Око прірви - Шевчук Валерій

І ще більше потекли до нього всілякі люди, навіть чужоземці, — всі хотіли торкнутися його і взяти благословення. І відчув святий тугу велику й утяження від такого пошанування, бо не мав ані хвилини спокою ні вдень, ані вночі — не ставало йому навіть часу на спокійну молитву, а тільки цьому й хотів віддатися.

— Тож заклявся він не лікувати більше тілесних недуг, а тільки духовні, узяв кількох улюблених з-поміж прийшлих, котрі хотіли постійно коло нього жити і йому служити, — серед них був і я, сліпий, а завдяки йому прозрілий, і пішли ми з ним у поліські ліси, перейшли болото та й віднайшли спокійне місце поміж трясовин, де росли великі дерева. Зрізали верхівки в двох близько поставлених поміж себе сосен і зробили там поміст, до якого приставили драбину, а саме місце оточили загорожею, стовп же той мав тридцять і шість ліктів — це щоб мав змогу преподобний бути ближче до неба і міг віддаватися там світлим молитвам, виходячи до небесної країни і багато там терплячи, мочений дощем, палений спекою та морозом. Їжа йому непотрібна, а з питва вживає він тільки воду, бо ослаб останнім часом, раніше ж і води не вживав.

Тоді прочули про нього заздрісники, що не вірили в його святість і захотіли скусити духа, який у ньому був, і послали двох мужів з-поміж себе від собору духовних. Один віру потаємну у святого мав, а другий хотів викрити його як облудника і збезчестити. Отож перший пройшов через болото, а другого воно пожерло — і це був перший, на якого впала Божа мста. Той же, що віру мав, побесідував наодинці із преподобним, здивувався із його життя, створив там літургію й причастив преподобного таїн божественних та й повернувся щасливо назад. Відтоді преподобного залишено у спокої — і живе він на острові поміж боліт уже дванадцять літ, із стовпа рідко коли сходячи.

Юнак зупинився, різко повернувшись до нас і світячи мертвими очима. І ми раптом зрозуміли, що очі в нього такі тому, що він і справді сліпий, хоч і сказав, що завдяки Микиті прозрів. І жахнулися ми, що сліпий вестиме нас через болото; один лишень Созонт залишався спокійний.

— Чи бачиш нас? — спитав диякон.

— Не бачу вас, а відчуваю, — мовив юнак спокійно. — Преподобний дав мені прозріти духовно — не очима, і, духом ведений, все знаю й пізнаю. Тобто святий замінив мені очі тілесні на духовні, сказавши, що при такому дарі очей тілесних я не потребуватиму.

– І ти їх не потребуєш? — спитав Созонт.

— Анітрохи, — відповів юнак. — Очі духовні прозірливіші тілесних. Є такі, що мають очі, а не бачать. Очі тілесні невситимі і схильні до облуд, а очі духовні лукавства і зваби не відають. "Народ сліпий, хоч очі він має", — сказав Ісая; у духовної ж людини все тіло — очі, і я це пізнав як ніхто.

— Чи ж довго нам іти до болота? — спитав Павло.

— Недовго. Але перед цим повинні ще раз зголосити: хто повірив у те, що оповів, нехай піде зі мною, хто не повірив, хай ліпше повертається.

— Я вірю, — сказав Павло. — Коли б не вірив, не сподівався б і в дорогу цю не пускавсь. Сподіваюся ж на зцілення.

— Можеш зі мною йти, — сказав юнак. — До святого допущений будеш.

У мене були сумніви, але я нутром відчув, що годі їх тепер відкривати. Мушу спершу все побачити й пізнати, а тоді обмислити.

Через це й сказав:

— Вірю також.

— Підеш зі мною, — сказав юнак.

— А я хочу вірити, — мовив Созонт. — Але чи дозволиш запитати, що мені неясне.

— Запитуй. Ліпше відверта ясність, аніж сокрита хованість у мислях.

— Чи може людина перейти межі, визначені їй Богом?

— Коли Бог того захоче, — мовив юнак. — Бог ці межі створив, Бог може їх розсунути чи забрати.

— Чи залишатиметься людина людиною, коли межі ці перейде?

— Вона стає тоді вибранцем Божим, — прорік юнак.

— Чому обранець Божий, посланий між людей, тікає від тих-таки людей?

— Обранець Божий є для людей прикладом, а не смертним лікарем та міським пастирем.

— Чи не був лікарем та пастирем Ісус Христос?

— Був, але й він відходив у пустелю. Окрім того, святий Микита лікує від хвороб духу, а це те саме, що бути пастирем, має він і учнів. І лікар, і пастир він духовний, а не мирський.

— Цього мені досить для моєї віри, — сказав Созонт, і я відзначив, що висловився він двозначно, тобто не так, як ми із Павлом, а з вихилясом, хоч і не дозволив собі прямодушно викрити те, що здавалося йому в оповіді про Микиту за не правдиве. Юнак, здається, того не примітив, він уже повернув обличчя у бік Кузьми, той стояв од нас трохи осторонь, отож чи сліпий він, подумав я.

— А тепер ти, останній, Кузьмо Індикокур, — мовив він.

— Це добре сказав: я останній, — прорік Кузьма, вибалушуючи круглі очка. — Христос любить тих, хто останні. Тим більше що не книжник я і не фарисей, як дехто. — Кузьма скосив погляд у бік Созонта. — Але коли йому до зволив запитувати, дозволь і мені.

— Запитуй, — сказав юнак.

І тут Кузьма бовкнув таке, чого, як на мене, казати було не слід:

— Людиною провадить Бог чи сатана?

— Одних Господь, а інших нечистий, — відповів юнак.

— Чи може сатана поставати в образі Божім?

— Може вдавати із себе кого захоче.

— Як вивірити, чи провадить Бог чи сатана? — спитав Кузьма.

— Так як вивірив святий Микита, — мовив юнак. — Чи знаєте цю історію?

Ми не знали, і він оповів таке.

Диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з'явився перед Микитою в огненній колісниці із вогненними кіньми. І сказав трубним голосом:

— Бог землі й небес послав мене, як це бачиш, щоб, наче Іллю, взяв я тебе на небо, достойний-бо ти честі такої через життя своє. І прийшов уже час, щоб плоди трудів своїх мав понести, і приймеш вінця від руки Господньої — іди не гаючись і не будь, як Захарія, котрий мені не повірив, поклонись йому — хай уздрять тебе ангели з пророками, апостолами й мучениками — всі тебе бачити бажають.

І не пізнав святий зваби ворожої, двигнув праву ногу, щоб ступити на колісницю, однак і праву руку простяг, щоб ознаменуватися хресним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як дим. І пізнав преподобний бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю ступи ти, покарав — стояв тільки на одній тій нозі цілий рік. Диявол же, щоб помститися, уразив його ногу виразкою, і почало гнити на ній тіло, з'явилась і черва, потік із виразки гній з червами по стовпі на землю. Один із наших, учнів його, що поклоняються йому, на ім'я Антоній, збирав ту черву, що на землю падала, за повелінням святого, виносив на стовпа, і преподобний, наче другий Йов, терплячи, прикладав черву до виразки й казав:

– Їжте, що вам дав Бог!

— Стій, стій! — закричав Кузьма, здіймаючи руки вгору. — Не Бог дав, не Бог, а ти сам сказав: диявол дав виразку, не Бог! Як же він диявола Богом назвав?

І вдруге ми побачили, що трохи знітився юнак, принаймні обличчя його здригнулося, бо точно поцілив у нього Кузьма, аж Созонт повернувся до нього, і на обличчі диякона за світилася його посмішка, якої не міг стримати.

– І диявол діє за повелінням Божим, — сказав юнак.

— Стій! — фальцетом вигукнув Кузьма й потряс руками. — Коли диявол діє за повелінням Господнім, то це він створив з нього янгола з колісницею. Якщо так, як же міг Микита по стати проти волі Божої?

— Бог святого опитував через диявола, — рівно прорік юнак, його обличчя знову стало непорушне, — але він-таки, за волею своєю, дав преподобному знати, звівши його праву руку для ознаменування хресного.

— Коли Господь його спитував, — сказав їдко Кузьма, — чому на опитування не повіз у тій колісниці, чому від опитування так відразу ж відступив?

— Не суди діла Господні! — крицево зазвучав голос юнака. — Не може людина їх пізнати і збагнути.

— Але сам сказав — це діла не Господні були, а сатани. Чому Бога із сатаною за спільників приймаєш? Чи Люципер не повстав супроти Бога і не звільнився з-під його влади? Чи не створив своє царство, вороже й супротилежне Божому? Чи не воює Бог із сатаною, а не тримає його в себе за ката? Чи мало в нього власного воїнства? Чи не відкинув Бог Люципера з його чорними ангелами за власною волею, чи не збридив ними? Чи не є земля плацом великої валки між Богом та сатаною, війни, що провадиться і в людських душах і яка не має, поки людина живе, кінця? Чому перестав розбирати, де Бог, а де сатана, і чому сплутав їх?

Юнак стояв мов громом битий, обличчя йому сполотніло, як полотняна його хламида. Кузьма ж торжествував. Його видовжене обличчя зарум'янилося, очі палали несусвітним вогнем, а рот був уже не ґудзуватий, а широкий, і єдиний зуб виблискував бойовою міддю.

— Через це я й кажу, — загримів він, — що в кожній людині сидить і Бог, і сатана й ведуть вони там війну, але кінець її має прийти — і це стається тоді, коли людину вражає мечем чи косою Смерть — ось і починається суд!

Відтак прозвучав рівний і спокійний голос юнака:

— Бачу, біс поселився у тобі й говориш його вустами. Сумніваєшся у всепотужності Божій, а це і є біс. Коли так, то можеш із нами йти, але стережися Ока Прірви! Коли ж перейдеш болото, будеш допущений до святого Микити.

Я здригнувся: і юнак сказав про Око Прірви. Мороз пройшов поза спиною: що він знає про те Око? Виявляється, знає так само, як знає про те Павло, бо побачив його у видінні, коли навідував святих жон. І, хоч признався, що вигадав те оповідання, власне, прочитав його в книгах і лишень переказав по-своєму, Ока Прірви вигадати не міг. Знав, що воно існує, як знаю це і я і як знає цей дивний сліпий чи й не сліпий, годі те втямити, юнак. Але, здається, він називав Оком Прірви болото, отже, це в нього може бути фігурний вислів. Вразили мене в цьому разі і Созонт із Кузьмою: Созонт провів із юнаком яловий дискурс, хоч раніше бував не менш гострий і пристрасний у слові, як це не сподівано виявив себе Кузьма; отже, увіч виходило, що Созонт прочув, як ми з Павлом, небезпеку чи загрозу, природи якої ми не розуміли до ладу, чи був торкнутий страхом перед незвіданою таємницею, чи, як з'явив юнак, жахкою дорогою, в яку пустилися і з якої кожен із нас чомусь не бажає зійти; адже йшли ми мов сліпі, ішли-таки за сліпим поводирем, і тільки цей сліпий знав шлях. Здається, повела нас оце якась невідома сила, й затемнювала голови, й не давала нам зупинитися чи повернутися назад — кожен із нас про це навіть не думав.

Кузьма ж мене вразив тим, що виявив раптом потужний розум, хоча раніше в дискурсах із Созонтом удавав себе за простого й немудрого.