Шестикрилець - Гриневичева Катря

Віл до нього низько голову клонить, бо погонич маленький.

Стягали з ніг плетінки, обзирали намуляні ноги в завійках.

— Привів мені син невістку, невдаху... Дуже мені не вподобалася. Такий язик, як праник. Всеньку днину в хижі, гей у горшку: ле-ле-ле... Ще й відьма, справедливо! Зимою, аби метіль, уже обвила ряденцем голову, циб пришпилила, як квітку, вертить куделицю...

— Сон клонить очі, пора на спочинок.

— Гов, Продане, кинь сильця промишляти. Птаха клене, як брати її діти.

— Ми хочби й не кляли, саме найліпше помирає.

Зорі стали великі та чіткі. Трава зашуміла широко.

За плечима сіткаря запищало дерево.

— Щось скрипить блудник, чи не вітрове звіються?

— Старий Чугайстер ловить мавок попід папороті. На шквирю непогоже.

Як стирти серед поля, повиростали леговища на улозі. Віття шелеще, ватра леліє.

Опівночі Продан пустив сіті з рук, звів брови в одну.

Кудись із берда вискочив вітер і заплакав свистом-переливом, ніби сопілка пастуха, що для нього світ кінчається мов обрубаний там, де сонце рине ввечері за сільський цвинтар.

Слухав.

— О-о! — високо загомонів ліс, і якесь листя обсипало Проданові руки росами. Причувся сіткареві дівоцький голос, привиділися коси у биндах і квітках, як гілля, до колін. Це його доня, ластівка, її примара шамочеться обіруч із насильником у соболях, грозить і клене йому, розтрясеному хмелем, гей трепета в пожежу: "Бодай тобі ані долі, ані доробочку... Бодайсь зламав із коника свою головочку!"

Нап'ялив зір: це тільки ласиця покотилася вітками. Йде ніччю покритчина тінь, на задусть іде, від могилок під лісом, до села вдолині, з хустини сивий мак сипле, забуття:

Спи, дитя, в ямці, не блуди!

Мене трудної — не буди...

Нічка маленька, гіркі сни,

Малахай свище під дверми...

Досвітній попал спалахнув десь там пружкою золота. Обізвався спів чечітки почерез теплий сон. Золото підплило шкарлатом, передревнувало ввесь бір,— червін-мачком між тіні заграла роса.

Миттю були в сідлах, мовчазні, як перед битвою.

Велика Глуша загорнула їх у шумливі вогкі обійми. На плечі їздців, на позаплітувані гриви коней падали світлі скапи роси.

Широко простерся бір, хліб.

Пси пішли втішним скоком, декотрі з мордами при землі від прививки ходити за слідом, інші, обдаровані буйною уявою, стежили лет птиць понад викрути та грибовища й облизувалися смачно.

У якійсь хвилині бір шугнув важким тулубом убік, ліг великим півколом аж по головатий горб із росяним сяйвом над чолом і, немов змій, висолопив довгий язик: червону царинку, горіючу будяччям, дев'ятисилом, тоєю.

В ту саму мить щось нагле й дивовижне шубовснуло з густої смереки вниз і в неповоротних підстрибах, як спутаний орел або велетенська жаба, грянуло навтеки.

Заки ще заграли пси, Мстиславич схопив із тула стрілу, бистро нарядив лук, як аєр, перегнувся взад, до удару, й величавий, в блискучій силі м'язів та ока, верг метом стрілу.

Звірюка майнула раз, другий між рідкий чагар яркою плямою кіноварі, коли... рев, обридливий, видертий найглибшим нетрам життя, подібний до зойку вип'яленої тятиви й гидкого виття пса, з міццю відбився об пні й догасав у жахливих переливах, ніби екстатичне ридання.

Аж тепер пси пішли, як один, назустріч загадці, проникливий гавкіт сколихнув глушею до дна.

І князь гнав навпростець на крилах дивного враження, аж там, де під цвітучим корчем тернини, обернутий грудьми до землі, ригав ясною, як огонь, кров'ю неправдоподібний дивогляд. Тверді повісма довгої шерсті падали з низького гранчастого чола та щелепів на безволосий тулуб і ноги. Шкура на ньому, з червоною сіддю, була обпалена ніби в варі, порозсідана від сонця й стуж, від старих та нових ран, порепана до сьомої шкаралущі — як фінікове луб'я.

Пробіг, це була людина!

Мигом обернули його горілиць, сперли об той корч дрібно розцвілий, а Димша, знавець ран, добув із раквички масть добру та ймився виривати з шиї потвори княжу стрілу, зубчасту, пруживу, тонку... Та опукі кігті дивогляда легко й зловіще застукотіли об землю. Він гиб.

То князь у нерозумінні зігнувся над печерником і різко дунув йому в обличчя, що на ньому стигла остання із сліз.

В чудному для себе почутті жалю і стиду, гострому, як найпалкіший гнів, він рокотів із непевним блиском сухих, як емаль, очей:

— Хто ти? За чим? Відкіль? Чому ось німиною проповзуєш ліс... і рвеш із мойого тула стрілу надаремне?

Той відповів далеким дзвоном:

— Я... Памва... а це... моє каяття...

— Хто? — іще щурився князь.

Аж Якун із Володжі підійшов до нього:

— Розбійник він, бескидський колись шуліка, що біля престола пресвітера вбив. У скиті в Пітричу разом із домашнім скотом казав себе пасти, обіт виповняв перед Богом... Лісовим, видно, став волоцюгою.

Тільки він це слово з уст, як Мстиславичем сколихнула висока хвиля, що заглядає в очі самому сонцю. Він зламав руки над вмираючим і тужив люто судорогою грізних щік, голубим посвітом очей:

— Знаю я таке хотіння, знаю! Ним я ріс, ним держу в жменях мій пай! Памво, ти мені потрібний, як спис! Чуєш? Перед тобою весілля моєї милості!.. Звеличу тебе над Дніпром,— замість Інгвара...

А Памва стиг й обновлявся, сяйво покори розтопилося в морщі одичілих брів, угли обличчя стали як щит. Сиза тінь, що йшла на пальцях поверху шумелиння, сіла жалібницею край його ніг.

То князь обернув голову убік, рвонув киреєю широко, аж злопотіла за ним, як рудий вихор, буревій,— і перший скочив у сідло.

— Вперед! — скричав несамовито.

Тоді ж перекосив губи, мов від дошкульної нудьги, й виплював почерез плече кров серця, зневагу:

— Розбійникам і колихалкам — слава!

"БЪАКЫ КОРКОДЫЛЪ"...

Вже з осені подавали в княжому соборі на золотому току обіти Богу — богослужбами, кутею, милостинею. Цісареві дари, розкішне шатро, срібні миси й алебастровий годинник пригадували себе, ставили перед очі час удару на половчина: перший мороз, що зціпить воду на млаках та нетечі.

Здавалося, тільки недавно тому гостили в Галичі посли з Візантії й Мстиславич сидів проти них на престольному мозаїкованому кріслі у пишних своїх шатах, так, як сидить він на свіжочеканеному княжому сріблі. Сухе темне обличчя визирало самітно й чужо з-під шапки із самоцвітним вінцем.

Він слухав із увагою, що говорив до нього червоний, як лис, у золотих ланцюгах і паволоці царгородський протозебаст; туркусовий базілеос блистів ясно на пословому рамені. Сам князь дивився мовчки на гостроверхі дзьоби своїх сап'янців, шитих бронзовим дротом, і на жовту поливу долівки, де холіталися тіні замкових модрин. Він снував саме думку, насмішкувату й таку далеку від послових слів, як далеке є вухо від ока.

Добре,— він іще раз уволить волю грецькому побратимові, що носить царський жезл і золоте яблуко. Він поспішить знову на рятунок загроженій Візантії, але не з любові до неї зітре в пил косооку мерзоту, жах степів, половчина. Йому ж самому давно вже треба прочистити собі шлях на руське море, так, щоб ніхто не посмів заторкнути княжої лучби з чудовим оцим зливищем рідних вод — легенями держави.

Так, він дасть поміч, візьме славу і своє зорудує діло!

— А малосніжна зима немов у цей рік не мала кігтів; згорнула їх у м'якіть сонячних опівднів, тишинкою лестилася, ночами-зорями, гей любистком, поїла степ.

Цього й ждали косоокі у своїх кочовищах з очеретини та дерні від переяславського пограниччя, старих караванних доріг здовж поріччя Ворскли, Сули, Псла, Орелі і ще далі, де кінчалася держава й мережею могил розгорталося таємне Дике поле.

Сколихнулися половецькі столиці Шароканя, Сугрів й Асеня, засмічені мервою шатер, двокільними горбами, киненими верх дном, і скривавленими жертовниками серед бруду опущених вулиць. Того й ждали косоокі! Доволі вже сушенини, хом'яків і воронячого стерва! Доволі саранчі, що звалилася на степ, не оставила ні стебла степового вівса та полинів! Крайня пора роздирати жадібними руками курну, чудову їду з добичних столів, до синіх губ порепаних вітром, нести в пугарах із хризопасу важко пахливе, неначе таємним огнем нагріте, вино, грузнути немитими ногами в злотоглав царгородських світлиць, стелити під голови лона жінок, чистих, як роса!

І ось із лопотом грубо крашених прапорів, із возами та згрібними вежами на них рушили з місця старі половецькі коліна Тарголевичів, Улашевичів, Токсобичів, Багубарсів, Колдечів, Урусів...

Вони відправили мандрівну молитву, спомин пустині, і з воєнними возами, високоверхими, навантаженими бойовим заліззям, під крик тисячі грудей шугнули півколом у степ.

Горе візантійській орифлямі!

Очманілі вигейкуванням, півнагі скотарі гнали вперед привчену до чвалу бруднобоку худобу, кочову силу й хліб. За ними підскакували двоколісниці з вершниками на конях, гарби з непосидющою глотою дітей та гомінких жінок, що в запіллі, як круки, чигатимуть на побіду, щоб обдирати ворожих мерців.

Плоскощокі патлаті діти билися між собою, мов вовченята, часом блиснув ніж, то озлоблені мами зацитькували їх дико з загрозливим блиском зубів, вишарпували щораз то це, то те із зчепленої кучугури до себе на коліна.

— Роман! Роман! — жахали розкуйовджену недорослу юрбу, й вона прожогом стихала. А довкола свистали малахаї, дзвонили тисячі мідяних калатал; степовий пил, ритий із травою, шурготів сипко поміж безліч волохатих ніг.

* * *

Бистрозора половецька розвідка, притаєна за могилами, по чатівнях, висипувалася й собі та увихалася щосили на спінених кониках між половецькі станиці. Списи Чорних Клобуків, передніх Романових стеж, щораз видзьобували опізнену, загнану в байраки, злодійську купину та розносили її серед згарищ із мерви та кізяку. За Чорними Клобуками, наємними, гуркотіли княжі війська, що тягнулися різними дорогами пішки, на конях, возами й саньми, з харчами та важкою збруєю. Вони то попадали списами в рій закожушених машкар, то натрапляли на пустку, хоч половці завжди дихали зовсім близько, мов тічня згонених собак.

Земля горіла під князевими ногами: подратований, що волоче із собою важкий табір, хотів найважніший момент походу мати вже за собою. Скорий, мов стріла, він радо ходив полегку, без шатрів, без кітлів, сільським прокормом, у самого на ніч сідло в головах. Та це було добре хіба в наскоках на Литву або в дорозі на Тятинець, на Дніпровий брід...

Все-таки, хоч і з великим табором, він чинив щоніч меткі засяги, щодень завдавав удари обабіч шляху.