Шестикрилець - Гриневичева Катря
Ялося, ще й як, похвалити гідну роботу.
— Добре! — загукав князь в одно слово.
Він обтряс прожогом важкий перстень із пальця, перстень із світлим рубіновим оком, та як ціляв із лука, без помилки, так зручно кинув золото у верховинцеву крисаню.
— Сла-ва! — залунало, як грім, і радісно котилося світами.
Гельг під'їхав тепер ближче, відібрав із княжих рук хартію для цісаря з низкою печаток, втиснених у шовкове плетиво.
— Пам'ятаєш, князю,— сказав півголосом,— такий самий день був у ранній молодості твоїй, у Володимирі, як задушив ти парда голіруч? Я поклявся був тоді вести твої кораблі чорноморськими дорогами! Держу слово, веду!
Змовк зворушено й за хвилину:
— Через це й різьблений пард на причолі мойого судна.
І вказав щогли не з повсті, як інші, але з дорогоцінної паволоки.
— Круг замикається,— відповів князь не зараз.— Давні яви, поранкові, перехрещують мою вечірню дорогу.
Він дивився тепер на розпочату Богослужбу.
Митрополит Сава став саме до врочистого молебня на пристані. Перший диякон зодягнений у стихар, увесь білий посеред далини, подавав йому пояс, наруквиці, срібні ризи й митру в дорогих каменях. Другий диякон, темний, як коптійський херувим, у льняному ефоді, перекладав повагом зелену заставку поміж пергаменові карти святої книги, в емалях і коралевих розсохах. А чтець канонів, із дівочими, м'якими устами, станув над похилими плічми владики з рипидою, крилатою головкою янгола, двигненого на лісці з червоного дерева.
Їх окружили хлоп'ята в далматиках із сапфіровим, мов косатень, обшиттям, тьохкатий хор дитячий, дисканти, вишколені по-пташиному, голівки, стрижені високо, з русими й чорними вихрами волосся.
А владика сіяв на підвищенні, як стовп огню в сріблі риз і пахливій тугості святих полотен, дрижав від величної мелодії й димів фіміаму:
— Водні пруди підняли, Господи,— пруди водні підняли свій гомін, водні пруди загучали бурханням...
Хлоп'ячий хор розлягся чистим строєм, а тоді самітний чудовий голос, аж темний від краси, жалібний по береги, затьохкав на висотах стихир світильний, хвалу дня...
Князь стягнув сивогривого, як чарівне гаддя, й у пориві, що його ховав глибоко за суворою задумою обличчя, вказав Гельгові голубі кораблі, новороджені, їх красу не-червиву:
— Бережи їх! — сказав твердим шепотом.— Це мої пальці на стінах Візантії! Мої руки понад степовим морем!
Спускали судна з якорів; серед лопоту вітрил вони колисалися злегка, низом обганяла їх полохливими бризками морщинка Дністрова. Гребці з підкоченими рукавами тривали на своїх стійках.
Одноокий велет на першому судні — півнагий силач із трикутним тавром між очима й жовтою плоскінню волосся над понурими брівми невільника — підніс свій короткий гранчастий молот і ждав, щоб його пустити з усіх сил на дубовий пень, теж під залізом. Одноманітними ударами, рівними, як биття серця, він мав дунути ритм у роботу весел.
То князь дав знак із коня: з грюкотом ланцюгів піднесено останній якор, дванадцятий. Велет підвів правицю, металічний зов молота пронісся над водами. Згідним, пісенним рухом знялися й опустилися весла.
— О-о-ге! — крицеві надми з міццю рванули ліс вітрил і понесли, як гори.
У повстяниці через плече над панциреміз мідяних виток, Гельг стояв край керми на чоловому судні, яснозорими очима дивився на схід, давно мріяний, у насолоді нюхав вітер розцвілих берегів.
ВЕЛИКА ГЛУША
Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.
Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:
— Дід!
Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.
У пень липи вперся кам'яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.
Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п'ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги — запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.
— Ой-га! — мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками.— Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!
Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна,— з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.
— Весела живина, та на перехід недобра...— позіхнув Байбуз. Стали.
Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.
Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.
Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?
— Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:
— Джерги — сюди!
Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив'язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в'язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів...
Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір'я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.
Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами — диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький... У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач,— поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б'є почерез греблю білими й золотими сіявами.
То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.
Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на згарі.
— Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!
Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.
Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.
І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.
Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь... Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа...
Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:
— Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.
Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.
— Добре, що не ворчить на безголов’я, — уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.
Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.
— Скаже слово, як мороз укреше, — поправив Кмита.
— Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько...
— Еге ж, а заговорить — не треба й золи трепетової.
— Мабуть, сам меду не лиже.
Завели зборище, добули їжу, гомонять.
Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.
А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.
Обсіли Олелька, як мухи молоко, — обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.
— Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.
Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить... Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій...
Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.
— Хіба ж він справді вкрав, той молодяк? — простодушно заступився за втікачем Держко, жонолюб. — Пошанував тільки, нехай дар божий не марнується.
Засміялись грімко з тієї циганської оборони, й Олелько посолодив губи з непитої Димшиної судинки і правив далі.:
— Іншим разом гостював я в Сен-Дені під Парижем, у красномовного абата Фулькона. Граємо в кості, кормимо голубів, риємося в миршавих палімпсестах, ллємо в пугарі сонце...
Одного дня абат виїхав із чорноризцями на богослужіння до Нотр-Дам, де Филип Август мирився з Інгеборгою (проте живе далі з жовтоокою Агнією, панею Мерану...) На схилку дня люто зв’ялила мене нудьга, забаг я відвідати сусідський хутір, одинцем. Минув монастирський сад, винницю й вийшов у сумерках на поле, коли поміж бур’ян і каміння покотилася до мене людська голова з огню, як місяць уповні, кривавий...
