Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр
а батько мій хто?"
— "И про те не знаю!.." одповіла Жучиха.
Соня спустилась на столець... ноги іі и вся вона тремтіла.. холодний піт виступив на чолі. Зложивши хрестом на грудях руки, бліда як крейда сиділа Соня и говорила:
— "Так я безрідна!... ні батька, ні неньки!"
Жучиха и Семен принялись заспокоювать Соню. Соня мовчала... тілько краплі холодного поту виступали більш и більш. Жучиха одвела іі в спальню, вложила в постіль, вкрила теплим одіялом и сіла біля ліжка; а Семен, стоячи з боку, дивився и мовчав... Лице ёго якось витяглось, очи запали, на чолі понапинались жили... Багацько він пережив того дня!.. ёму здалось вже, що щастє, надія, мелькнувши наче блискавка, знов покинули ёго, осудивши терпіть ще гірші муки.
Помовчавши, Жук тихим голосом промовив до матери:
"Мамо! послать би за лікарем?"
— "Пошли, синку, швидче!"
Жук на цинках вийшов з хати.
Два гонці побігли за лікарями!
А Соня, закривши очи, лежала наче мертва. Рися и Frl. Ганна, не знавши нічого, тілько дивовались: ім здавалось, що тут сподіялось щось чудне, але що именно — вони не могли зрозуміть.
Минуло годин зо дві, в котрі Жучиха не одходила від Соніноі постелі. Далі вона тихенько встала, нагнулась до лиця Соні, и стала прислухаться, чи дише вона, чи ні. — "Пресвята Богородице! спаси іі!" промовила Жучиха. Очами повними сліз подивилась вона на образ Пречистоі, перехрестила тричи Соню и подумала: "заснула!"
Нищечком, тихенько вийшла Жучиха з Соніноі спальні, а слідом за нею ввійшла туди Frl. Ганна.
XI.
Пізно вже в вечері привезли лікаря. Соня не спала, вона лежала без памяти, важко дихала; очи блищали, лице горіло... од неі так и палило. '
Сівши біля недужоі, лікар узяв пульса, посчитав, виняв з кишені трубочку и вставив під руку у самого плеча Соні... Живе срібло піднялось у трубочці до 40°. Лікар зробив серьёзну міну в лиці...
— "Горячка!" сказав він, написав рецепт и велів іхать за лікарствами, а сам принявся запомагать тим, що можно було достать дома...
Перед світом привезли й другого лікаря. И сей став проводить те-ж, що й перший: считать пульс, мірять температуру, слухать груди...
— "По моёму не горячка, а тілько нервовий припадок,"
сказав новий лікар. "Небезпечного нічого нема!"
У Жучихи й Семена наче гора звалилась з душі.
Одначе перший лікар не згожався и стояв на своім, виводячи горячку з того, що Соня нікого не пізнавала и говорила нісенітницю.
В кінци обидва лікарі згодились на тім, що Соня дуже слаба, що ій треба спокій, що треба положиться на молоду силу природи и тілько помагать природі, та підкріплять сили недужоі....
Великий смуток склався в домі и в дворі Жучихи через недуг Соні. Стара Жучиха ледве-ледве передвигала ноги. Вона разом мучилась и за Соню и за Семена: більш усіх в недузі Соні вона виноватила себе одну: "я-то, я, стара, та дурна; усе лихо заподіяла!... Щоб було мені спершу приготовить Соню, а потім ій сказать, що вона не дочка мені... так ні-ж! не зъуміла й сего — покарав мене Бог за гріхи!"
Про горе Семена и говорить нічого: він ходив, як кажуть, між житєм и смертю. "Не жити ме вона — и мене положать в одну могилу з нею," думав він.
А пан-отець що-дня служив молебні о виздоровленьі болящоі Софіі.
Лікарі не виіздили з Жуківки...
Вісім днів Соня нікого не пізнавала и твердила чудні речи: "Безрідна!.. підкидачка" — говорила вона... Сі слова розуміла тілько Жучиха та Семен.
Девятого дня Соні полегшало. Вона пізнала Жучиху и Семена и Рисю. Побачивши двох незнаємих мущин, Соня виразила на лици дивовижу.
-"Се лікарі," сказала ій Жучиха.
— "А давно я не здужаю?" спитала Соня.
Один з лікарів приложив пучку до своіх губ и дав Жучисі ознаку, що не треба говорить з недужою.
Днів через три лікарі поздоровили Соню, Жучиху и Семена и запевнивши, що тепер вже ніякоі опасливости нема, поіхали до дому. Жучиха взяла з іх слово навідуваться хоч днів через два. Соня пролежала ще тижнів зо два. Як же ж вона змінилась! Яка вона стала блідо-жовта, худа, слаба!... молоде житє не било ключем, а наче малесенький огонёк у лампадці блищало у іі в очах...
Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому — про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні...
Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?
— "Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю."
Семен спустився ві всім на матір.
Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.
"Треба зъіздить до Віренка," сказав Жук матери, "давно я в ёго не був."
— "Конечно треба!" одповіла мати.
"То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху... вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі... не гарно."
Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:
— "Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?"
"Заграй!" одповів Жук.
Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні... Соня скінчила; Жук сидів мовчки...
— "И не подякуєш?" сказала до ёго Соня. "Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли."
"Чи ти не втомилась?" спитав іі Жук, дивлячись на іі блескучі очи.
— "Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна... все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?
"Я? — так собі..."
— "Ні, не так!... я знаю!" И Соня впилась своіми очами в вічи Жука... В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд...
Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:
— "Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?... Я хочу поговорить з тобою... хочу дать тобі одповідь на твоє питанє..."
"Яке?"
— "Забув!.." в голосі Соні почулись слёзи.
Жук взяв іі за руки и сказав: "Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!.."
— "Ти забув... знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу..."
Жук не знав, що діяти... він боявся промовить слова... недуг Соні страшною манією стояв перед ним...
— "Памятуєш: питав про щастє... казав: чи хочу я твого щастя... бери ёго!"
Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув іі и кріпко, кріпко поціловав... хвилин три ніхто не промовив ні слова...
"Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?.."
— "Буду!.. твоя, твоя на віки!" и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на іі очах.
"Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!" говорив Жук.
— "Ходім!" одповіла Соня...
XII.
В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другоі; гілє іх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, и сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.
Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброі години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою и Жук.
Віренко зрадів гостям.
"Поздоровляйте мене!" сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос ёго оддавав щирою радістю, лице наче сяяло...
— "3 чим? кажіть!" спитав Віренко. "Кассу затвердили?"
"Ні, не те!... я женюсь!"
— "0ттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?"
"З нею!" одповів Жук, указуючи на Соню.
Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. "Чи в своім він умі?" подумав Віренко и спитав:
— "Шуткуєте!.. як же можно!.."
"Жениться з сестрою?.." перебив Жук. "Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою... буде жінкою."
Віренко здвигнув плечима.
"Не дивуйтесь!" сказав Жук. "Се правда," и росказав Віренкови историю Соні.
— "Ну, коли так," озвався Віренко після того, як замовк Жук, "то поздоровляю вас! дай Боже вам — щастє — долю!"
Жук запросив Віренка до себе за батька.
— "Добре, добре, буду... А коли ж весілє?"
"Не скоро ще!... на Соніні именини, в день св. Софіі."-
Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається и стіни святковали и ділили радість староі Жучихи и іі семьі. На радощах Жук зазвав не тілько своіх приятелів, а трохи чи не всіх своіх сусід.
Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.
— "А хто се спізнився так?" спитав Віренко.
"Се Хмара суне," одповів Жук, подивившись в вікно.
Війшов Хмара з жінкою.
— "Вас треба тричи поздоровлять," сказав Жукови Хмара.
"Через що тричи?" спитав Жук.
— "Раз через те — що сегодні народженє вашоі сестри; друге — з зговором; а трейте ось що — читайте!"
Хмара подав Жукови бумагу и додав: — "Я отсе прямо з города; учора в вечері був у комисаря, принесли при мені з почти папери; стали розпечатувать — и ваш тут. Я кажу комисареви: дайте, я одвезу сам свому сусідови, бо завтра буду у ёго в домі!"
"Браво!!" крикнув Жук, кинувши погляд на той папір, котрий привіз ёму Хмара. "Браво! слухайте, панове! "Уставъ ссудо-сберегательной кассы въ селъ Куликахъ, утвержденной г. Министромъ, препровождается для врученія учредителямъ," прочитав Жук.
Почались нові поздоровленя.
"Ну! се справді у нас разом велике свято!" говорив Жук, радіючи, наче мала дитина, и цілуючи то неню то сестру то невісту то Віренка.
— "Жаль," сказав Хмара, "що наш предводитиль не захотів побиться зо мною о заклад. Я ёму говорив, що касса таке добре и вгодне и Богови и урядови и народови діло, що іі без всякоі суперечі затвердять; а він твердив, що ні, и ні!..Отже на моє вийшло! Коли ж ви, Семене Ивановичу, одчините вашу кассу?"
"Про се за вірно не скажу...
