! Ой, не біжіть-бо! (Вибіга за ни­ми).

Химка (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо впа­де! Ну й оказія! От зух! На двох вінча­тись хо­че! Чис­тий сал­тан! Ха-ха-ха!

Химка, Нас­тя і На­тал­ка.

Нас­тя й На­тал­ка ви­хо­дять повбир­ані, але по-міщанськи.

Настя. Доб­ри­день вам! А Про­ня приб­ра­лась уже?

Химка. З досвіта ще!

Наталка. А де ж во­на?

Химка. Та отам десь по­ше­ле­па­лась заміта­ти двір. (Виход­ить).

Настя. А я, знаєш, не хотіла після то­го ве­чо­ра й приходити­ до тієї принді; та уже про­си­ла бо­же як!

Наталка. І ме­не теж; ще й ста­ра Сірчи­ха при­хо­ди­ла. Так я уже по­ду­ма­ла, бог з ни­ми! Ну й щас­тя ж оцій Проні! І чим во­на взя­ла?

Настя. Кис­лим оком та дов­гим но­сом.

Наталка. А вже прав­да! І де в йо­го ті очі бу­ли?

Настя. Зви­чай­но, за гроші бе­ре.

Наталка. То во­на йо­го за­ма­ни­ла своїми гар­ни­ми прибор­ами та бран­со­ле­та­ми.

Настя. Дай мені, сер­це, покій! Хіба во­на вміє й прибра­тись до ла­ду? По­на­чеп­лює, по­навішує, мов на ку­де­лю во­вни, та й по­вер­тається, як індик, і все оте на їй, як на ко­рові сідло…

Наталка. Імен­но, як на ко­рові сідло…

Настя. А з то­го ганчір’я ще й пи­ка виг­ля­да, що за три дні не од­по­ло­щеш!

Ті ж і Про­ня.

Проня (вхо­дить і по­важ­но вітається). Здрас­туй­те вам.

Наталка. Ах, яке на вас уб­ран­ня, аж очі вби­ра!

Настя. Чу­до, чу­до! У вас та­ки сма­ку, як у тії кралі.

Наталка. Та яке мод­не!

Проня. У пер­во­му ма­га­зині на Хре­ща­ти­ку ши­лось.

Наталка. А як до ли­ця все вам, хоч ма­люй!

Настя. Ви сьогодні ду­же гарні, мов та квіточ­ка, що в ві­но­ч­ку!

Проня. Мер­си за компліман!

Настя (до На­тал­ки). Не пе­ре­да­вай куті ме­ду!

Наталка (до Насті). Та чорт її бе­ри! (Вго­лос). Ой ненько, моя матінко! Який же у вас, Про­ню, бран­со­лет, а се­реж­ки аж го­рять, мов са­ме сон­це вско­чи­ло в ха­ту!

Настя. Чи справжні ж?

Проня. Ав­жеж!

Ті ж і Яв­докія Пи­липівна.

Явдокія Пи­липівна (вибіга з пе­карні у чеп­чи­ку і в дов­гім плат­ку). І де ж би то не справжні, ко­ли за каб­луч­ку ту на ру­ку, чи як її, да­ла двад­цять два кар­бо­ванці, а за сережк­и аж сімде­сят п’ять, своїми ру­ка­ми да­ла!

Настя. Ого! Сімде­сят п’ять!

Наталка. Ой ма­мо моя!

Проня. Та­ки не ви­терпіли, прибігли; ще й Хим­ку сю­ди при­­ведіть!

Явдокія Пи­липівна. Як-то, щоб і те­пер, ко­ли слуш­ний час нас­тав, не пох­ва­ли­тись пе­ред доб­ри­ми людьми? Ні вже, доч­ко, ви­ба­чай­те!

Проня. Охо­та! Ди­во яке, що зо­ло­то чи гальма­зи!

Явдокія Пи­липівна. Як-то не ди­во? От за ту ма­терію, що на сукні, по­за­торік пла­ти­ла ще по три кар­бо­ванці!

Настя. По­за­торік ще?

Явдокія Пи­липівна. Еге ж, те­пер за та­ку ціну не ку­пиш!

Проня. Ви б, ма­мо, пішли кра­ще до пе­карні по­ряд­ку­ва­ти, ніж не знать що верз­ти!

Явдокія Пи­липівна. Та там уже все го­то­ве. А за дру­гу су­к­­ню, шов­ко­ву, зап­ла­ти­ла аж по три кар­бо­ванці з половино­ю за ар­шин: та­ка вже до­ро­га, що й гос­по­ди! Ось я вине­су. (Іде в кімна­ту).

Проня. Та що ви роз­но­си­лись, не­на­че не но­си­ли зро­ду шо­в­ко­во­го?

Настя і На­тал­ка. По­кажіть, по­кажіть; ми ще не ба­чи­ли!

Степан (з-за вікна). За ко­го Сірки відда­ють доч­ку?

Голос. За яко­гось ци­люр­ни­ка.

Степан. Нев­же за Го­лох­вос­то­го? Жид, зна­чить, прав­ду ка­зав.

Явдокія Пи­липівна (тас­ка цілий жмут вся­ких су­конь). Ось­де, гляньте яке!

Настя. Чу­дес­не! Ши­ро­ке та доб­ря­ще! (Ма­ца).

Наталка. Ой яке гар­не! Як ше­лес­тить!

Юрба вся­ко­го ро­ду лю­дей на­тов­пом лізе до вікон, а дех­то й до две­рей.

Проня. Ма­мо, що ви ро­би­те? Гляньте на вікна!