Шестикрилець - Гриневичева Катря
Певно, співав він її колись у суднах з образом Тора край берегів Британії, Оркадів, по той бік Гібралтару... В мелодії, що нею скальди північних вод розбурхували тугу бригантів-пройдисвітів, опертих чолами об столи з грабленим вином, була сувора простота й погорда для смерті.
Го! бурю розгонять, що ніч принесла,
В залізних долонях залізні весла!
На останніх кораблях заздалегідь приміщувалася залога, поблискувала криця шоломів і копій, у сагайдаках задирчато ярилися стріли, з корабельних причолів зловорожо позіхали пращі. Хиталися серед ходи сірі, як камінь, лучники, бігали щитоносці, зброєноші, стрибали почерез линви півнагі чури з мідяними ковтками у вухах, оброслих волоссям.
Вишата мріяв тим часом про Царгород, що кипить торговельним клекотом, про шовки Тессалоніки, килими із Смирни, їх полум'яне тло, розкіш зелені, листву в чудових тонах смарагду й резеди з голубими квітками й червінню рож. Він згадував Дамаск з його безцінною зброєю, Багдад із перлами й раєм пахощів та добував із мрій числа, наче зерна з лушпини. Але нараз — ворухнувся зчудовано: дрібні, спітнілі ручки довірливо обняли його шию. Дівчинка — чотириліток у раменах няньки — пригадувала йому ще раз давно бажаний гостинець... Не ступанці з квітками чи бісерову силянку, біленьку, й не плахітку, прошиту дорогою заполоччю. Як розпещена істота, що їй належали любов, дари, влада, вона просила настирливим шепотом кольорового дива чужини, байки з писаних городів Нісама...
Прояснилося весело Вишатине обличчя: він трохи соромив доню, що вона не купецька дитина, не його, вдавав гнів із безглуздої просьби, а купці в хитрих осміхах засвідчували в один голос батьківську догану, бо ж чистий глум возити казки, що їх потому забувається.
— Ні! Ні! — перечила палко дитина.— Всі тямлю, всі! Хочете, скажу зараз про перського витязя, про Рошу на мармуровому коні?
І миттю постелила невченим сверготом понад купецькі лукаві голови:
— Їде Рошу на мармуровому коні... Ніяка дорога не є для Рошу задалека, ніяка ріка заглибока, ні гора застрімка. Він ковтає країни, як змій, спішить у Вірменію, до своєї любки Шірін.
— Бог да прости! — грубо заглушив хтось дитячу казку.— Бог да прости, народе!
Юрба розступилася в дві полоси перед півнагим страхітним старцем, опертим на патерицю, біло випрану дощами й сонцем. Його плечі обросли від землі, безлічі гнійних задирок і небесної роси, волосся падало на плечі ніби львине, а кігті були як у гірських птиць, що роздирають ними добич під крик її розпуки.
Он купка дівчат кинулася зі сміхом до втеки, та простобіжник підніс посох, як царський жезл, і вони чогось-то стали, сполотнілі нагло, тремтячі, гей очеретина, готові кричати з безсилля й жаху...
Пригадали, може, ченця, що, осміяний молодими дівчатами над джерелом, де прали хустя, вчинив за кару їх прості очі косими? І тільки тим, що згодилися на цілунок миру його порепаних, старих уст, направив шкоду?
Як спілий овоч із дерева, так оце в саму пору вдарив замковий дзвін. Миттю відповів із оксамитних глибин велет Панталеймон,— гру підняв живо у всю сонячну ширину його залукв'янський сусід. Загримів самотреть спась-кий дзвін на передгородді, й незагодя усі золотовежі вісники продовж Лімниці передавали волості й державі тисячезвучну новину, що князь у славі своїй виїхав із городища, з пахучих оріхових гаїв, із теремів у мережі густооких ґрат, та заки сонце вирине понад чорнобори, дасть знак дванадцяти кораблям зринути Дністром у море.
Так, Шестикрилець їхав уже поміж брунатні й чорні тіні придорожніх яворів, заселених розспіваною пташнею. Кінь його сивогривий у гаптованому чапраку, лиснючий, мов з-під Юрієвої роси, йшов вивченим танковим ходом, ходом великих хвилин, високо перебирав срібними підковами й, ніби павич, розсипав хвіст під червоною тканню в срібні зорі.
А князь був знатної постави, геройської вроди, увесь у залізі, з малиновою киреєю поверха, що лопотіла в бігу, як пера у лету. Груди були, як щит, шолом двигався, немов золотостінна вежа. Владний обрис чола, високий ніс зі сміливою різьбою кості, вус тонкий, як мазок сепії над спеченими устами, доповнювала гостро чорна прядь край лівого вуха, підкресленого поблиском філіграні. З-під чола в довгих бровах, суворих, жевріли очі, зроду неситі й зроду бурні.
Увесь він здавався чуйністю, гнучкістю, небезпекою, утаєним замислом, хижою зупинкою, перемогою в її скритім первопочині. Не могло бути інакше при оцій гордій рівновазі рамен, мірі пліч, при згибі темних рук під поводами. А кривий натиск стопи на стремена? Це була прикмета уродженого войовника.
Він нагнувся до сідого Гельга за собою й говорив щось зв'язко й тихо,— мовчан, із згірдливою нехіттю для слів. Поблискували білі зуби у півосміху, в розбіжній грі думок, бо движок брів грізно й із силою осміхові перечив.
Це було так, ніби вся сучасність втекла на мить за лінію зору, та князь вертався як стій до дійсності: кочовика з полудня, Литви з півночі, Польщі з заходу, Угрів на великій межі — і своїх, від Карпат до Дону...
Побіч князя з тонким усміхом на устах їхав високо-знатний чужинець у сіро-жовтих шовках, закинених через ліве плече та перетягнених попід праве, з рясними згортками брунатного плаща, пущеними по плечу. Це був візантійський цісар Олексій Ангел, якого Мстиславич рятував колись перед половцями. Латиняни прогнали Олексія із Царгороду, і скиталець став згодом жити в Галичині в свого могутнього оборонця.
Тим часом битий шлях із сивою пеленою пилу остався на убочі. Князь з Олексієм праворуч, з'їхав бічною дорогою вниз, поміж сади у вогких поранніх тінях. Почот ринув за ними навзаводи.
В'ється на тичині буркун-зілля попри боярське дворище, кудою їде Шестикрилець. Із тьмявого живоплоту дрібно лящить чечітка. Рум'яний подих сонця стежками зелен-садиби. У росах Волосожар і рута, чути землю, як шовково дише.
А садиба така через соловейків невиспана, що княжа дружина й сама ступає попри неї дрімливим перебором. Старовіччя темніє з бервен низьких стін. Вікна настіж, грубе жовте шкло. Долівки — полив'яні, червоновзористі, доріжки, самоділ. Мріє боярська хата з опущеними віями, як Лада, сита високих скринь, уліїв і черешень.
Личком до дороги сіла в тіннику бояриня, на ймення Дзвінка, проте яка тиха краса! Камховий фарбан на ній, понад брівми рантух, мряч снігова, ручки в змієвиках заслухано сперті на колінах. її молодість пахне льоном, нагрітим у сонці, рожевою свічею, скручуваною у пальцях, м'яткою, саме тільки зірваною з гілки.
Осмникова це жінка, що простеляє на колінах парчу, ткану в птахи й звірі, чоловічий кабат храмовий, жмурить очі проти голки тонюсінької... А ниток в осмничихи три по-через плече: червінь-золото, лазур-срібло й перли, дробинкою.
Вона розглядала з застановою рукав, протертий у лікті наскрізь; шкоду наперстком укрити б можна, проте труд основити наново й розвести орнамент, як в ілюмінатора церковного тексту,— муравлиний.
У якусь хвилину вона доглянула хоровод і володаря проти себе... З шанобою схилила біле чоло, ждала, аж проїде далі, та сивогривий став.
А князь — грізна мова, з-під шолома до неї:
— Грішно тобі над голкою коротати такий день, боярине! Заки відкусиш із парчевого рукава першу свою нитку, я пущу дванадцять кораблів горі водами звоювати море!
Помовчав, сказав ще:
— Дзвони які! Свято яке! Лавор Вовк твій де?
Спаленіла, як річка від заграви (вода прозора, кожний камінчик видно...).
— На пострижинах у Верхотурі, до Косняти у куми поїхав... Мені ж, щоб Дністер не мішав, шитянько оце загадав...
І протягнула нитку з голкою злотоглавом наскрізь: задзвеніли в малих вухах дорогі бляшки, на них малюнок райської птиці із жіночим обличчям.
Похитав Шестикрилець бойовою головою, величавий, темнолиснючий, понаглив коня. Забренчали копита, іскри сипнули об кремінь, княжий шолом блискавками,— згас.
А ласий Яркун із Милованя, в таламані, як розмайран, повз терненького плоту шепотом, мимолетом:
— Хіба таким очам самітно сумувати? Хіба таким пальцям голкою пил збирати?
Вона оперла малу долоню об стан, розсміялася дуже звисока:
— Лестиш, як гадюка з золотими рогами! — закликала.
І враз укрила від самої себе сльозу, одну тільки, миттю вичарувала в уяві своїй картину: всього в іскрах, як алмаз верхівця.
Вона немов гналася на ньому понад провалля, розгойдана бігом аж до стиску серця. Перелітала в мріях рівнини під шовковистим зіллям і ловила в лету дорогі шпильки з дзбанятками на пахощі, що сипалися з її волосся до ніг зачарованих людей.
Краєм завою торкала, здавалося, джерела, що б'ють з-під дикого каменю, заслухані в свою ясну пісню. Брела зі сміхом щастя сверготливі води й бачила орла у ржавім пір'ї, літковім, як засягом крил за сім довгих віддихів — бере під себе сонце.
Хіба не була вона стократ вільніша від Лавора Вовка, що важкими від хмелю чобітьми вростав тепер у засмічену долівку Коснятиних пекарень? І чи її мрія не була дійсністю, вищою за кожну іншу?
Вона розправила пальцями на колінах знищене в парчі місце і, як клейнод на світло, суворо та рівно, вивела з основи перший барвистий стіб.
А тоді підняла голову й прислухалася — десь там кричали щосили:
— Слава! Сла-ва!
Лан людей колихався саме над Дністром в усі краски, які де є на світі. Князь вигравав конем на збоччі ніби витязь із билини, а почот розвинувся побіля нього у три ряди, як у низку крил, писаних золотом. Ущухло довкола — і тільки дзвони, дзвони, дзвони...
Сивуватий, із молодими рухами, Олексій Ангел зіскочив тепер із коня та ждав, поки його слуги розпинали над рікою крісло-шатро, оббите візантійським пурпуром з левами, і ставляли такий сам підніжок. Опертий на грушковій лісці, різьбленій у лавр і пшеничне колосся, що її держав, як войовник копіє, Олексій терпко приглядався картині. Він мерз завжди після теплого підсоння своєї країни, ще дужче вранці над рікою, й з оспіхом запинав тепер на грудях плащ свій із самоцвітною фібулою.
Твердята говорив саме до нього із шанобливим спочуттям:
— Півдня їзди від Галича, в Дністрових ярах, Ваша Світлосте, є закутина, де буває літком так тепло, як у аравійській Джедді...
Простоволосого, оголомшеного сонцем і людьми, вели саме до князя під обидві руки теслю з гір, ніби молодого трохи під хмелем.
