Шестикрилець - Гриневичева Катря

Тоді ж спить знову, як камінь серед ріки, задивлена кутом ока в циновий перстень на пальці.

На північ, го-гей! Між сніг і чахлі сосни! Мов місячне коло — хліб у ченцевих руках, земля тікає з-під окрилених ніг.

Потік, що мав допевнити втікача в добрім напрямі дороги, згомонів поперек лугу бадьоро і ясно. Чорний князь підбіг на радощах ближче, тоді ж станув, мов укопаний в землю. Перейти б оцей потік убрід на той бік лугів, чи йти побіч нього, доки він сам вестиме за собою?

Це був удар, від якого серце упало, як неживе. Під зойк люті Рюрик вернувся наново у село, розпитати дорогу. Місяць зайшов за хмари, стало важко.

В останній хаті, де купою спали над гороховинням, було вже зовсім темно. З серцем у горлі втікач переводив віддих, обмикував стіни: не було ні дверей, ні вікон. Бив у бервена п'ястуком, кричав — не виходив ніхто. І другі хати немов під землю запалися, не було видно нічого цієї ночі, обглоданої з зір...

То чернець вернувся навмання й перейшов потік убрід.

— Пізно вранці на далеких гуляйполях князь довідався від мандрівного крамаря, що міняв за пряжу квітчані кісники і мамутові гребені, що йде він не в той бік, куди треба. За цю новину втікач віддав крамареві митцеву мантію з оксамиту й берет із жмутом дорогого пір'я.

А другої днини після неспокійної ночі в пастушій хатині серед пустих розлогів, де снилось йому, що дорогою вбив купця та заволодів його конем, кожухом і грішми, Рюрик зірвався з мерви від думки, що зготовила йому останній удар, громовий.

Рід? Сім'я?

Куди ж це тікає він, голодний, гонений аж чорний, а гіркота, як блекіт, заливає йому горло?

Хіба там, у Суздалі, ті, що на його диявольській грі виростили свою долю, у страху за власну шкуру, з примарою Романового гніву перед очима, подадуть йому руку на оцій глибині?

Ні, не ліпші вони від його власного сина, від Ростка, рудого вирода, що тепер намісникує у Києві, в ярмі Романової ласки!

Куди ж йому і справді діватися проти днів і ночей, таких, як оця?

Він виглянув прожогом із укриття: хижий трепет, ніби весняні соки деревом, поплив ним ізнагла, заспівав... Двадцять кроків оце, не більше, зупинився їздець на міцному коні — кремезний, ситий, підніс голову, аж білим узглом блиснула горлянка,— дивився пильно понад поля...

В цю мить із хижі лискавкою піднялася Рюрикова рука, з неї ж свиснув, полетів ніж... Він застряг по хребет у вип'яленій шиї їздця, що з ломотом повалився долів, обернув тіло з боку на бік, як від утиску під плечем, розкинув дужі руки горілиць... Рабівник доскочив миттю очманілого коня, оплентав поводи гаками пальців, пригадав,— зістрибнув ще раз по кожух і повну купцеву калиту. Аж тепер, із сміхом, що як вороняче крякання булькотів у його горлі, він війнув у ранню дорогу, мріяну, як найбільше щастя.

— На Суздаль! До Всеволода! Не все ще втрачене! Повінь радості потахла як стій:

— Хіба... що биричі сколихнуть закликами торговища довкола? Хіба... що села самі тровитимуть його, як велить закон? І скидаючи з себе тягар обвинувачення, дику виру, передаватимуть слід душегубця з одних ненависних рук у другі?

О, село дихало вогнем за злочинними п'ятами, дуло, мов на рану, на кожний слід, тінь сліду, перекидало дику виру з порога на поріг, аби далі... Воно, село, передавало собі з краю у край палким шепотом голодним, що чорний довгань, оброслий, в купецькім кожусі, летів повз цвинтар чи кузню, у зимарці серед піль приляг,— ні, уже щез... Якась півбожевільна старуха продала вбивникові за чвертку срібної бляшки мищину теплої юшки з засипом, кинула віхоть сіна перед зацвяхану конину... О, ключить він добре, коли й досі...

А ще вістка: душегубець — це княжий свекор, що втік із київського скиту пакостити, затроювати життя Мстиславичеві!

Тут уже хто живий заходив, як від запарів, ногами й очима спіймати пронозу, вести у Видубичі назад дорогу втрату!

У насупленій від сумерків світлиці одного з придорожніх князьків Рюрик присів на краєчку ослона, худющий, мов скипа, страшний, кожної миті готов до оборони, і слухав, як ширококостий рябий Давид Ольгович переконував його, що про захист, хоч би тільки одну ніч, про поміч яку-небудь йому, княжому розстризі, немає мови... Він же, Давид, на очах усіх... Ні, не квапно йому у проруб, хоч би такий вигідний, як у Видубичах... Бо —тікати? Хіба є смисл в утечі, коли не вийдеш живим поза круг держави? Не краще ждати в тишині нового часу?

У другого, Ігоревича, зараз із порога сказав йому тивун, осміхнений зловтішно, що князь у Видубичах, на прощі, хоч Рюрик бачив виразно, як дебеле обличчя з приплющеною назавжди однією повікою майнуло хоромами і щезло. Це Ігоревич, що від Рюрика зичив грошей і настирливо шукав дружби! Тут збіглець і не прив'язував коня на постій, побоявся засідки...

У третього князька, братнього сина, близький уже розпуки серед сільських стеж, він довго стояв під брамою, але йому не отвирали — вежа-чатівня з очевидним наміром не бачила нічого. Аж тут Рюрик зрозумів із жахом свою відспівану велич...

Всеволод? Коли б до нього чудом добитись, хіба справді захистить він його своєю силою, наново віддасть владу? А що, як йому вже не в думці вигравати використаного до нитки Рюрика проти ясної Романової зорі? В їду насипле непотрібові отрути, серед сну ніж, як оцей за пазухою, теж кривавий, вб'є в зайве серце?

Страх, перший раз у житті, зігнув його плече, та він засміявся зараз облегчено й нікчемно:

— Нехай уже краще якісь Теремки чи Долбеча відставлять мене святим печерникам назад!

Три неділі минуло як один день, коли увечері на спіненому верхівці під'їздив до Видубицького скиту Рюрик, розстрига.

Над ним ширяв повагом нічний птах. Цей не лопотів уже, не кричав, тільки затинав веселу пісню провожатих про дах і спокій, про близьку мету. Оподалік монастиря князь ізсів із змарганого коня, приторочив йому до сідла кожух із сап'яновим узором, купецьку калиту, наповнену сріблом, та пустив свойого носія самопас.

Ніж кинув у болота давніше.

Під звук дубового клепала вийшов у своїх безпечних ступанцях брат Теофраст, обвішаний вогкою лозиною,— запахло теплим питвом, гризівником і мир-зіллям.

Надійшов і зловісник Макарій із запалими з мандрів очима — він дивився широко на поворотця, розбирав загадку:

— Для того ж князь... про Ірпень... Знав!

За воротарем стояв послушник Міна, червонолиций, як кат.

ЗАВИХОСТ

На високій горі, на самому гребені, вагується з вітром кедр золотоверхий. День і ніч вагується Шестикрилець із вітром своєї душі, з тугою. Вона всюди з ним, у важких, як його меч, спондеях гомонить про Чин непроминаючий.

У святині, на ловах, серед пиру й пісень, а надівсе в самоті, навертаються на очі володаря північно-західні границі. Його вухо чує крізь кожну розмову шум пущ і легіт рівнин ген від Дорогичина та люблінського чорнозему.

Він бачить їх бува слідом сугака, за яким мече стрілу в карпатському вертепі й коли скаче зі своєї чатівні серед гір на хребет раненого дика, що його доколює кинджалом. Не дає йому спокою граничне каміння на отій межі, заплутаній княжими поділами й розкиненій під небом, як безпанське обійстя.

Пора, щоб він імив силоміць старі граничні знаки, втовк каміння назад, відки його взято!

І в повазі святині, у димах курильниць він бачить знов оці болючі межі — вони миготять пригадливо з-поза виіскрених богослужбових свіч серед крилатих левів на фресках, мозаїкових соколів в ошийниках, темновидих ангелів і святих пустинників.

То князь не молиться, він сердито мріє.

Коли ж бува сидить за столом біля повних пугарів, курних мис і точених тарілок із медовими хлібами, то думкою подалеки всіх, обмірковує, як розлого й кріпко він опре себе об Буг, долішній Сян і горішній біг Вісли. І розбудовує в замислах західній уділ свій, найбільший, найцінніший, із приматом над державою войовників і святих.

В місячних тінях саду, вихилений проти стежки, немов уречений насолодою, блукає бува Мстиславич. Ляск соловіїв не заторкає його серця. Байдужі йому похвали гуслі. Думка про молоду княгиню йому далека. Не бачить її, як клониться у півсні до колиски, зачепленої плетивом об писані сволоки.

Спалюваний жагою, що рве його без упину вперед, він шугає думками понад простори, мов міфічний вовкун, що в нього під шкірою кривава від ран сорочка. Рукою в залізній укриві він сягає далеко на захід.

О, як любується його серце найскритішим із хотінь: до Чорного моря на полудні звоювати, друге — на півночі випасти з галицького запертя у новий вирій, Варязьке море,— на Балтик!

* * *

Спішить військо від Галича, Романову славу свистом копій співає. На Звенигород, на старий Володимир дорога!

Князь попереду полків,— шляхи в шоломах палахкотять.

* * *

Зірвалися в ситнику крикливі чаплі, злопотіли з гнізд під тріскіт обламуваних вітей. Плили хвилину над порожевілими лугами, а там упали в срібну імлу. Роса на травах, на хвощі: весільна гугля верх плеча молодої.

* * *

Над Віслою дрімає обоз. Вози сперті чотирибоком, вогко блискають шпиці коліс. Половіють шатра, як порозсідані вежі. Мають писані стяги в бадьорому вітрі літковому. Вони шелещуть, мов тугі карти Євангелія в чеканній оправі, передають свою достойну мову шепотом, що окрилює серце.

Чийсь меч задзвонив співуче: перший за всіх юнак пильно гострив лезо. Заіржали коні, обсипували з високих лобів померклі за ніч косиці.

Це день.

З шатра, де на причілку тризуб Мономахів, вийшов он Шестикрилець. Малинова кирея, накинена на ліве плече, волоклася за ним, ніби пера криваві. Він зорів ясно почерез смагу щок, тугих і темних, мов бронза, смакував гожі згадки своїх побідних доріг. Цієї великої днини він був сильний, радісний і такий повний себе самого, як чара, що хоче полум'я чудового напитку перелити через береги.

А музика гострених мечів ширшала чимраз, мов гомін кіс перед жнивами. Князь слухав її й дивувався, як зберегла себе серед копит фіалкова дівина перед його наметом, ще й вовче лико: стулені два листки, всередині ягода.

— Підбігли до князя в цю мить із умивальною чашею та згрібним рядном. Він одягав мідяну сорочку, усю в кільцях, верх льняної, приперізував широкий грець кий меч із церковним текстом і свастикою на держаку з чорного нефритового кришталю.

Тоді привели й прегарного княжого коня, носія його безсмертної слави.