Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр

Усі мовчали, кожен думав про щось своє. Жук сидів против Соні и дивився на неі... Допивши свій чай, він підвів очи в гору и сказав:

"Соню! що, як би я вмер?..."

— "Що-що?" перебила ёго Жучиха. — Що се ти кажеш, Сеню?! Господь з тобою! що се ти..."

Семен спохватився: "та се я так, матусю, шуткую..."

— "Славні шутки! цур ім!.. в такий час житє саме лізе в душу, а ти нагадуєш про смерть."

"Треба-ж колись и вмирать... Так чуєш, Соню! було-б тобі жаль мене, коли-б я вмер?"

— "Що за думки у тебе!" одповіла Соня. "Не-відь що вигадав!"

"Не хочеш правди сказать!"

— "Та ну, годі Сеню!.. наче тобі більш ні про що говорить..." знов перебила ёго мати.

"Та ви не гнівайтесь, матусю!.. так щось забажалось говорить про смерть... Мені здається иногді, що я скоро повинен вмерти... На що не гляну, усе мені верзеться, що усе и усі прощаються зо мною..."

Жучиха скочила з місця, перехрестила сина, поціловала ёго и приложила руку до ёго голови. Голова була холодна...

"Ви вже зараз, матусю; й до голови!.. думаєте, що я не здужаю... Я зовсім здоров! Ходім лучше в хату... Нехай Соня заграє мені Бетговенову сонату."

-— "Ні! не грати му сегодні," одповіла Соня.

"Чому?" спитав Жук.

— "Так!.. не хочу..." Голос іі тремтів, на очах блиснули слёзи.

— "Що се з вами, діти?" запитала Жучиха. "Один ні з сёго ні з того збирається вмирать, а друга— плаче, хто іі зна' чого." И на лиці Жучихи показалась печаль... Вона стала пильно дивиться на Соню и на сина. Соня сиділа якось зажурена... очи іі часто зупинялись на Семені... Семен сидів нагнувшись и дивлячись на стіл... Жучиха взяла Соню за руку и не переставала дивиться на неі: Соня дихала якось трудно, и тихенько прикусувала спідню губу, щоб не дать волі слёзам, котрі так и рвались з очей...

"Чи може-ж се статься?!.." мелькнуло в голові Жучихи. "Чи вже-ж таки? — ні! не повинно бути!.. Чи вже вони закохались? Чи вже-ж вони знають, що вона ёму не сестра?" Жучиха тихенько випустила Соніну руку, встала и пішла в дім...

— "Так!.. так!.." думала вона, сидячи на самоті у своій хаті; "тепер мені ясно, чого він нудиться, чого він сумує... Так!.. він любить Соню... и вона ёго любить... Та від кого-ж вони дізнались, що вони не рідні між себе?.. Хиба Иван як чи не пронюхав? та де!.. від кого він би се взнав?! Одначе чи сяк, чи так... на все воля божа!.. Щож, коли вони закохались, Бог ім на поміч! нехай одружаться!.."

И рішила Жучиха не довго одкладувать, а на другий-ж день прямо переговорить з сином.

— "А знаєш що, Сеню!" сказала вона ёму, позвавши до себе у хату. — "Хоч ти й не говориш мені правди, не признаєшся, але я сама добре бачу, що ти нудишся и сумуєш, и знаю від чого."

Жук з дивовижею глянув на матір.

— "Знаю, знаю! усе знаю!.." вела вона дальш. "И знаю, чим можна вигоіть тебе... тобі треба одружиться... ти закоханий... А що, чи вгадала?.."

"Ні, мамо! не вгадали, я не закоханий."

— "Ще й не признаєшся!.. годі таіться!.. Одружись, синку."

"Ні з ким, мамо!.. моя невіста ще на припечку кашу ість," став шутковать Жук.

— "Ти не шуткуй, синку!.. я тобі не шуткома говорю, одружись!"

"Та що се ви, мамо! З ким же одружиться?.. кого брать?"

-"Бери ту, котру любиш."

"Значить: ні кого й брать, бо я ні кого не люблю."

— "Чи справді?.. не брешеш ти?" В голосі Жучихи Семен почув и докір и жаль и ніжну любов матери.

— "Хочеш, я скажу, кого ти любиш?" питала мати.

"Кажіть, коли знаєте..."

— "Ну, слухай — Соню..."

Жук затрусився и похилився на бік; мати піддержала ёго... він упав до неі на груди и заридав наче дитина...

"Мамо! матусю!.. я не винен в тім... я знаю, що... я таів свою любов... таів навіть від самого себе... що-ж мені діяти, коли у мене не стало сили, чи може я не зъумів задушить се чувство... вирвать з коренем з свого серця любов до — сестри... Матусю! не гнівайтесь на мене."

— "Годі, годі синку! перестань, заспокойся! хтож тебе виноватить?.. ти ні в чім не винен... ну, полюбив, полюбив... щож — на все воля божа!.. Заспокойся! серце не камінь... ёму не вкажеш... сама знаю се добре..."

А Жук ридав и ридав...

— "Та спокойся бо, Сеню! серце моє!.. заспокойся!.. Господь з тобою! чого плакать, ти-ж нічого такого не заподіяв."

"Нічого?!" одповів хлипаючи син; "ще нічого!.. Матусю! я закохався — в сестру..." и він не переставав ридать гістерично...

— "Ні, Сеню! ти — та заспокойся, та послухай, що я тобі скажу... Ну, закохався... щож! Соня — Соня тобі не сестра!.."

Жука мов хто обухом вчистив по голові!.. він — наче занімів, наче скаменів... ёму здалось, що він збожевольнів, що навіть слух ёго обманює, що у ёго галюцинация.

"Що ви сказали, мамо!"

— "А те-ж, що Соня..."

"Ну-те?.."

— "Не сестра тобі!.."

"Не сестра!!" скрикнув Жук. "Так вона не сестра!.. що се ви, мамо!.. се ви знущаєтесь з мене, чи що?"

— "Нехай мене Бог боронить, щоб я з свого сина знущалась... Ось слухай! заспокойся!.. я тобі все роскажу. Окреме мене ніхто сего не знає, що вона не сестра тобі, не дочка мені!.. хто іі родителі — один Бог знає... іі підкинено до нас." И Жучиха розповіла синови усю подробицю.

Семен слухав іі, впиваючись в кожне іі слово; те, що він почув від нені, так здивовало ёго, що він сам собі не вірив; боявся, чи справді він слухає своіми ушами, чи справді він слухає свою рідну неню!.. Слухаючи розповідь матери про Соню, він инколи хватав себе за голову, за уши; наче хотів завіриться, чи єсть у ёго голова, чи єсть у ёго уши, чи не позакладало іх, чи добре, чи правдиво він чує ними!...

Не то що трудно, а навіть просто не можна не то-б вірно, а хоч подібно описать той внутрішній, душевний стан, котрий охватив Жука. Завірившись, що перед ним не манія, а рідна неня, що він слухав іі правдиві речи, Жук наче переродився. Він почувствовав, що до ёго вернулась прежня веселість, прежня жвавість, він став зовсім не той, яким був за годину до того. Здається мені, що стан ёго духа походив на той стан, в якому буває чоловік засуджений на смерть, чоловік, котрий спускав вже свою голову під катову сокиру и котрого потім одпустили и ослобонили!.. Він так вже попращався з житєм, з людьми, що, визволившись з катових рук, мав справжнє право сказать, що він знов народився, став жить в-друге, встав з гроба!.. Так подібно и з Жуком було! він вже на віки прощався з Сонею: крівність, имя сестри — стояло перед ним такою безоднею, через котру ні в вік, ніяким побитом не можна, здавалось Жукови, перейти, щоб стать з Сонею у парі... сестра — на віки розділяла ёго од подружя!.. Жук вже на віки, хоронив свою любов, на віки осудив себе любить без жодноі надіі любить и мовчать, любить и нудиться, любить и мучиться — мучиться пекельними муками, страждать — страшним стражданєм!.. Аж ось — одно слово ёго матери: "вона не сестра!" воскресило, оживило ёго!.. недавні муки, нудьга, безнадійність, стражданє — усе отсе наче рукою зняло, наче нічого сего не бувало... И перед ним виросла в одну хвилю: люба коханка — замісто сестри. Розпука вилилась з душі и душа налилась до краю світлою надією! Серце гризли не нудьга, не муки, а нектар блаженства и любови — наповав ёго!.. Хиба-ж після сего Жуку не можна було сказать, що він воскрес, що він став жить в-друте?!

И Жук прожогом кинувся до Соні, до своєі милоі Соні, щоб проблаговістить ій своє нове народженє. Не знайшовши Соні в домі, Жук побіг в сад, гукаючи: "Соню! Соню!.. де ти?"

Соня сиділа під тією-ж липою, де вчора Жук говорив, пючи чай, про смерть. Жук підбіг до неі, вхопив за обідві руки и голосом повним хвилёваня спитав:

"Соню!. люба Соню!. скажи: чи ти хочеш мого щастя? чи хочеш, щоб я був на віки щасливим?"

Соня здивувалась!.. вона не розуміла, що діється з Семеном: він показався ій якимсь чудним, зовсім не тим, яким вона бачила ёго годину чи дві до того.

— "Що з тобою, Сеню?"

"Нічого!.. нічого!.. ти говори мені швидче: чи хочеш, чи бажаєш — мого щастя?"

— "Хиба у тебе єсть про се сумлінє? хиба ти сам сего не знаєш..."

"Не знаю!.. не знаю!.. моє щастє залежить од тебе... од однієі тебе..."

— "Він не здужає," подумала про себе Соня. "Господи! треба-б ёго повезти в Киів" — и пильно дивилась на ёго.

"Сеню! ти, здається мені... не зовсім безпечний..."

"Думаєш: я не здужаю... що?.. ні! ні! я здоров, здоров так, як давно вже не бував... та ну бо, Соню! голубко! говори швидче: чи бажаєш мого щастя... чи хочеш стать на віки моєю... моєю дружиною?.."

Соня одступила назад, визволила своі руки з рук Жука и мимо волі осінила ёго хрестом, говорячи: "Сеню! що се ти верзеш? подумай!.. та ти справді не здужаєш... ходім в дім, та ляж, спочинь... Що се ти — ти, наче, не при собі!..."

"При собі!.. зовсім при собі!.. не дивуйся, Соню, моій речи, не хрести мене, не думай, що я з глузду з сунувся, що в мене в голові туман... я здоров! не жахайся моєі речи... я справді питаю тебе: чи хочеш стать у парі зо мною?.."

— "Сестрі з братом?.. ти..."

"Цить, цить!.. ти мені не сестра, я тобі не брат..."

У Соні ринули слёзи: остання річ Семена завірила іі, що він отуманів, збожевольнів, ій стало ёго жаль...

"Чого ти плачеш, Соню?" допитувався Жук. — "Ти не віриш мені? думаєш, що я брешу, що верзу нісенітницю?.. Ну, ходім до матусі!.. ходім, нехай вона тебе завірить, нехай вона тобі скаже, що ти мені не сестра." И взявши Соню за руки, Жук бігом повів іі в дім. Соня не суперечила: ій и самій хотілось швидче добраться в дім, позвать неню, росказать ій, що Семен небезпечно занедужав, уложить ёго швидче в постіль и послать за лікарем.

Жучиха сиділа в салі. Жук підбіг до неі з Сонею и сказав:

— "Матусю! серденько! завірте Соню, що вона мені не сестра... я ій говорив, та вона не вірить..."

А Соня мокрими від сліз очами глянула ніжно-жалібним поглядом и тихенько проговорила:

— "Мамо! треба швидче послать за лікарем."

"Бачте, бачте!" скрикнув Жук, почувши слова Соні; "чуєте, мамо, що вона каже? вона думає, що я з ума зійшов!"

— "На що за лікарем?" спитала спокійно Жучиха. "Сеня тобі правду говорить."

Соня здвигнулись, подалась трохи назад и тихо промовила:

— "Правду?.. так значить, ви мені не мати?"

— "Ні, Сонечко, ні!"

— "Хто ж моя мати?"

— "Не знаю, моє серденько!"

— "Так я безрідна? так у мене й матери нема?... ніхто іі й не знає!.. Де ж ви мене взяли?..