Око прірви - Шевчук Валерій

З кущів, з-за дерев виходили, й виповзали, і видибували на стежку всі оті потворні й уломні, і вмить заповнили її всю, витворивши довгу чергу. Ми ж опинилися в її хвості, правда, стояли не впритул, а трохи віддалено. Ззаду не було нікого, нас тут, здається, ніхто не міг підслухати, тож Созонт-диякон проголосив своє слово-проповідь про гру. Переповідаю з пам'яті й своїми словами:

— Не відаю, чи вам дивно те, що бачимо й чуємо, але гадаю, що ці люди ведуть заплутану, ще не до кінця мені зрозумілу гру. Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра — цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота — це самоприневолення, а гра — це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу — тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці — це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд — там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці — пісні та вірші, музики — ладні звуки, будівничі — будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі — це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців — Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення — це гра. Це він сплів світову сіть, пов'язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі — це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа — собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній — це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю — без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, — це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток — це вбивство, отже, робота — це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами — це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.

— А злий дух? — спитав Павло.

— Про це сказав Самуїл, — відповів Созонт. — "Коли буде на тебе злий дух від Бога, то заграє той рукою своєю — і буде тобі добре".

— Отже, злий дух таки від Бога? — спитав я.

— Без Бога ані до порога, тобто Бог — усе що є, а все що є — в ньому. Злий дух — це одна з ігорних костей Бога.

— Не поділяєш думки Кузьми, що Бог і диявол взаємозаперечні і незалежні від волі один одного? — спитав я.

— Кажу тобі: сатана — це одна із кісток у великій Божій грі.

— Але гра — це недійсне, вигадане й умовне, — мовив Павло.

— А я думаю, що гра — це найдісніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри.

— Дивовижні речі кажеш, — мовив Павло. — Чи ж не богозневаження називати Бога грачем?

— Сказав уже: не бачу нічого лихого у грі, а коли так, не заперечую і не осуджую Божої гри, якою є цей світ та дійсність, але сама гра, це також казав, може бути добра й лиха. Розум людині на те й даний, щоб розрізняти добре від лихого, а відтак творити добро чи зло, а це значить вести чи добру, чи лиху гру.

— А чи мав рацію Кузьма, говорячи про суперечність любов'ю до Бога та батьків? — спитав Павло, розширюючи свої благі і сині очі.

— Ніякої суперечності не існує, — спокійно відказав Созонт. — Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків — і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків — це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.

— Святий Микита, хотів сказати? — мовив Павло.

— Розповідь про матір і святого книжна, — спокійно сказав Созонт. — Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.

— Але це може значити й інше, сказав Павло. — Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?

– І я так думаю, — прорік Созонт. — Хоч про таку секту досі ще не чув.

— Не чув, — уступив у розмову і я, — бо вона тут і поширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.

Созонт подивився на мене прихильно.

— Маєш добрий розум, брате, — сказав тепло. — Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.

— А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?

— Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з'явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.

Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.

— А тепер помовчмо, брати мої, — сказав Созонт. — Надходить час трапези.

Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом — кожен тримав на колінах дерев'яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев'яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.

— Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, — сказав глухим голосом. — То дармоїди, а ви їжу принесли…

— Нікуди не поспішаємо, — мовив Созонт, — та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: "І спіткнеться пиха й упаде".

— Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, — прорік кухар.

— Чи ж вони шкодливі? — спитав Созонт.

— Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.

— А учні святого? — спитав Созонт.

— Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.

— Що ж вас тут тримає? — спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.

— Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.

— А в морози як живуть оці нещасні?

— Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди — коли крига ще держить.

І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.

— Сказать по правді, — шепнув він, — балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.

— Будь надійний! — по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля — чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), — без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин — очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур'яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.

Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, — всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум'яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. Її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.

Розділ шістнадцятий,

у якому розповідається про знайомство з карликом Мусієм і про вечірні балачки

Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.

— Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? — сказав Созонт-диякон.