Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр
Між студентами богато де-чого говорили, та чи все ж те переймать, що на воді біжить? Одні говорили, що університет післав ёго "усовершенствоваться въ наукахъ"; другі перечили, кажучи, що се неправда, бо були студенти, котрі красче Джура скінчили університет и більш мали права на запомогу від університета; трейті казали, що профессор Бокогрій якось умудрився так, що Джур взяв якусь стипендию... Та для нас все — одно!.. ми знаємо, що Джур з Россиі завернув спершу до Відня, пробув там до лютого, подався в Прагу и з кінцем лекциі думав поіхать на якийсь час в Жуківку, але стрівся з якимсь приятелем, котрий підбив ёго прожить літо в Европі, а потім звернув Джура на "учену задачу" розвідати де-які мінеральні води и написати про них докторску диссертацию. Ся порада дуже сподобалась Джурови, через те найбільш, що в Н. була лічебниця штучних мінеральних вод. "Изучивши" натуральні води біля самих криниць, іх хемічний склад, іх вплив на недужих и написавши про се трактат, запевно одержиш вплив на лічебницю в Н., значить — прямо підеш по дорозі на добру практику... Осівши на сій думці, Джур післав в Жуківку лист, просячи вибачить ёму, що не може додержати обіцянки и приіхать літом. Ідучи "изучать" мінеральні води, Джур и ёго приятель задержались з цікавости у Баден-Бадені, и вже, як водиться, завернули подивиться и на рулетку. Першого вечера прилтель Джура щось виграв, на другий вечер ще більш, на трейтій став підмовлять и Джура примазаться до рулетки. Джур не згодився, але на четверий вечер знов таки пішов в Н. d. Paris з задачею "придивляться як страждуть людскі нерви". Так ходили вони кілька раз: Джуровому приятелеви доводилось и програвать и вигравать. Дивлячись на "нерви", Джур не міг не запримітить и того, як пригорщі червінців переходять з однієі кишені в другу, як часом один червонець потягне сотні других: и "учена задача" стала мішаться у Джура з заздростю... Він рішився поставить два червінці и взяв двацять; поставив 10 и взяв сто, поставив 50 и взяв усі ті червінці, котрі ми бачили у нёго...
II.
Тревожний стан душі не покидав Джура всю дорогу з Баден-Бадена. Він не випускав з рук свого сака: ёму здавалось, що кожен пассажир відає, що в тім саці лежать червінці, и кожен тілько про те й мітикує, як би викрасти ті гроші, кожен тілько жде тієі, години, щоб Джур кріпко заснув... И кріпиться Джур, щоб не заснуть; а сон, мов умисне, так и лізе до нёго, так и сплющує ёму, очи. И от почалось боротє фізичноі потреби заснуть и душевного остраху, щоб не проспать сака!... Сидить Джур у куточку ваґона, пооддаль від других пассажирів и то раз-по-раз курить, то книжку читає, то в вікно дивиться; одно слово: кріпиться Джур наче стара баба на "Діяниі", пильнуючи не проспать, як "дочитаються Христа"... Знеможе сон Джура, от и заснув Джур, але чи мине година чи ні, він прокинеться та швидче до сака: чи цілий, чи ні? —
И довгою, безконечно довгою здалась Джурови дорога. "И чого я поіхав в Дрезден?" став думать Джур; "справді чого я там не бачив? чи не лучче б було податься чи в Гайдельберґ, чи в Базель, а то в Дрезден!.. И чого?.. сказано задуріла, затуманилась зовсім голова... Ну, та нічого робить!.. нехай и так, побачимо ще й Дрезден!..."
Аж ось и Дрезден! Зрадів Джур, митю вибіг з ваґона, сів в перший омнібус, звелів везти в Hotel Sax. Причепурившись, зараз подався в банк и тілько тогді трохи заспокоівся, як здав своє золото в банк и взяв білет на своє имя.
— "Тепер нехай крадуть!" думав він... "тепер ляжу виспатися." Ліг він спать и проспав увесь день, спочиваючи, наче після якоі трудноі, тяжкоі праці. Треба сказать, що Джур втомився більш душевно, ніж фізично: несподіваний сліпий талан укрив ёго мозок таким туманом, підняв ёго нервову систему так, що ёму великого труда стояло держать своі мисли хоч в аби-якім порядку; не диво, що він сам не знав, куди ёму іхать и чого він поіхав в Дрезден. Щастє як и нещастє часто несуть з собою повну торбину тревоги, неспокою и лиха...
Довгий сон заспокоів Джурові нерви; вставши, він став спокійнійше мислити: що ж дальше діяти, куди податься? Найбільш тягло ёго в Жуківку: "поіхать," думав він, "уговорить Жучиху и Рисю на весілє тепер, доказать ім, що одклад не йде в лад... одружиться... та тогді з молодою жінкою и в Н. добре, як би так!"
Довгенько Джур переберав усякі пляни и став на тім, щоб написать до Жучихи лист, просячи іі згоди на весілє, и ждать одповіди в Дрездені. Піславши лист, Джур принявся оглядувать столицю Саксоніі.
Хиба ж в Дрездені ні на що й подивиться! Одна ґалерія картин чого стоіть! То величезний неоцінний скарб трохи що не всесвітнёго искуства. Ходиш по салях тієі ґалеріі, дивишся, любуєшся и впиваєшся тим нектаром, котрий щедрою рукою лє зібрана там живопись... тут читаєш исторію живописи, исторію іі розвою, исторію мисли, бачиш душі великих художників: Рубенс, Мурілльо, Корреджіо, Рафаель....
Завернув и Джур в ґалерію картин. Обійшовши усі салі в низу, він сів перед Мадонною и задивився на неі. Трохи згодя рядом з ним сіло дві дами: одна висока, літ за 35, повновида, так здоровєм и несло од неі; друга понизька и така худа и жовта, що не можна було вгадать іі віку. Дами мовчки дивились на Мадонну а Джур став придивляться до високоі дами. Справді ж бо и біля Мадонни не гріх було подивиться и довго дивиться на неі! Що таке було у неі, чим вона причаровувала до себе — сего не скажеш, хочби скілько не дивився на неі, хочби скілько не силковався описать іі красу; так само як не скажеш, який вираз у Мадонни... Скілько не нюхай рожу — не скажеш, чим вона пахне; скілько не слухай, а не скажеш, яка чарівнича сила лежить в трелях соловія и чим тебе чарують ёго пісні!.. Людска мова не має, и не буде мати слів и виразів, щоб виразить погляд Мадонни, пахощі рожі и гармонію соловія. Отже коли б я був художником-малярем и колиб довелось мені списать тип украінско-рускоі красавиці, я б красчого и вірнійшого не видумав, як обличє отієі високоі дами, на котру задивився Джур.
— "Час вже й до дому," сказала дама своій товаришці.
Российска мова за кордоном — мов громовина підбила цікавість Джура и він усіми очами впився в даму.
— "Спочиньмо ще трохи, я дуже втомилась," одповіла друга дама. "Та й очей не хочеться звести з отсієі картини, так би все дивилась на неі; и чим довше дивишся на неі, тим красче вона становиться."
Джур не видержав и вмішався в розмову.
— "Ото — то й єсть велика сила великих художників," сказав він; "з першого погляду іх твори наче й не примітні, але вони ростуть перед вами великанами тим більш, чим більш ви спізнаєте іх."
— "Ви русский?" спитала висока дама, дивлячись дивовижно на Джура.
— "Еге! з Украіни," одповів він.
— "О, як же я рада сёму! я сама Украінка, з Полтавщини, и щиро люблю своіх земляків, особливо ж рада стрічати іх за кордоном..." Дама простягла до Джура свою руку и додала: "Я — Лаврова, може чули..."
— "А я доктор Джур" (у Россиі усі лікарі зовуть себе докторами).
— "Давно ви в Дрездені?" питала Лаврова.
— "З тиждень, чи що; а ви?"
— "И я не що давно! я іду в Щвайцарію, там мій син у школі, давно не бачила ёго, треба провідать."
Щира розмова завязалась швидко, як звичайно заходить вона, коли де на чужині стрінуться земляки. Лаврова зазвала до себе Джура. Вона жила в "Н. Victoria", наймаючи пять розкішно обставлених кімнат.
Уляна Петровна Лаврова, з роду Многогрішних, була дочкою богатого полтавского пана Бовдурова — до мозку кісток омоскаленого ґенерала; дід іі, по батькові, був просто Бовдур, син же ёго, служачи у Павловій ґвардиі, носячи довгу косу и посипаючи волосє пудрою, до предковічного свого украінского призвища додав московске — овъ; бо звістно, якось ніяково вимовить "ґенерал Бовдур!" — зовсім не те "ґенерал Бовдуровъ..." Якось приятнійш и звук, та й більш оддає "российским" патріотизмом. Дочки Бовдурова (синів не було) одержали те вихованє и ту освіту, яку давали на Украіні богаті пани літ 20 назад, "московско-француске".
Не довго дівовала Уляна: на першім балі, котрий задав Бовдуров задля шіснацятилітя дочки, вона сподобалась ляйб-ґвардийскому полковникові родом з Калуги, Лаврову, чоловікові в-двоє старійшому від неі; а Уляні подобався мундир Лаврова, ёго вуси и ёго джиґуноватість. Через рік вони й побрались. Перші два чи три роки жили вони собі наче-б то и в любови; відтак пішли між ними сварки, жінка ревновала чоловіка, чоловік — жінку и дійшло до того, що Уляна Петровна зісталась тілько номінально Лавровою. Почали вони заводить своі раути и округ неі стала збираться ціла орда джигунів... Хлинув час демократичного дощу и в салоні Уляни Петровни трохи-по-троху став заноситься демократичний, хоча звістно фалшивий дух и подув вітер "запомоги темним, меншим братам". Уляна Петровна під впливом одного червоного демократа-космополіта, в котрого вона закохалась, зробилась горячою демократкою. Не вспіла вона ще зовсім одемократизоваться, як коханця іі лікарі послали кудись пить кумис, там на кумисі він и дуба дав... Широке серце неодемократки не довго пустовало и приголубило собі инжинєра Чайку, завзятого націонала. Чайка требовав, щоб Уляна Петровна, кохаючи ёго, кохала и ёго идеі и служила ім. Він став будить у душі Лавровоі родові украінскі традициі, став іі підбивать на реалізованє іі речей про "запомогу меншим братам" и приневолив, що вона подарувала своім "временно обязаннымъ" селянам увесь викуп за землю. То був значний подарунок и вічний спомин Чайці; через ёго коханє більш ніж тисяча чоловік одержали добрі наділи землею. За проводом Чайки Лаврова стала одвертаться од своіх приятелів-аристократів и в салоні іі завелись мережані сорочки, свитки и украінска річ. Уляна Петровна з своіх стотисячних доходів стала уділять десятки карбованців на народні школи и книжки. И пішла про неі луна скрізь и по Украіні и за Украіною. Уряд став коситься на Лаврову, особливо на Чайку. Хтось порадив ій іхати за кордон: вона взяла свого одинчика Васю и одвезла ёго в Цюрих, щоб там ёго виховували "Украінцем". Вертаючись в Россию вона завернула до Пешта, щоб вклониться Деакові, бачилась з Тюром десь; була и у Паляцкого и в Ріґера, думала завернуть и до Львова, та не стало часу, бо прийшла звістка від Чайки, щоб вона швидче верталась до дому, бо ёму "треба іхать на службу в Иркутск".
