Око прірви - Шевчук Валерій

— А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?

— Все досі оповіджене записую, — сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, — хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?

— Ні, — мовив Антоній. — Перекажи тобою освоєне.

— Гаразд, — озвався Созонт. — Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.

Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.

— Теми розклав ти добре, але недостатньо, — сказав Теодорит, — бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене — я своє оповів, — розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, — матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?

— Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.

— Боговгодне діло чиниш, — сказав Теодорит, — ми раді тобі допомогти.

Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.

Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували. Тоді святий звелів принести розслабленого до стовпа й запитав:

— Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:

— Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:

— Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата…

Відблиски вогню грали на обличчях, усі слухали з великою увагою. Ззаду почувся тріск, і з сутінків кущів почали виходити уломні та почварні й німо застигали, як вирубані з дерева людські подобенства, але майстер, що їх рубав, мав схиблений ґуст. Але, дивлячись на ці завмерлі в сутінках почвари, я раптом зрозумів те, що раніше відчував, але не міг сказати чи висловити, хоч, може, й дивно звучить ця думка: краса живе в ладному, гармонійно влаштованому, і чим ліпше й погідніше влаштовано образ, тим більша краса. Коли творив малюнки, хоч би євангелістів, у Пересопницькому Євангелії, я грав білим, синім, жовтим, червоним і зеленим, тобто чистими барвами, і сплітав орнаменти, постаті, зображення гір чи будинків у сув'язь чудово зв'язаних і сплетених ліній, де не було нічого зайвого, а відтак суперечного і де все свідчило про вічну істину, яка і є вічною красою. Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному — і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних — все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання. Думав про те, а вухо моє слухало закінчення притчі, яку розповідав Антоній: на плечах брата сидів величезний Спиридон Чайка, дебелий тілом, і юнак ніс його, ніби той Спиридон випханий був соломою, не важким м'ясивом та кістками, отже, в його немочі знайшлася сила, яка чимось нагадує красу почварних, бо у безсиллі часто виникає міць, а сила тлиться, як тканина від молі. Чи було то чудо, чи ні для мене відтак не має великого значення, я зчудувався на досконалість самої притчі, яка таїла в собі двояко бачену істину. Сам же Спиридон, оповідав Антоній, перебрався на братових плечах через усе болото, тримаючи в руці письмено від святого до батьків їхніх, і батьки їхні, прочитавши листа отого, засоромилися й покаялися, вигнали з маєтку свого аріян і побудували там нову церкву.

— Сила духовного слова, — сказав Антоній, — буває не вимірна.

— З якого села чи містечка були ті брати? — спитав Созонт.

– Із села Рижани, — мовив Антоній. — Вони й досі там живуть, а батьки сподобилися блаженної кончини.

— Дорогою назад зайду в те село. По-моєму, воно неподалік Турчинки.

— Так і є, — сказав Антоній. — Обов'язково зайди.

— Тепер твоя черга, Симеоне, — сказав Теодорит. Симеон, найвищий із Микитиних учнів, звів обличчя, виструнчився, прокашлявся і оповів історію про пані поблизького містечка Володара, яка звалася Олена Пулявська. Послала вона до святого, просячи молитви, бо безплідна була. Тоді святий спитав: чи є на поварні горох, а коли є, хай принесуть нелущену горошину. Горох якраз був, його при несли разом з іншими дарами від тієї-таки пані. Святий кинув горошину у кухлика із водою, вода ж — із Ока Прірви, а коли горошина скільчилася, помолився над нею й послав пані, щоб проковтнула не жуючи. Від того пані прийшла в тяж і наступного року народила сина. Його узявши, захотіла прийти до преподобного, але почула, що жінкам не вільно з ним розмовляти, а жити в таборі віддалік не побажала. Тому послала слуг із дитиною, що переказали таке:

— Це, отче, плід твоїх святих молитов, благослови його! А коли можеш, пришли іще одну горошину із мого приносу.

Це блаженний учинив, і наступного року пані вродила ще одного сина.

Тоді ввійшов у її голову дурман — назвала вона батьком своїх синів блаженного і почала оповідати, що він приходив до неї для цього у снах. Збагнув преподобний, що діє тут не Господня сила, а диявольська, і прирік себе до стояння на одній нозі цілий рік, як і після першого спитування. Більше дітей пані із Володара не народжувала, а ті, що з'явилися, живуть у здоров'ї й досі, і Созонт, коли хоче, може навістити і їх.

Історія Созонта зацікавила.

— Скільки років минуло відтоді? — запитав він.

— Років із п'ять, — сказав Симеон.

— Чи хтось із вас бачив тих дітей?

— Бачили: Антоній, Євагрій та я, — мовив Симеон.

— Отже, вас тоді, учнів, було біля святого троє?

— Були вже всі. Але Теодорит не міг бачити, а Никифор та Георгій ходили по селах за ялмужною.

— Чи ходите й зараз за ялмужною? — спитав Созонт.

— Ходимо, — мовив Антоній. — Інакше тут не вижили б, маючи стільки ротів.

— Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?

— Бо жінка — посудина диявола, і блаженний мав би це пам'ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, — мовив Антоній.

— Народжувати дітей — це Боже призначення людині, — мовив Созонт. — Сказано у Псалтирі: "Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям".

— Але повів Осія: "Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей", а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, — мовив Теодорит. — Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.

— Мене переконав, — сказав Созонт. — Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?

– Її чоловік при молитві святого отця.

— Тоді в чому гріх блаженного?

— В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, — сказав Антоній. — А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом…

Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися — був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз — тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, — Мусія.

— Воістину повчальні історії повідаєте, — сказав Созонт.

— На цих історіях навчаємося святобливому життю, — сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. — Оповідай ти, Євагрію!

— Про подвиги святого несповідимі що скажеш? — мовив Євагрій. — Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке…

І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає.