Око прірви - Шевчук Валерій

— І раптом загорлав на почварних та уломних, котрі все ще несамовитіли. — Ану досить! Досить я сказав!

І раптом вихопив з-за паска бича й почав сипати навколо себе удари. Почварні й уломні завили й хутко, ніби миші, почали розбігатися, за мент галявина знову спорожніла, лишилися тільки ми та селяни. Павло ж лежав непорушно і спав — цього разу напад хвороби був у нього короткий.

— Спасибі вам, діточки, за молитву, — сказало в отворі пелехате лице. — А тепер ідіть із Богом, бо мене вже він на молитву покликав. І ви йому молітеся. Вранці, вдень, увечері і вночі, і скільки молитимете, стільки мзди матимете. Амінь!

І обличчя зникло. Селяни почухмарили потилиці, і старший із них сказав невпевнено:

— Ходімо, чи що?

— Та вже, мабуть, і підемо, — мовив другий.

— Посидимо троха за болотом, — прорік третій. — Коли злодіяка звідсіля побіжить, злапаємо його.

Вони пішли, а Созонт шепнув мені:

— Посидь біля Павла, я їх проведу. — І гукнув селянам: — Стривайте, люди, я з вами пройдусь!

Пішов, а я тільки тепер помітив, що сонце почало припікати. Павло лежав відкритий, отож я відтяг його до паркану у затінок, сів побіч і в просвіт між частоколом зміг докладніше роздивитися двір. Під одним із стовпів стовбичив молячись розбійник, саме на ньому висіла шкура оленя, під другим стовпом була могила, обкладена дерном, під березовим хрестом — очевидно, тут і похована Микитина мати. Стояла в загорожі й невелика хатка, мабуть, туди й сховалися зараз Микитині учні, бо в дворищі не було їх жодного. Сам двір витоптаний, трава росла тільки по узбіччях під частоколом. Хата грубо складена з колод, не мазана, під очеретяним дахом, віконця — відсувні, одна із засувок була відчинена, і я уздрів спину одного з Микитиних учнів, власне, полотно його хітона. За мить воно схитнулося і зникло з визору. Рипнули двері — вийшов Антоній. Пішов спроквола через двір, виступив із воріт і став біля мене.

— Ще не прокинувся? — мовив спокійно.

— Оце відтяг його у затінок, — сказав я, щоб не подумав, ніби я за ними підглядаю.

— А де ваш третій?

— Пішов перейтися з селянами, — мовив я. Незвідь-чому якийсь тихий сум почав мене наповнювати.

— Хоче з ними покинути святе місце? — роблено байдуже спитав Антоній.

Я коротко на нього позирнув: чому це мало його турбувати?

— Не думаю, — відказав я. — Має послушання написати житіє святого Микити, отож і розпитує про нього людей.

Груди в Павла рівно здіймалися, він глибоко спав. Щось йому в цей час привиджувалося, бо обличчя вряди-годи кривилося, пересмикувалося, а то й усміхалося.

— Хто дав йому таке послушання? — тим-таки роблено байдужим голосом спитав Антоній. Він присів біля частоколу, спираючись об нього спиною.

— Мабуть, од київських святих отців, — мовив я. — Не знаю!

— А хіба не твій він приятель? — запитав Антоній, пильно на мене позирнувши.

Мене ж все більше й більше пойняв сум. Таке часом трапляється — це щось подібне до Павлових приступів, але слабше і тільки в чутті пробуває. Все начебто добре, все ніби звичайно, але раптово накотить гаряча, темна хвиля й починає покривати, ущемно змучує душу, чинить бездіяльним і вичерпаним. Тоді сиджу, втупившись в одне місце, й нічого не бачу, бо вслухаюсь у якусь дивну колотнечу в собі; стає на серці тихо, як перед бурею, тобто й тривожно, стає спокійно, але ще більше напружено й сутінно.

— Не мій він приятель, — проказав я, — бо йду з Жито мира, а він із Павлом із Києва, досі їх обох не знав. В Житомирі до них я й долучився.

— Це правда, що ти переписав Євангеліє? Одне чи весь Новий заповіт?

— Переклади чотириєвангелія, розкладені на глава й за чала, подані згідно з повним річним колом православних євангельських читань. Я цю книгу переклав, переписав і на малював багато орнаментованих ілюстрацій, заставок, мальованих ініціалів, біля яких подавав картинку між орнаментованих полів. А перед цим, ще 1554 року, я зробив Апостола, якого потім купив у мене Василь Загоровський, мій меценат. О, то була велика робота! З ранку до вечора, з понеділка до суботи, з місяця в місяць, з року в рік. Багато, брате, років!

— Чому ж так сумно про це говориш? — тепло спитав Антоній.

— Бо робота випила мене, як випивають воду із кухля, і висмоктала, як шпиг із кістки. І кухоль мого тіла, і кістки мої стали сухі, потріскані й порожні. Кухоль є, а води в ньому катма. Не знаю, чи цікаво це тобі, брате, але знаю, що вже ніколи більше такого не намалюю й не напишу: гірше робити не хочу, а так не зумію.

— То й не треба, — жорстко сказав Антоній. — Це значить, що ти своє в світі цьому зробив.

— Бачиш, брате, — всміхнувся довірливо я, не відаючи й сам, чому раптом вдався із ним у відвертість. — Річ у тім, що я вже нічого не можу робити. Тямиш, ні-чо-го!

— Уповай! — коротко мовив Антоній і звівся. — Коли маєш віру, все, що просиш і хочеш, здійсниться!

І він пішов до воріт, спокійний і відсторонений, а я пошкодував даремно розсипаних своїх слів: чи не перед свиньми метав я перла? Антоній відчинив ворота із рипом і ввійшов усередину.

— Отче Микито, отче Микито! — загорлав у цей час біля стовпа розбійник.

У круглому отворі з'явилося пелехате лице.

— Чому заважаєш мені молитися? — спитав Микита.

— Хочу спитати, коли велиш мені відійти? — крикнув розбійник.

— Чи знову до лихих діл повернешся? — спитало лице.

— Не про той відхід кажу, отче! Чую вже свій кінець! — крикнув розбійник.

— Тоді хай буде як хочеш! — мовило лице і сховалося.

І тут сталося щось разюче несподіване. Я побачив, як до розбійника розміреною ходою підійшов Антоній. У руці його з'явився незвідь-звідки ніж, і він угородив його в спину розбійника. Той скрикнув і впав.

Антоній витяг із тіла ножа, витер його спокійно об одежу лихоємця, заклав за паса і неквапливою, розгойданою ходою подався до хатини, на вийсті з якої стояла решта Микитиних учнів.

— Закопайте його! — сказав мирно Антоній. — Він те, що у Бога просив, дістав.

І пішов у хату, а за ним сховавсь у дверях Теодорит. Решта учнів, перемовляючись і пересміхаючись, ніби йшлося про милу забавку, подалися гуртом до стовпа, двоє схопило розбійника за ноги, ще двоє за руки і поволочили з двориська.

— Ото нажерся людської крові, — сказав Симеон. — Тяжкий, мов каменюка.

Я сидів під частоколом, заціпенілий, ніби побив мене правець.

Розділ п'ятнадцятий,

у якому переповідається розмова мандрованців — їхнє осмислення того, що удіялося, подається монолог Созонта про гру й описується трапезна вечеря на острові

Павло прокинувся невдовзі перед тим, як повернувся Созонт, і одразу ж спитав мене:

— Не бачу біля стовпа розбійника — де він?

Я не хотів його вражати після нападу хвороби, тому сказав коротко:

— Загинув розбійник.

Обличчя Павлове запроменіло всмішкою.

— Бачив уві сні, як той загинув.

І переповів розмову розбійника з Микитою, але сказав, що той сам собою помер після розмови із святим. Бачив він також: повернулися селяни й попросили, щоб їм віддали тіло злочинця, аби показати його тим, котрі їх послали. Селяни прийшли ніби під ворота й почали гукати:

— Дай нам, отче, тіло ворога нашого, через якого всі довколишні села не мали спокою.

Микита відповів:

— Хто його привів до мене, той із множністю воїв небесних прийде і забере його, очищеного покаянням, до себе, і не смутіть мене!

Селяни після того відійшли.

— Чи не так було? — спитав Павло.

— Саме так! — почули ми голос. Біля нас стояв Антоній і ледь-ледь усміхався. — Чи, може, бачив інакше? — спитав, зустрівшись зі мною очима; я відчув, що мене наповнює глупа ніч.

І мій язик мимовільно сказав:

— Так було, як він оповів. І, щоб виправдати свою брехню, додав: — З певними одмінами.

— Сподіваюся, ви обоє дістанете звільнення від святого Микити. Оповіжте про це чудо вашому знайомцеві, апографу, — сказав Антоній, і в його голосі почувся прихований глум, а може, й виклик.

Тим часом надійшов Созонт. На запитання Антонія, де він був, спокійно сказав, що розпитував селян, чи не чули якихось оповідей про чуда святого Микити, і ті розповіли йому, що блаженний має дар пророцтва. Свого часу по околицях розійшлася чутка: через рік настане голод та моровиця, а тодішнього року прилетить саранча — напророкував це святий.

І так усе, сказали селяни, й сталося: саранча була два роки тому, а голод і моровиця року минулого.

— Це правда, — мовив Антоній. — Можу це засвідчити. Сонце вже похилилося до заходу, коли все це говорилося, і Созонт спитав у Антонія, як скликають до трапези.

— Криком півня, — відказав Антоній. — Коли прокричить раз — ідіть ви, прокричать двічі — підуть жінки.

— А що то за діва, що її бачили в жіночому таборі? — спитав Созонт.

— Наша сестра в дусі, — мовив Антоній, — і духовна наречена святого Марта.

— Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? — спитав Созонт.

— Не він є наречений для сестри Марти, — сказав спокійно Антоній, — а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, — вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь — забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.

— Марта теж хвора? — спитав Созонт.

— Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.

— Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? — спитав Созонт.

– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: "Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені — і я вас заспокою!"[16] І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.

— Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? — спитав Созонт.

— Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.

— А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?

— Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.

— Ви його туди кидаєте?

— Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.

— А чи не народжуються від цього діти?

— О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.

— Вибач мені цікавість мою, брате, — сказав Созонт.

— З'явлені сумніви ліпші притаєних, — відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.

Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі.