Шестикрилець - Гриневичева Катря
В очереті ззаду на тисяцького наскочив і за горло... Полчні люди надбігли, перемогли... Про неї ж річ пішла...
Усміх як за серпанками, Федорин... Довгий погляд замість мови, погляд на бранку, що доручав Ізбийгнівові пильне діло, таємне, благав і дякував сапфіром очей, червоним сердечком уст...
А Чіта, ніби чужинна птаха, готова пурхнути, станула одноніж, наслухувала сторожко хвилину одну, другу, вся в брунатних і мідяних тінях...
Роса падала на добичне добро, звалене купою передвікнами, у довгих, як вежі, тінях модрини. Вогким світлом виблискували тонковолосі хутра, зброя, ніде не видана, церковні паникадила, ханські ризи в прах розбитих половецьких поколінь. Знамена цих могутніх недавно родів пишалися тепер у місячному сяйві безграмотною хвалою варварського орнаменту, облинялим шовком краски індиго, розтопленим у сріблі, за яким степовики кралися під Царгород або злітали галиччю на каравани Греків серед степів Поросся.
— Вели сховати добич у прибік, тивуне! — дбайливо розпорядив князь.— Роса припаде зброю! А цю он криву ножаку з держаком в елефантині повісиш над моїм ложем про потребу, ге... ге... про хвилину гожу!..
Він дивився просто в лице боярам і сміявся широкими вигуками, як той вихор полонинський над безоднею. Вчинилося зябно вкруг нього...
Але... шум у дверях: намісник, Дарослав. Бояри в дорогих плащах, парчевих ковпаках, а все князеві думці, раді б на розтіч. Попід налавники, по вуглах, приспаних тьмою, пантрує щось несамовите.
Назустріч князеві в земному поклоні подався намісник Галича. Світло мав ізбоку, то з усього обличчя видно було лише чорні глибини очей, відмічені трикутниками. Губи, оживлені наляканим усміхом, теж пірнули в тінь. За це зухвало розблисли вилиці й подане вперед підборіддя.
Намісник дожидав першого слова володаря. Коли ж усе кругом заков'язло ніби в осінню стужу, він зібрався в собі, спер потемнілу руку на мечі і проворно став він виводити підлесливу річ. Радів, що Галич витав ось у величі й славі свого вибранця, дбайливого керманича держави, її щит, силу богодану. Дякував від імені міста й землі за сяйво могутності, що ним витязь укрив ім'я свого народу, за чини, про які йде гордий гомін у всечуйній Пісні.
Крізь дими мири, що кучерявилися над словами боярина, князь уп'ялив у нього свої студені очі з кривим посміхом:
— Рюрикові київському, за те, що колись поставив стінку у Видубицькому монастирі, довго хвалу співали! — кинув зловіще.
Дарослав зам'явся, але зараз же пірнув наново в нероз'яснену нічим глибінь душі володаря. Звів свою мову до власної відданості династії, згадав обходом свої жертви, не будь-які... Поміж його збентежені слова вплітав свій спів цвіркун, веселий поселянин терему.
— Прихилля кажеш, боярине? Ге-ге! Твоє до мене прихилля! — мов списом штовхнув його в груди ярий, аж хриплий визов Мстиславича.— Ти б радий, щоб я, як переяславські князі, сидів на оцьому столі від ранку до обіда, ти б радий...
Не докінчив, ухопив із-під шапки хартію з зеленими печатями, з силою жбурнув нею в лице бояринові і піджмурком, як пард, став розглядати оголомшену зібгану постать проти себе... Жорстокі тіні шмигали по княжому чолі, жорстоко палилися очі... Одним кутом спечених вихрами губ володаря сховзнувся сміх безконечної погорди...
— Скакун, раб твій, місто Ольговичам мені це письмо приніс...
Звернувся до лисого думця із сивими жмутками по плечу:
— Тивуне, три гривни, ціну раба, виплати намісниковій — удові!
Він відвернувся зневажливо й із грюкотом сів на ослін.
А Дарослав, прикований до місця дивною задумою, мовби вперше помічав суворіть князевих черт: потемніле від буряної жаги обличчя, дикі голубі очі, ніс високий та рівний, вус тонкий, як брова.
В якусь мить намісник рвонув застіжкою сорочки, як чоловік, що душиться, хотів звалитися з ніг, але його піддержали — так безучасно, як придержується мерця, заки вкриють його звертком паполоми. Потім вивели окаянного в хороми, не далі. Там став він товкти собою як лилик, із однієї стіни об другу...
* * *
Кінь, оставлений собі, ніс намісника крутіжжю вулиць поглухлих, ніби старий сад опівночі, минув із лопотом дім Олексія Ангела, без вікон до дороги, як кедровий некрополь, пролітав попри заквітчані чорними мальвами міщанські хати й зубчасті частоколи укріплених боярських хуторів. На стіні його власного чорнодубового двора майнув у непевному світлі місяця напис, виритий у камені, як повість про річ, що вмерла:
— А се — дворь Дар — славль—у дни — гьсп —д — на цара ро-уськ—го — Романа
За двором бігли монастирські стіни, кладовища, кинені до ніг старим церквам, з глибоко втоптаними вниз сходами, де, як рубін над дверима притворів, горіло маленьке оливне світельце...
Дарослав держав у руках поводи, але не знав про це. Він минався від проймаючого враження: у просторі, завжди однаковім, гнали за ним сторожкі людські тіні, і він чув їх по прискові здовж пліч, по смертельній тузі півживого серця.
Йому хотілося кричати з гидоти дикою голосьбою до ніг Чорнобога, господаря челюстей та пущі, щоб кинути на шлях цей скельне урвище, дебру непрохідну або спотворені померком верби пустив тічнею з припон під ноги Невблаганному...
— Три гривни, ціна раба!..
Він кинув собою горілиць від громового спогаду й невтишно заридав.
У розмайрані й ласкавці, в росяних травках молодих простелилося пусте Дністрове побережжя. Сизим куривом сповнилася ріка, жовті острови пісків і вилискливе застигле плесо. Чутно було, як під урвищем щось шурхотить, жвякає, булькоче, зовсім ніби ніччю між нерест і слиж жирують щуки-ненаситці.
Кінь порскав подратовано в завалищах надрічної імли, на лобі і шиї тварини слабо блимав піт. Боярин скочив на муріг, пішов хвилину обіч коня, потім зупинився серед застанови — й, мов приворожений, закрутився на шляху.
— Перуне, серцевидче...— пролепетав глухо. Він схилив голову на плече, як серед сновидіння, і, хмільний із зачудування та втоми, розкошланий, з очима, вбитими в глиб черепа, йшов кудись, ішов,— людські тіні за ним...
Крок, що ним пірнув у порожнечу, ніби вихором спохитнув черемхою, що виросла над стрімким узбіччям. Від удару вона подалася половиною віття ще й корінням, насильно виколупаним із землі, й повисла над трепетливим плюскотом внизу, над Дарославовим криком, роздзвоненим широко...
ЛИСИЦІ БРЕШУТЬ...
Це було на розсвіті — ріка внизу й досі блистіла голубими зорями. Вітер піддував срібні брижі, аж надливалися з русла на муріг, човна і сіті.
На останньому з ланцюга гір стрімкому виступні, обрубаному просто в ріку, сам, як гора, у хмарах сутенів замок, срібний від роси, від води й зір. Чорними кругловинами бігли довкола лячні потрійні вали, в глибині сон золотобанних церков.
Змерехтіли в горішній замковій гридні мальовані кахлі стін, полив'яна стеля сірими смугами від чаду вчорашніх свіч, що його змиють незабаром, як пил із дзеркала. Спалахнули розписані на оцих стінах вишневі кола з ільчатими гілочками, з подобою хризми, заплетеної туди, як щит проти темних сил. Холодний посвіт обмітив різьбу скринь і лавиць білошитим рубцем. Блимнула приспаними самоцвітами край кедрового ложа похідна ікона з Одигітрією.
Рішучим порухом князь відкинув соболине накривало, встав.
Під яблунею, проти зелених замкових віконниць, що їх він штовхнув широко, стояла навколішках садівникова помічниця Шума й заслоняла обличчя обидвома руками. Приносила яблуні досвітню молитву? Довірювала свій сум, лиху пригоду дереву, що не зрадить? Чула, може, як у леготі жалується, що йому на Різдво не дали куті, на Маланки з піснею не обтанцювали?
Ні, це тільки гілками бігла ласиця, свята живина, рукавичка з Божої руки, ще в білій, запізненій шубці зимовій, і дівчина з побожним трепетом піднесла стулені пальці понад очі... Горе тому, хто дивиться на женихливу Перунову твар, на ласицю, поки її шубка не почервоніє серед жару весняних ночей таємних!
Князь став митися у завжди приготовленій мосяжній чаші, в задумі чесав на проділ однаково ще чорний чупер, відкинений взад і поза вухо. Одягав довгий, до колін, з бобровим обшиттям парчевий каптан медової краски, тканий в дубове листя: замаяли у вузьких рукавах темні наглі руки.
Поміж ранкову суятню Мстиславич проносив бува знічев'я якесь одно-друге гомінке слово, як камінь із силою викинений з душевних глибин. Пристрасні наголоси цих закликів мали у собі жар псалмів, повагу самітної відправи. Князь розмовляв оце своїм звичаєм єдиним з Богом своїх батьків.
Він був радий, коли вставали в замку раніше нього, тому з удовіллям слухав, як зі склепів викочували на подвір'я кружала воску, що з них вечором настромлюватимуть жовті свічі у мистецькі здоблені світильники, і як Вовда зернотерка молола збіжжя на жорнах. Підношено для когось зводний міст, із рявкотом забігали у своїй кошарі ловецькі пси, ці, з навислими повіками, рябими, мов від ужару...
Чи не Мино Богаревич, новий галицький намісник, поспішав оце в тереми з виконаним для недалекого походу обчисленням харчів у складницях, скількості виробленої готової зброї, стану стаднини, одежі й возів?
Із спальної тераси видно було сторожку пристань і засипану світлами ремісничу міську дільницю. Тривали вже при своїй роботі сідельники, що з ясних шкур з допомогою ковалів міді і срібла, іноді золота, творили сідла — клейноди, предмет лицарської гордості, оспівуваних літописцями.
Напевно вже й ткачі робили свої славетні повстини для вітрил, з цими відомими за границями зубчастими рубцями, охоронним знаком, що кидався у вічі на всіх торгах чужини.
Десь там метальники гартували крицю копій, що зброїтимуть руки войовників, а ковалі заліза, відливачі дзвонів, каменярі, що переробляли на прикраси для церков малиновий шифер із Овруча, тульники, лучники, гончарі гомоном свойого знадіб'я, радісним почуттям потрібності рідній спільноті наповняли добробутні свої хати з голубниками на дахах.
А там, як око сягне, простелилося безліч оборонних боярських хуторів між сади й веселі струмки, здвиг укріплених монастирів продовж Спаського й Болшівського шляху, серед ясноти золотих бань ліс соборів, що їм у величі різьб, у багатстві ікон не було рівні... Хіба світоходи не ставили понад Галич тільки Царгород і Київ? Так, великі осередки суходолу не в міру були Галичеві з його краєвидною красою й чарівним будівельним висловом...
Рожевів день: ген під обрієм важко повзли на узгір'ях довкруги міста ватаги сірих людей, полонена Литва, що оце орала сохами підгалицькі горби, зодягнена в сірі чуги, на тлі сірих хмар, ростелених там низько над землею.
Князь лихо прикусив губи — пригадав, як оця ж Литва кричала оноді за його колесницею, коли їхав між поля, на лови:
— Худо дієш, Романе, Литвою ореш!
Хіба розуміли оці темні люди, що він хотів навчити їх, лісовиків, обробляти землю? Хіба вони воліли свій давній хліб із кори, хмизу та голодової нетлі, мащений медом диких джмелів?
Але — двері настяж, продув злопотів дверми.
